здійснюється відповідно до Правил, що затверджуються Кабі­нетом Міністрів України.

2. Використання природних рослинних ресурсів для випасання худоби та забезпечення інших потреб тваринництва здійснюється на земельних ділянках, що визначаються в установленому земельним законодавством порядку. Це використання забороняється, якщо воно може призвести до деградації земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, або перешкоджає їх своєчасному природному відтворенню.

3. Використання природних рослинних ресурсів для потреб бджільництва здійснюється безоплатно і без отримання дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів шляхом роз­міщення пасік на відповідних земельних ділянках за погодженням з власником, користувачем (в тому числі орендарем) такої ділянки.

4. Використання природних рослинних ресурсів для потреб мис­ливського та рибного господарства здійснюється з врахуванням вимог Закону України «Про рослинний світ», а також земельного, водного законодавства та нормативно-правових актів з питань ведення мислив­ського та рибного господарства. Юридичні або фізичні особи, які здій­снюють ведення мисливського і рибного господарства, зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони природних рослинних угруповань на території закріплених за ними мисливських угідь та рибогос­подарських водойм.

Використання природних рослинних ресурсів з іншою (не господарською) метою

Використання природних рослинних ресурсів за умови додержання встановлених вимог може здійснюватися з метою:

• природоохоронною;

• рекреаційною;

• оздоровчою;

• культурно-освітньою;

• виховною;

• науково-дослідною.

Використання природних рослинних ресурсів з природо-охорон- ною, рекреаційною, оздоровчою, культурно-освітньою та виховною метою здійснюється в порядку загального використання.

Для проведення науково-дослідних робіт, пов'язаних з викорис­танням природних рослинних ресурсів, у встановленому земельним законодавством порядку можуть визначатися спеціальні земельні ділянки, на яких зростають об'єкти рослинного світу.

Правила використання природних рослинних ресурсів з науково- дослідною метою затверджуються Мінприроди.

У разі виявлення порушення законодавства про рослинний світ та використання природних рослинних ресурсів не з науково-дослідною метою у встановленому законодавством порядку може бути прийняте рішення про обмеження або заборону використання природних рослинних ресурсів.

Охорона рослинного світу

Охорона рослинного світу забезпечується:

1. встановленням правил і норм охорони, використання та від­творення об'єктів рослинного світу;

2. забороною та обмеженням використання природних рослин­них ресурсів у разі необхідності;

3. проведенням екологічної експертизи та інших заходів з метою запобігання загибелі об'єктів рослинного світу в результаті гос­подарської діяльності;

4. захистом земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, від ерозії, селей, підтоплення, затоплення, заболочення, засолення, вису- шення, ущільнення, засмічення, забруднення промисловими і побу­товими відходами і стоками, хімічними й радіоактивними речовинами та від іншого несприятливого впливу;

5. створенням та оголошенням територій та об'єктів природно- заповідного фонду;

6. організацією наукових досліджень, спрямованих на забезпе­чення здійснення заходів щодо охорони та відтворення об'єктів рослинного світу;

7. розвитком системи інформування про об'єкти рослинного світу та вихованням у громадян дбайливого ставлення до них;

8. створенням системи державного обліку та здійсненням держав­ного контролю за охороною, використанням та відтворенням рослин­ного світу;

9. занесенням рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин до Червоної книги України, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань - до Зеленої книги України;

10. встановленням юридичної відповідальності за порушення порядку охорони та використання природних рослинних ресурсів;

11. здійсненням інших заходів і встановленням законодавством інших вимог щодо охорони рослинного світу.

Відтворення природних рослинних ресурсів здійснюється власниками та користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу.

Відтворення природних рослинних ресурсів забезпечується:

• сприянням природному відновленню рослинного покриву;

• штучним поновленням природних рослинних ресурсів;

• запобіганням небажаним змінам природних рослинних угру­повань та негативному впливу на них господарської діяльності;

• зупиненням (тимчасово) господарської діяльності з метою створення умов для відновлення деградоваиих природних рослинних угруповань.

Обсяги робіт з відтворення природних рослинних ресурсів і спо­соби їх проведення визначаються проектами, що затверджуються спе­ціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у га­лузі охорони навколишнього природного середовища.

Інтродукція, акліматизація та селекція рослин; ботанічні колекції

Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України видів рослин здійснюються юридичними або фізичними особами з дозволу спеціально уповноважених місцевих органів Мінприроди, що видаєть­ся на підставі висновків наукових установ та організацій, а також дер­жавної служби з карантину рослин.

Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється.

Питання селекції дикорослих рослин регулюються спеціальним законодавством. Селекція дикорослих рослин у природних умовах та інтродукція рослин, до яких було вжито селекційні методи, здійсню­ються за дозволами спеціально уповноважених на це органів вико­навчої влади.

Ботанічні колекції (колекції ботанічних садів, дендраріїв, дендро­парків, оранжерей, а також гербарії, банки насіння та інші види бота­нічних колекцій), що мають наукову, культурно-освітню, навчально- виховну та іншу державну цінність, підлягають державному обліку.

