67. Структура та особливості розвитку окремих країн Близького та Середнього Сходу.

Близький і Середній Схід - регіон на заході Азії, до якого входять 16 держав із загальною площею в 6,8 млн км2 та населенням у 206 млн чоловік. Роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60% від світових) та природного газу (30%), їхньою часткою у видобутку цих вуглеводнів (відповідно 40% і 10%), а також значними золото-валютними запасами (понад 5% від світових).

В період розвитку, не пов'язаний із видобутком нафти, країни Близького та Середнього Сходу були периферією світового господарства із слабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами.

Нафтовий сектор не зміг забезпечити розвиток господарства в цілому, бо не сприяв розвиткові зворотніх зв'язків, не стимулював міжгалузевого обміну. Він створювався іноземним капіталом.

Кувейт став першим по масштабах нагромаджених іноземних активів.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр почало змінюватися співвідношепня сил у світовому господарстві переважно під впливом політики націоналізації нафтової промисловості. Почалося швидке зростання цін на сиру нафту:

Надходження коштів від продажу нафти складало у Саудівській Аравії у 1979 р.— 60,4, а у 1981 р.— 116,8 млрд дол., у ОАЕ — відповідно 12,9 та 18,8 млрд дол., Кувейті — 16,8 та 13,8 млрд дол., Катарі — 3,6 і 5,3 млрд дол.

Значним фактором економічного розвитку у багатьох близько-, середньосхідних країнах поступово стає державний сектор економіки.

Наприклад, у Туреччині після 1993 р. у зв'язку з перемогою на виборах партії Т. Озала була проголошена нова програма економічного розвитку, яка передбачала:

а) перехід від економіки, побудованої па засадах імпортозаміщення, до експортоорієнтованої економіки;

б) створення конкуренто здатних як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках приватного та державного секторів;

в) формування системи заохочень для розширення діяльності експортовиробляючих фірм та турецьких об'єднань, які створюють спільні підприємства з іноземними компаніями.

Економічна стратегія невеликих за територією та населенням нафтодобуваючих країн (наприклад, Бахрейну, Катару, Кувейту) за своєю суттю була експортооріентованою і спрямованою на підтримку рівноваги між їхніми фінансовими ресурсами: Катар є визнаним експортером газу на світовий ринок, Кувейт спеціалізутьєся на капіталізації нафтової ренти за кордон, але не відмовився від створепння галузей легкої промисловості та виробництва мінеральних добрив.

Нафтовидобуваючі країни Близького та Середнього Сходу протягом цього періоду підтримували високий рівень військових витрат — один із найбільших у світі.

Із 1987 р. попит на нафту зріс, що стимулювалося як низькими цінами, так і прискоренням росту світової еко­номіки, а це, у свою чергу, викликало певне підвищення цін на нафту. Максимального рівня вона досягла під час війни у Кувейті. Дестабілізація ринку нафти, яка проявилась у 80-ті роки, тривала й на початку 90-х років. Наприкінці 1993 р. стався колапс нафтового ринку.

Значне і досить тривале зниження цін на нафту призвело до скорочення експортних нафтових прибутків і змусило ці країни вперше в своїй нафтовій історії пристосовуватися до своїх нових фінансових можливостей.Значно зменшилися всі державні доходи

Необхідність регулювати баланс поточних операцій вимагала стримати імпорт, а саме: запровадити його оподаткування, протекційні заходи відносно місцевої промисловості, девальвацію національної валюти. З іншого боку, поліп­шити платіжний баланс країни регіону намагались за рахунок диверсифікації експорту, вивозу готових виробів.