27. Організація управління Галичиною і Буковиною до середини хіх століття: -губернатор: порядок призначення, повноваження та діяльність.

Фактичним керівником краю вважався губернатор. Він призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями адміністративного та поліцейського характеру(підтримання правопорядку, поліційний нагляд, питаня освіти, реліг. культів, торгівлі, промисловості, с/г та будівництва). Свої функції він здійснював через підпорядковані йому установи - крайову фінансову дирекцію, шкільну раду, команду жандармерії.Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у та кому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини. При губернаторі знаходилося губернське управління, що поділялося на депертаменти(їх кількість не була постійною), які відали окремими галузями управління. До його складу входили віце-губернатор, радники, прокурор, та на станові дворянські збори. У губернії також знаходилися органи відповідних міністерств на місцях — губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей тощо), проте вони повністю підпорядковувалися губернаторові. До речі, казенна палата була досить важливою державною установою, що відала збиранням з населення різних державних податків.З 1772 по 1849 у Галичині змінилося 14 губернаторів.

28. Організація управління Галичиною і Буковиною до середини 19 століття: становий сейм ( порядок формування, склад і компетенція.

Австр. уряд після захоплення Галичини скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 13 червня 1775 у Львові був створений Галицький становий сейм. Це був провінційний становий сейм організований за взірцем сеймів інших коронних земель Австрії. Із зміцненням влади Габсбургів сейм, колись важливий орган законодавчої влади та крайового самоуправління , перетворився на допоміжну установу австр. адміністрації. Лише назва та форма цього органу нагадувала про його колишню вагомість. Компетенція цього органу влади була дуже обмеженою і фактично зводилась до того, що він виступав як дорадчий орган при губернаторові. Складався з представників 3 соціальних груп. До 1 входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати ( особи, які мали звання єпископа, але не управляли єпархією).Серед шляхти право участі у сеймі визнали за всіма поміщиками , котрі сплачували щорічно мінімум 45 ринських (тобто 300 польських злотих). . Крім того, магнати, як і шляхта, могли брати участь у роботі сейму, якщо не були мішаними підданими або, як їх ще називали, подвійними обивателями . Ними вважали усіх поміщиків, нерухома власність яких внаслідок розмежування опинилась по обидві сторони кордону, і не вдавалося встановити їх постійного місця проживання. До категорії подвійних обивателів зараховували також осіб, землі яких знаходились на території Галичини, але вони реально виконували певні функції у Польщі і тому постійно перебували у Варшаві. Цих осіб позбавляли права участі в сеймі, оскільки вони “не зовсім належать до Галіції, і тому як станам держави, так і краю, якоюсь мірою через свою несвідомість, стають шкідливими”. До 2-гої групи належало рицарство тобто всі інші дворяни, до 3 міські депутати(по 2 від найбільших міст). Фактично цим правом користувалося лише м. Львів. Імператриця Марія Терезія пообіцяла іншим містам, що і вони згодом здобудуть право представництва у сеймі, однак ні вона, ні її наступники не дотримали обіцянки, а тому участь міст у сеймі була лише символічною. У 1787 р. до складу сейму ввійшли представники знаті Буковини, яка з 1786 р. підпорядковувалась галицькій адміністрації.Сесії сейму відбувалися під керівництвом губернатора один раз на рік. Крім того, сейм обирав терміном на шість років зі свого складу виконавчий орган – Становий (Крайовий) комітет .Сейм обирав постійний Становий комітет з 7 членів ( по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів та представників міського стану). Посади в Становому комітеті були платними 2000 ринських за термін скликання. Що два роки двоє членів комітету змінювались, а нові кандидатури обирались таємним голосуванням і затверджувались імператором. Комітет мав також постійних членів: секретаря, архіваріуса та двох переписувачів (копістів). Комітет був також інформаційним та представницьким органом сейму. Повноваження галицького станового сейму були мізерними. Він розглядав деякі питання розподілу податків та мав право складати щодо цього певні документи і надсилати їх на розгляд Надвірної Канцелярії.13 квітня 1817 року віденський уряд відновив діяльність Галицького станового сейму. Насправді уряд не мав на меті посилити його позиції щодо центральної влади, проте цей досі недієвий політичний орган набув дещо більшого значення.Склад залишився незмінним. Але до його складу увійшов ректор Львівського університету. Компетенція сейму була дещо розширена, хоча він був наділений лише дорадчими функціями винятково у справах краю. З власної ініціативи сейм мав право вносити пропозиції до адміністрації краю з окремих господарсько-економічних питань. Патент від 13 квітня 1817 року перечислив ті завдання, які сейм повинен був вирішувати: виконання вказівок губерніальної та центральної влади, стягнення та розподіл визначених урядом податків, зокрема квартирного податку, управління власним, так званим “становим вітчизняним фондом”, збирання з дозволу губерніальної влади внесків для потреб краю, призначення станових посадових осіб, затвердження станових звань, ведення шляхетської метрики. Крім того, сейм здобув право делегувати представників до імператора, проте тільки за попереднім дозволом Надвірної Канцелярії. Сейм збирався один раз на рік у визначений імператором термін. Імператор також міг скликати надзвичайне засідання сейму, але цим правом ніколи не скористався. Сеймові сесії тривали, зазвичай, не довше ніж один тиждень. Головуючим був губерніальний службовець або один з магнатів, призначений імператором. Крім того, у сесіях брали участь спеціальні імператорські комісари, які перед початком роботи сейму оголошували завдання уряду, а після закінчення сесії забирали її протокол. Стала звичною практика перед офіційними сесіями проводити зібрання приватного характеру, на яких узгоджувалися погляди представників станів, щоб на офіційних сесіях не виникало жодних непорозумінь. Закон не визначав, якою мовою слід проводити сеймові наради. Була внесена пропозиція урядовою мовою встановити латинську. Цьому протистояв губернатор Хауер, який запропонував у робочому порядку вживати польську мову, а у кореспонденції з імператором та центральною владою – німецьку. Проект Хауера був прийнятий як тимчасовий, але на практиці застосовувався досить довго. Усунула ці декоративні установи революція 1848 року.