Поняття екологічного права

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його потрібно розглядати як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою.

Екологічне право - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Методи правового регулювання екологічних відносин

Під методом правового регулювання розуміють спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини.

Розрізняють імперативні та диспозитивні методи.

Імперативний метод передбачає владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору.

Диспозитивний метод, навпаки, передбачає варіанти поведінки учасників суспільних відносин як рівноправних сторін.

Існують і інші класифікації методів, наприклад, загально дозвільний та спеціально дозвільний¹. Перший виражається формулою «дозволено все, що безпосередньо не заборонено в законі», а другий навпаки «заборонено все, крім безпосередньо дозволеного законом».

Домінуючою серед вчених є думка про те, що в регулюванні еко­логічних відносин застосовується як імперативний, так і дис­позитивний метод (змішаний метод).

Імперативний метод застосовується:

• у сфері управління використанням природних ресурсів;

• при визначенні порядку реалізації функцій державного управління;

• у встановленні обмежень щодо використання природних об'єктів.

У цих випадках уповноваженим виступає орган державної влади, а

зобов'язаним - власник чи особа, яка використовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод - це атрибут регулювання екологічних відносин з приводу: використання природних об'єктів (на праві власності чи користування) та самостійного господарювання на них (укладання договорів, відносини сумісного користування об'єктами тощо). Цей метод ґрунтується на визнанні того, що кожен власник має

Юридична енциклопедія. - Т.З. -К., 2001. - С. 617.

7

право на свій розсуд розпоряджатися належним йому об'єктом. За таких умов учасники відносин можуть у певних межах регулювати взаємши між собою самостійно².

Погоджуючись з думкою про тісне переплетіння імперативного та диспозитивного методів регулювання екологічних відносин, потрібно зауважити наступне. У теорії права входить у науково-практичний вжиток термін «правовий режим». Цим терміном визначається специфіка юридичного регулювання певної сфери громадських відносин за допомогою різних юридичних засобів і способів. Як правило, різні сфери майнових відносин вимагають різного поєднання способів, методів, типів правового регулювання. Своєрідність правових режимів спостерігається як усередині кожної галузі, так і у правовій системі в цілому. Правовий режим може охоплювати всі способи, методи, типи, але в різних їх поєднаннях, за домінуючої ролі одних і допоміжної ролі інших. Досить помітна різниця в правових режимах галузей, що відносяться до публічного та приватного права".

Екологічне право є представником суспільної зацікавленості у збереженні й відтворенні об'єктів довкілля. Розуміючи це, держава на законодавчому рівні формулює загальнообов'язкові правила пове­дінки для суб'єктів, які використовують природні об'єкти у своїй діяльності, й особливі правила майнових та охоронних відносин щодо них. При цьому ці правила мають екологічну природу й виступають з позиції примусу до виконання охоронних вимог та обмежень.

Аналіз викладеного дає право зробити висновок, що в регу­люванні екологічних відносин превалює та надалі повинен домінувати правовий режим спеціально дозвільного характеру.

Підсумовуючи розгляд питання про метод правового регулю­вання екологічних відносин, потрібно відзначити, що за режимом правового регулювання екологічне право потрібно відносити до публічного права. Саме формула «заборонено все, крім безпосередньо дозволеного законом» найбільш сприйнятлива для цієї галузі права. Тому можна говорити про існування публічно-правового режиму реіулювання екологічних відносин.

Дотримання вказаного режиму в подальшому розвитку екологічного права дозволить чітко відмежовувати норми останньої від приватноправових структур, насамперед від цивільного права, та усуне колізії в праворозумінні та правозастосуванні екологічного права.

Принципи екологічного права

Принципи екологічного права - це виражені в його нормах осно­воположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулю­вання екологічних відносин.

Основними принципами охорони навколишнього природного серг- /)овища є:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додер­жання екологічних стандартів, нормативів та лімітів викори­стання природних ресурсів при здійсненні господарської, управ­лінської та іншої діяльності;

• гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

• запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

• екологізація матеріального виробництва;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

• обов'язковість екологічної експертизи;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

• безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

• стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного сере­довища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Система екологічного права

Під системою екологічного права треба розуміти впорядковану сукупність як відносно самостійних, так і об'єднаних в інститути

правових норм, що регулюють увесь спектр екологічних відносин.

