1.Русько-печенізькі зв*язки

Вперше російські воїни зіткнулися з печенігами в 915 р., коли "пріідоша печенезі перше на Російську землю і створівше мир з Ігорем, ідоша до Дунаю": розселяючись по степу, захоплюючи степові простори, печеніги спробували освоїти і лісостепові області. Натрапивши на опір, вони - для забезпечення собі спокійного тилу - уклали мир з Руссю і відкочувала до кордонів Болгарії та Угорщини. З Руссю печеніги продовжували підтримувати самі разнообращние і жваві зносини.Візантія, стурбована піднесенням Русі, постійно підбурювали обох союзників, оскільки "руси не можуть навіть виступати на закордонні війни, якщо не живуть у мирі з печенігами ...". Росіяни ж, навпаки, намагалися "бути в союзі з ними і отримувати від них допомогу". Уклав з печенігами в 915 р. мирний договір князь Ігор в 944 р. (майже через 30 років) залучає їх до спільного походу на Візантію: "Совокурі вся многи варяги, і русь, і поляни, і словени, і кривичі, і печеніги ная ... поиде на греки в лодьях і на конех ", - писав російський літописець. Мирними договорами аж ніяк не обмежувалася діяльність російського князя щодо печенігів.В 920 р. князь Ігор ходив на них походом - літописець коротко зазначив: "воеваша на печеніги". Про те, хто переміг у цьому поході і куди був направлений удар російських військ, невідомо. Інших повідомлень про походи руських на степовиків не збереглося. Та навряд чи організація їх була б виправдана. Печеніги, розселившись на величезних просторах південноруських степів, практично були невловимі в них, оскільки кочували круглий рік і були надзвичайно рухливі, проводячи весь свій час у візках і на конях. Зі слів Костянтина Багрянородного ми знаємо, що печеніги ділилися на вісім округів, які, очевидно, можна вважати ордами. На чолі орд стояли "великі" князі. У всіх ордах було 40 частин, мабуть, пологів, тобто в кожну орду входило 5 пологів.Пологи очолювалися "меншими" князями - родовою аристократією. Російський літописець називає їх "кращі мужі в пологах". Роль племінних і родових князів зводилася в тих умовах до ролі военоначальников. <...> Кожна орда діяла, ймовірно, в значній мірі самостійно. Під час грабіжницьких і завойовницьких походів і воєн деякі з них особливо розбагатіли і виділилися. Про це нам знову-таки оповідає візантійський імператор (Костянтин Багрянородний) у своєму трактаті: "Має знати, що печеніги іменуються Кангар не все, а тільки народ трьох округів - Іавдііртім, Кцарціпура і Хавуксінгіла - як хоробрий і благородний з інших, бо це означає прізвисько "Кангар". <...> У середині XI ст. чотири округи (орди) печенігів, що кочували між Дністром і Дніпром, розпалися, і найбільшою адміністративною одиницею став вважатися "рід". За повідомленням візантійсца Кедріна, який писав в Х1 ст., 13 печенізьких родів мешкали на березі Чорного моря, між Дніпром і Дунаєм, тобто приблизно на землях, що належали фемам Гіазіхопон і Хавуксінгіл. Верховним воєначальником у них був якийсь тирах, слабкий і безініціативний людина, що не мав популярності в своїх одноплемінників. На боротьбу з Руссю у печенігів вже не було сил, окремі придніпровські пологи - Аїли - відбивали натиск натискає зі сходу нових кочівників - торків і половців. У сутичках з ними виділився новий вождь - Кеген. Він зробив спробу об'єднати всі 13 пологів під своєю владою, але багатії і знати, мабуть, стали проти цього і підтримали тирах. Кеген втік від переслідувань до Візантії, туди ж попрямував разом з декількома родами і тирах. Печеніги були частково знищені візантійськими військами, оставшіемя ж на чолі з тирах були поселені Візантією в прикордонні - в степах між Балканами і Дунаєм. <...