Правила створення, поповнення, зберігання, державного обліку, а також використання, торгівлі, ввезення, пересилання і вивезення за межі України ботанічних колекцій та їх об'єктів затверджуються Мін­природи за погодженням із Головною державною інспекцією із каран­тину рослин України, Державною митною службою України та ін­шими заінтересованими центральними органами виконавчої влади, а також Національною академією наук України.

Тема №11

Правове регулювання використання та охорони атмосферного повітря

Питання:

1. Атмосферне повітря як об'єкт екологічних відносин.

2. Система законодавства щодо використання та охорони атмос­ферного повітря.

3. Нормативи в галузі охорони атмосферного повітря.

4. Регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарних джерел та рівнів впливу фізичних та біологічних факторів.

5. Регулювання діяльності, що впливає на погоду і клімат.

6. Регулювання викидів пересувних засобів і установок та впливу їх фізичних факторів.

7. Охорона атмосферного повітря під час застосування пестицидів та агрохімікатів; видобування надр та проведення вибухових робіт; охорона від забруднення відходами.

8. Відвернення і зниження шуму.

9. Організаційно-економічні заходи щодо забезпечення охорони атмосферного повітря.

10. Охорона атмосферного повітря при проектуванні, будівництві і реконструкції підприємств та інших об'єктів.

Атмосферне повітря як об'єкт екологічних відносин

Атмосферне повітря - життєво важливий компонент навколиш­нього природного середовища, який являє собою природну суміш га­зів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших примі­щень.

Атмосферне повітря як суміш газів треба відрізняти від атмос­ферного простору. Останній не є індивідуалізованим об'єктом, і від­носно нього не виникають питання використання.

Атмосферне повітря виконує наступні функції:

• забезпечує фізіологічну функцію дихання людини та інших живих організмів;

• озоновий шар захищає природу від дії сонячного випроміню­вання;

• використовується в господарській діяльності;

• виступає просторовою системою для викидів забруднюючих речовин.

Система законодавства

щодо використання та охорони атмосферного повітря

До законодавства, яке регулює питання використання та охорони пісів, можна віднести:

• Конституцію України (ст.ст. 13, 92);

« Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (в ре­дакції від 21 червня 2001 р.);

• Закон України «Про охорон}' навколишнього природного середовища».

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Поряд­ку розроблення та затвердження нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересув­них джерел забруднення атмосферного повітря» від 13 березня 2002 р. № 303 //Офіційний вісник України, 2002, № 12 (05.04.2002), ст. 575.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого рівня впливу фізич­них та біологічних факторів стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря» від 13 березня 2002 р. № 300 //Офіційний вісник України, 2002, № 12 (05.04.2002), ст. 572.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок розроб­лення та затвердження нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря» від 13 березня 2002 р. № 299//Офіційний вісник України, 2002, № 12 (05.04.2002), ст. 571.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин із стаціонарних джерел» від 28 грудня 2001 р. № 1780//Офіційний вісник України, 2002, № 1 (18.01.2002), ст. 9.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря» від 13 грудня 2001 р. № 1655 //Офіційний вісник України, 2001, № 51 (04.01.2002), ст. 2274.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря» від 9 березня 1999 р. № 343// Офіційний вісник України, 1999, № 10 (26.03.99), ст. 393.

Нормативи в галузі охорони атмосферного повітря

У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються такі нормативи:

• нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;

• нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих ре­човин стаціонарних джерел;

• нормативи гранично допустимого впливу фізичних та біо­логічних факторів стаціонарних джерел;

• нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересувних джерел;

• технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин.

Порядок розроблення та затвердження нормативів у галузі охоро­ни атмосферного повітря встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарних джерел

та рівнів впливу фізичних та біологічних факторів

Кабінетом Міністрів України встановлюється перелік викидів найбільш поширених і небезпечних забрудшоючих речовин, відносно яких здійснюється регулювання.

Перелік забруднюючих речовин переглядається Кабінетом Мініс­трів України не менше одного разу на п'ять років.

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонар­ними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, які видаються територіальними органами Мінприроди України.

Дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря видаються за умови:

• неперевищення протягом терміну їх дії встановлених нор­мативів екологічної безпеки;

• неперевищення нормативів допустимих викидів забруднюю­чих речовин стаціонарних джерел;

• дотримання вимог до технологічних процесів у частині об­меження викидів забруднюючих речовин.

Господарська чи інші види діяльності, пов'язані з порушенням умов і вимог до викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на його стан, перед­бачених дозволами, може бути: » обмежена;

• тимчасово заборонена (зупинена);

• припинена.

Регулювання рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря

Рівні впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмос­ферного повітря, вимоги щодо їх скорочення встановлюються від­повідним дозволом на основі затверджених нормативів.

Дозволи на гранично допустимі рівні шуму, що утворюється стаціонарними джерелами (зокрема під час роботи машин, механізмів, обладнання, інструментів, а також користування звуковідтворю­вальною апаратурою та музичними інструментами у концертних і тан­цювальних залах та на відкритих майданчиках, у театрах і кінотеатрах, дискотеках, казино, інших закладах розважального та грального біз­несу і культури, музичних закладах освіти, у ресторанах, кафе, барах, інших закладах громадського харчування, торгівлі, побутового обслу­говування тощо), видаються в порядку, встановленому законом.

