IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-росій-ської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Початок XVI ст. характеризується загостренням мос-ковсько-литовського протистояння. Війни та збройні су-тички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507-- 1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби росій-ська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дис-кримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях поміт-но поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-ські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олель-ковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства ко-роля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та пересе-ленні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили про-ти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укла-дають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиня-ються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Вели-кого князівства Литовського тривало декілька віків.

17.Особливості розвитку козацтва

Козацтво виникло і сформувалося в другій половині XV-XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники міських низів, а також декласовані елементи землян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських земель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії.

Джерелом утворення козацтва в другій половині XV-XVI ст. були втечі, масові переселення селян і міщан. Це стало фактором освоєння обширів Наддніпрянщини, яка у XV ст. була спустошена та знелюднена внаслідок постійних татарських нападів.

Козацтво «на волості» взяло на себе справу боротьби проти татар. Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згуртовуючи в собі найволелюбніші елементи козацтва, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за соціальне й національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності, утворивши органи влади («Кіш»), військо та морський флот. К. Маркс назвав Запорожжя «християнською козацькою республікою».

Запорізька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. - першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця. Утворення Запорозької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії.

Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.

Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця XII - першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

Причини виникнення українського козацтва, його становлення

У роки незалежної української держави відкрилися широкі можливості дослідження козацької проблематики. З'явилося багато нових вітчизняних і зарубіжних наукових студій, у яких знайшов розкриття широкий спектр питань з історії козацтва XVI-XVIII ст. Разом з тим залишилися незмінними діаметрально протилежні оцінки цього феномену - від патріотично схвальних до огульно вульгаризаторських за зразками польської та російської історіографії XIX ст. З'ясуванню реальної картини певною мірою допоможе окреслення внеску козацтва в еволюцію українського суспільства протягом трьох століть [36, 252].

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону", який розділяв європейську і азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії, Молдові, Хорватії (гайдуки, секеї, ускоки, граничари), Криму, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли в рамках одного хронологічного періоду (XV-XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального становища [11, 20].

Водночас подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації – держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.

Аналоги козакування на теренах південноукраїнського степу відомі з давніх часів. Серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу та Дністра протягом Х-ХII ст. постійно проживало слов'янське населення (бродники, берладники) [30, 164]. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. По суті, в литовську добу козацтво виступало у формі побутового явища. Чисельне його зростання і консолідація, зокрема, через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров'ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.

Слово "козак" походить з тюркських мов і означає – вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі – Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [35, 93].

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим

міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [35, 94].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній.

Утворення Запорозької Січі, її організація та устрій

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні [31, 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ – мати, Великий Луг – батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [30. 164].

За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 – 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638 – 1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.). П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області [16, 22].

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем [16, 24].

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р. [4, 337]. Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі.

Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.

А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 pp. відбулося велике антифеодальне пов­стання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.

У XVI ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і За-карпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й По­ділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 pp. У 1591 p. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякав­шись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським зно­ву вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Чер-каський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року по­встання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селян­ських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шлях-ти. Очолив його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотни­ком. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турець-котатарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгроми-ли загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. На-весні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Гри­горієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Боб­руйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заво­лоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Стані-славом Жолкевським воювало в Молдавії.

Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магна-ти об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з’єднатися з другою части­ною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські вій-ська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них— 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонува-ла просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рі-шенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кор-дону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні перегово-ри з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила На-ливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаш-тували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві.Після придушення по­встання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одер-жали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову до-помогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдач-ного. Він,шляжтич,брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. П. Сагайдач-ний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у не-скінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об’єд-нав військову силу козаків з політично слабкою церковною і куль­турною верхівкою України. Відносини між Польщею і козака-ми ставали дедалі напруженішими. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно поранено­го в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повер-нулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хо­тином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запо-розької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмай-лом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори,

У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з прополь-ською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викли­кало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.

Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо.

У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завер-шення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Судимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон.

У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк).. Про­те у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна поль-ська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-ти-сячної армії повстанців не стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на територію російської держави.

Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща ско­ротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Об­межувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошува-лись кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили ко­заків, а навпаки, спричинили нове повстання.

Наступне десятиріччя (1639-1648 pp.), назване польськими істо­риками “золотим спокоєм”, було періодом особливо жорстокого і соці-ального, і національного гноблення.

Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих селян-сько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість по­встань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність ви-ступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв’язки козаків із селянами. Десятирічний “золотий спокій” тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало не-вдоволення селян, жителів міст та інших верств населення.

19. Вітовт (літ. Вітаутас, пол. Вітольд, нім. Witowd, в хрещення - Олександр) - великий князь литовський в 1392-1430 рр.. Син правителя Західної Литви князя Кейстута та його дружини Біруте. З малих років Вітовт був знайомий з похідної, бойової життям. У 1370 р. був у поході Ольгерда і Кейстута на німців, в 1372 р. брав участь в поході на Москву. У 1376 р., - знову на німців. Після того, як Кейстут був задушений за наказом власного племінника Ягайла, Вітовт довго переховувався у володіннях Тевтонського ордена. Заручившись підтримкою німців, він в 1383 р. починає боротьбу за литовський великокняжий престол. Зазнавши ряд поразок Ягайло вирішує примиритися зі своїм двоюрідним братом. Вітовт укладає союз з Ягайлом і розриває свої відносини з Орденом. У 1384 р. він приймає православ'я під ім'ям Олександра. До висновку в 1385 р. унії Литви та Польщі Вітовт поставився негативно, і очолив боротьбу за незалежність Литви. Прагнучи заручитися підтримкою Московського князівства, Вітовт видав заміж за московського великого князя Василя I свою дочку Софію. Ягайло змушений був поступитися: в 1392 р. Вітовт став намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському з титулом великого князя. Домігшись незалежності, Вітовт продовжив боротьбу за приєднання до Литви руських земель, розпочату свого часу Гедиміна і Ольгердом. В 1395 р. Вітовт захопив Смоленськ. В 1397-1398 рр.. литовські війська під його проводом здійснили похід у Причорноморські степи і оволоділи пониззями Дніпра. У 1399 р. Вітовт не тільки надав притулок вигнаному із Золотої Орди хана Тохтамиш, але й зробив спробу військовою силою повернути йому втрачений трон. У битва з військами Кримського ханства в серпні 1399 р. на річці Ворсклі зазнав поразки. Воно призупинило литовське наступ на руські землі, але ненадовго. У 1406 р. литовські війська напали на Псков. Почалася дворічна війна Вітовта з Василем I. Незабаром, однак, він змушений був підписати мир з Москвою, так як самій Литві стала загрожувати агресія Тевтонського ордена. 15 липня 1410 відбулася Грюнвальдська битва, в якій польсько-російсько-литовське військо здобуло перемогу. Союзні війська захопили кілька орденських замків і звільнили польські міста Гданськ, Торунь і ін раніше захоплені лицарями. В 1411 р. поблизу Торуні був підписаний мирний договір, за яким Литві та Польщі поверталися всі захоплені у них лицарями землі і була виплачена велика контрибуція. При Вітовта кордону Великого князівства Литовського настільки розсунулися, що на півдні воно отримало вихід до Чорного моря (від гирла Дніпра до гирла Дністра), а на сході досягло районів Оки і Можайська. Нерівноправні союзи з Вітовтом уклали рязанський і Пронский князі. Вітовт ліквідував уділи, ввів в багатьох містах магдебурзьке право, зокрема право на самоврядування. Незважаючи на спроби підсилити центральну владу, Велике князівство Литовське за Вітовта більше схоже на союз окремих земель. Влада в цих землях перебувала в руках місцевих правителів. Великий князь майже не втручався в їхні внутрішні справи. Вітовт прагнув звільнити російські області, що входять до складу Литви від церковного впливу московського митрополита. Для цього він домагався заснування Київської митрополії. Однак його клопоти в Константинополі про призначення особливого самостійного митрополита Західної Русі не мали успіху. Положення Литви за Вітовта настільки зміцніло, що в 1429 р. постало питання про прийняття ним королівського титулу. Практично це означало перетворення Великого князівства Литовського в самостійне королівство. Вже був підготовлений акт коронації. На урочистості спочатку в місто Троки, а потім у Вільно з'їхалися московський і рязанський князі, митрополит Фотій, Ливонський магістр, представники візантійського імператора і ординського хана. Але в 1430 р. Вітовт помер. Після його смерті в Литві почалася міжусобна війна за великокнязівський престол між новими претендентами. З 1440 р. його займали нащадки Ягайло. Одночасно вони ж були і королями Польщі.

19 2 вариант