> В кінці XI ст. печеніги, трохи зміцнівши, знову вирішили "спробувати щастя" в Візантії. Вони широкою хвилею хлинули в імперію, беручи і руйнуючи невеликі містечка, поселення і витоптуючи ріллі. Про це зберігся докладна розповідь Анни Комнін, дочки царствовавшего тоді Олексія Комніна. Святослав рушив у 971 р. на завоювання Подунав'я. Спочатку все складалося для нього блігопріятно, потім почалися невдачі, і тоді він згадав, що, йдучи з Києва, не уклав нового союзу з печенігами: "печеніги з нами ратному". Коли Святослав повертався через ворожі степу по Дніпру додому в Київ, то болгари і візантійці повідомили печенігам, що князь йде з Доростола з пологом "бещісла" і з "малою дружиною". Печеніги засіли на дніпровських порогах, чекаючи Святослава. Князь, дізнавшись про це, вирішив перезимувати в Білобережжя. Зимівля була голодною і холодною. Навесні ослаблі воїни не змогли прорватися крізь Печенізьке оточення, і коли Святослав підійшов до порогів, "нападе на Куря: князь печенізький і убіща Святослава". Куря наказав потім відрубати голову Святослава і з черепних кісток зробити ковані золотом чашу (див. 41-42). <...> Після смерті Святослав наступальна діяльність печенігів посилилася. У відповідь на це новий князь - Володимир Святославович - зайнявся активним зміцненням південних кордонів своєї держави: "нача ставити городи по Десні і по влаштую, по Трубешеві, і по Сулі, і по Стугні". У побудовані містечка він селіл воїнів з усіх кінців Русі (с. 42). <...> Однак, незважаючи на зміцнення російських кордонів і поступове розширення території, печеніги важкої хмарою нависали над Руссю. У 993 р. вони перейшли Сулу і встали на лівому березі Трубежа. На іншому березі вибудував свою дружину Володимир. Оскільки почати битву обидві сторони важко, печенізький хан запропонував Володимиру єдиноборство богатирів. У разі перемоги печенежина його одноплемінники за договором могли три літа поспіль безперешкодно грабувати Русь, перемога російського обумовлювала три спокійних року - печеніги протягом цих років зобов'язувалися не ходити на прикордонні російські землі.Російський богатир переміг і врятував Русь від розорення. Печеніги побігли, росіяни, переслідуючи їх, і багатьох посікли мечами та шаблями. Володимир на місці перемоги поставив місто і назвав його Переяславлем. Три роки печеніги дійсно не приходили на Русь, а в 996 р. знову почалася виснажлива боротьба росіян зі степом. (С. 43) <...> У перші роки XI ст. вже згадуваний нами єпископ Бруно, які пройшли через Русь в землю печенігів, "від імені російського князя уклав з печенігами мир". (С. 43) <...> У 1019 р. Святополк останній раз прийшов з печенігами "в силі тяжьце". Ярослав Мудрий, утвердився вже на київському столі, зібрав свої дружини і вийшов назустріч. "До вечора ж здолавши Ярослав, а Святополк бежу ..." Поразка печенігів у цій битві було настільки серйозним, що на початку князювання Ярослава натиск печенігів значно ослаб. Росіяни не забарилися скористатися перепочинком, і в 1032 р. "Ярослав поча ставити городи по Русі". Таким чином, Русь зайняла територію, довгий час залишалася нейтральною зоною, яка відділяла її кордони від кочовищ степу. Намагаючись зберегти славу непереможних і страшних ворогів, печеніги зробили відчайдушну спробу знищити або хоча б тимчасово послабити Русь. Для цього і був організований ними похід на Київ в 1036 р. Ярослав, що був тоді в Новгороді, поспішив повернутися в своє місто із сильною варяг-словенської дружиною. Очевидно, розуміючи всі значення майбутньої битви, Ярослав ретельно підготувався до неї. Вийшовши з трьома полками з міста, російські війська "зчепилися" з печенігами на місці, де зараз стоїть Софійський собор, "бе бо тоді поле поза городом," - як про те пише літописець. "І бе січа зла і одва здолавши до вечора Ярослав. І побегоша печенезе роздно і не ведах камо бежаче і овіі бегающе тонях в Сітомлі, Інеї ж під інех річках і тако Погибаша і до цього дня". Блискуча і повна перемога Ярослава фактично знищила печенізьку небезпека. <...>