Таким чином, елементи системи екологічного права можна розмістити у наступній ієрархічній послідовності:

• правова норма - первісний елемент, який регулює окремі еко­логічні відносини;

« правовий інститут - сукупність норм, що регулюють групу однорідних екологічних відносин;

• галузь екологічного права - поєднання норм та інститутів, які регулюють екологічні відносини в їх сукупності.

Екологічне право об'єднує у своєму складі відповідні підгалузі права.

Такими правовими формами є земельне, водне, гірниче, фау­ністичне, природозаповідне, природоохоронне право як підгалузі екологічного права.

За своєю структурою екологічне право можна поділити на загаль­ну й особливу частину.

Загальна частина включає в себе інститути права, що містять відправні й основоположні норми, які розповсюджують свою дію на екологічне право в цілому.

До них належать такі інститути:

• права власності й інших прав;

• державного управління в галузі;

• правове забезпечення екологічної безпеки;

» забезпечення економічного механізму у сфері екології;

• юридична відповідальність за порушення екологічного законо­давства.

До спеціальної частини входять норми, які регулюють окремі види екологічних відносин, наприклад, використання землі, вод, надр, рослинного світу та інші види природних ресурсів.

і- Екологічне право як навчальна дисципліна в цілому збігається із системою даної галузі права.

.. Екологічне право як наука також виходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання екологічних відносин.

Наука сприяє вдосконаленню системи екологічного законо­давства та навчальної дисципліни екологічного права.

Поняття і види джерел екологічного права

Під джерелом права треба розуміти зовнішню форму офіційного ішряження та закріплення правових норм.

Існує чотири види джерел права:

• нормативно-правовий акт;

• договір;

• судовий прецедент;

• звичай.

Найпоширенішим джерелом в правовій системі України є нормативно-правовий акт. Під останнім треба розуміти письмовий доку-мент, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, що встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти'. Кожна з цих груп може мати спою класифікацію в залежності від критерію її проведення.

Нормативно-правові акти екологічного права ми будемо розглядати в наступній ієрархічній послідовності: Конституція України, закони, укази і розпорядження Президента, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, нормативні акти міністерств, відомств, державних комітетів, рішення органів місцевого самоврядування.

Конституція України - основа екологічного права

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 1 ст. 8).

Конституційні норми, що регулюють екологічні відносини, можна систематизувати в наступні блоки:

Перший блок - норми, що встановлюють особливий правовий режим природних об'єктів і визначають питання власності та інших прав на них.

До даного блоку відносяться наступні норми.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 13).

'' Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /За ред. О. В. Зайчука,

Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 342.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування < рухоме і нерухоме майно, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад (ст. 142).

До другого блоку відносяться норми щодо державного управління в галузі екології.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги є обов'язком держави (ст. 16).

Виключно законами України визначаються засади використання природних ресурсів, відносини екологічної безпеки, правовий режим власності (ст. 92). Таким чином, Конституція віднесла ці питання до компетенції тільки Верховної ради України.

Президент України є гарантом державного суверенітету, тери­торіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102),

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначе­них законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144).

До третього блоку відносяться норми по забезпеченню раціо­нального використання та охорони природних об'єктів.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території Украіни, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави (ст. 16).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст.50).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, відшко­довувати завдані ним збитки (ст. 66).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8).

Але норми основного закону в своїй більшості закладають від­правні начала усієї системи національного права, її досягнення та напрямки вдосконалення.

На основі конституції приймаються інші акти законодавства. На розумінні вислову «законодавство» потрібно зупинитися окремо, адже сіг даремно його тлумаченню присвятив своє рішення Конституційний > уд України.

Термін «законодавство» досить широко використовується у пра­ні тій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших пормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без шпначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, I^і), 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей гермін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються чакони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції У країни і законів України⁵.

Важливим елементом законодавства, що регулює екологічні відносини, виступають закони та постанови, що приймаються Верховною Радою України.

У складі кодифікованих поресурсових актів потрібно відмітити Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України, прийнятий 8 лютого 2006 року, Кодекс України «Про надра», і фийнятий 27 липня 1994 року, Закон України «Про тваринний світ», прийнятий 13 грудня 2001 року, Закон України «Про охорону атмосферного повітря», в редакції від 21 червня 2001 року.

До нормативно-правових актів, що регулюють суспільні еколо­гічні відносини, інтегрованим, загальним об'єктом яких є природа, належать Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», затверджений 21 вересня 2000 року, «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 року та інші.

Рішення Конституційного суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 // Офіційний вісник України, 1998, № 32'(27.08.98), ст. 1209.