2 Велике переселення народів

Межа античності й Середньовіччя для Європи була пов’язана в часі з масовими переміщеннями германських, сарматських, слов’янських й інших племен та їх вторгненням на територію Римської імперії, яке отримало умовну назву Велике переселення народів (IV—VII ст.). Це була доба становлення перших варварських держав в Європі, які, на відміну від античних, від первісного ладу перейшли відразу до феодального, а не до рабовласницького.

Прологом Великого переселення народів було поступове переміщення сарматського племені аланів і германського племені готів в українське Причорномор’я.

Наприкінці I ст. н. е. у причорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах i сварках сусідніх держав алани наганяли жах на сусіднє осіле населення.

Від II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Донцем розселилися племена антів. Провідною галуззю їхнього господарства було орне землеробство. Анти не тільки забезпечували себе хлібом, а й торгували зерном з провінціями Римської імперії, а також із сусідніми варварськими племенами, у тому числі сарматами. В антських поселеннях знайдено залишки бронзоплавильних та залізоливарних майстерень. Виявлено понад 100 найменувань ремісничих виробів. У IV ст. було створено державне об’єднання — Антський союз, який мав характер військової демократії. Відомий український історик М. Грушевський наприкінці XIX ст. дійшов висновку, що антське племінне об’єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. Сусідами антів на заході були склавини — споріднені слов’янські племена, роль яких для формування українського народу також була значною.

Прийшовши з Прибалтики і витіснивши аланів, у III ст. н. е. своє панування у Північному Причорномор’ї встановили східно-германські племена готів. Частину готів, яка оселилася в пониззі Дніпра, стали називати остготами. Готські племена, які осіли між Дніпром та Дунаєм, отримали назву вестготи. Найбільшої могутності політичне об’єднання готів — Гетика — досягло в середині IV ст. за остготського короля Германаріха. Наприкінці його правління почалася війна готів проти антів. Спадкоємець Германаріха Вінітарій 375 р. вбив антського князя Божа із синами і старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені племенами гунів, які підтримали антів.

Гуни — кочовий народ, який сформувався на території Центральної Азії, — витіснили готів і утворили велике державне об’єднання на теренах між Доном і Карпатами. Найбільшою військовою міццю це об’єднання вирізнялося, коли його очолював Аттіла. У 447 р. він здійснив військовий похід на Східну Римську імперію і дійшов до Константинополя. У 451 р. відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях, у результаті якої було зупинено просування гунів на захід. Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава починає занепадати. У 469 р. гуни зазнали поразки від Візантії і після цього розсіялися по різних землях.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, які, перетинаючи Причорномор’я і Дунай, прагнули дістатися багатих центрально- і південноєвропейських земель. У VI ст. анти зіткнулися з кочовою ордою аварів. Це був великий племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. На території колишньої римської провінції Паннонії авари утворили свою державу, яка називалася Аварський каганат. Відомо, що у війні аварів проти Візантії 601—602 рр. анти виступили союзниками візантійців. Боротьба виявилася досить виснажливою і завершилася остаточним розпадом Антського союзу. Після цього в VII ст. на території розселення східного слов’янства сформувалися 14 племінних об’єднань, регіони розташування і назви яких відомі з літопису «Повість минулих літ». На території сучасної України розселилися племена полян, дулібів (бужан, волинян), древлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів.

Ще одну загрозу для слов’ян у ті часи становили напади болгарських племен. У VII ст. частина болгар на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши там Дунайську Болгарію. Згодом слово «болгари» перетворилося на самоназву місцевого південнослов’янського населення.

У середині VII ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася багатонаціональна держава на чолі з хозарами— Хозарський каганат. Хозари були войовничим народом. Вони підкорили своїй владі полян, сіверян, радимичів, в’ятичів і примусили їх сплачувати данину. Через столицю Хозарського каганату — місто Ітіль у пониззі Волги — проходили важливі міжнародні торговельні шляхи. Хозарський каганат стояв на перешкоді розвитку господарського життя слов’ян; запекла й довготривала боротьба східних слов’ян з хозарами розпочалася задовго до утворення Київської держави.

Отже, розселення слов’янських (і в тому числі с+-

хіднослов’янських) племен в Європі збіглося в часі з Великим переселенням народів. У зв’язку з цим деякі вчені дотримуються міграційної теорії походження слов’янства, тобто вважають, що слов’яни були не автохтонами, а прибульцями, які опинилися на території Східної Європи лише в VII—VIII ст. н. е.

Територія сучасної України була втягнута в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя — етнічні переоформлення і державотворчі процеси, результатом яких стало формування майбутніх європейських національних держав.

У період Великого переселення народів у слов’ян завершувався перехід до сусідської територіальної общини і патріархальної сім’ї. Формується суспільна верхівка — виділяються заможні старійшини й князі. У деяких історичних джерелах згадується, що у слов’ян існувало домашнє рабство. У такому становищі могли перебувати захоплені в полон іноземці, які через деякий час могли за викуп стати вільними. Поступово у слов’янському середовищі складалися основи військово-політичних об’єднань, які передували утворенню держави.