Викиди забруднюючих речовин і вплив на стан атмосферного повітря фізичних та біологічних факторів, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки, допускаються у виняткових випадках лише з дозволу територіальних органів Мінприроди та МОЗ за умови, що за цей період буде встановлено відповідний норматив та вжито необхідних заходів щодо охорони атмосферного повітря.

Регулювання діяльності, що впливає на погоду і клімат

Діяльність, спрямована на штучні зміни стану атмосфери та атмосферних явищ у господарських цілях, може провадитися тільки за дозволами, виданими Мінприроди та МОЗ. Порядок погодження і видачі дозволів встановлюється постановою Кабінет)' Міністрів України від 13.03.2002 р.

Суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані відповідно до міжнародних договорів скорочувати і в подальшому повністю приті­нити виробництво та використання хімічних речовин, що шкідливо впливають на озоновий шар, а також проводити роботу щодо зменшен­ня викидів речовин, накопичення яких в атмосферному повітрі може призвести до негативних змін клімату.

Регулювання викидів пересувних засобів і установок та впливу їх фізичних факторів

З метою відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря транспортними та іншими пересувними засобами і установ­ками та впливу пов'язаних з ними фізичних факторів здійснюються:

• розроблення та виконання комплексу заходів щодо зниження викидів, знешкодження шкідливих речовин і зменшення фізичного впливу під час проектування, виробництва, експлуатації та ремонту транспортних та інших пересувних засобів і установок;

• переведення транспортних та інших пересувних засобів і ус­тановок на менш токсичні види палива;

• раціональне планування та забудова населених пунктів з до­триманням нормативно визначеної відстані до транспортних шляхів;

• виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста транспортних підприємств, вантажного транзитного автомобільного транспорту;

• обмеження в'їзду автомобільного транспорту та інших транс­портних засобів та установок у сельбшцні, курортні, лікувально-оздо- ровчі, рекреаційні та природно-заповідні зони, місця масового відпо­чинку та туризму;

• поліпшення стану утримання транспортних шляхів і вулич­ного покриття;

• впровадження в містах автоматизованих систем регулювання дорожнього руху;

• удосконалення технологій транспортування і зберігання палива, забезпечення постійного контролю за якістю палива на нафто­переробних підприємствах та автозаправних станціях;

• впровадження та вдосконалення діяльності контрольно-регу­лювальних і діагностичних пунктів та комплексних систем перевірки нормативів екологічної безпеки транспортних та інших пересувних засобів і установок.

Проектування, виробництво та експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах яких перевищує нормативи або рівні впливу фізичних факторів, забороняються.

Охорона атмосферного повітря під час застосування пестицидів та агрохімікатів; видобування надр та проведення вибухових робіт; охорона від забруднення відходами

Суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані дотримуватися правил та вимог щодо транспортування, зберігання і застосування пестицидів та агрохімікатів з метою недопущення забруднення атмос­ферного повітря.

Видобування надр та вибухові роботи повинні проводитися з до­триманням вимог щодо охорони атмосферного повітря способами, погодженими органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування відповідно до закону.

Виконання вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Складування, розміщення, зберігання або транспортування про­мислових та побутових відходів, які є джерелами забруднення атмос­ферного повітря забруднюючими речовішами та речовинами з непри­ємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими органами влади територіях, з додержанням нормативів екологічної безпеки і подальшої утилізації або видалення.

Не допускається спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ, організацій і населених пунктів, за винятком використання спеціальних установок при додержанні вимог, встанов­лених законодавством про охорону атмосферного повітря.

Суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані забезпечувати переробку, утилізацію та своєчасне вивезення відходів, які забрудню­ють атмосферне повітря, на підприємства, що використовують їх як сировину, або на спеціально відведені місця чи об'єкти.

Відвернення і зниження шуму

З метою відвернення, зниження і досягнення безпечних рівнів ви­робничих та інших шумів повинні забезпечуватися:

• створення і впровадження малошумних машин і механізмів;

• удосконалення конструкцій транспортних та інших пересув­них засобів і установок та умов їх експлуатації, а також утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличного покриття;

• розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродро­мів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування і забудови населених пунктів відповідно до встановлених законодавством сані­тарно-гігієнічних вимог, будівельних норм та карт шуму;

• виробництво будівельних матеріалів, конструкцій, технічних засобів спорудження житла, об'єктів соціального призначення та будів­ництво споруд з необхідними акустичними властивостями;

• організаційні заходи для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи запрова­дження раціональних схем і режимів руху транспорту та інших пере­сувних засобів і установок у межах населених пунктів.

Громадяни зобов'язані дотримувати вимоги, встановлені з метою зниження побутового шуму у квартирах, а також у дворах жилих бу­динків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях.

Організаційно-економічні заходи

щодо забезпечення охорони атмосферного повітря

Для забезпечення охорони атмосферного повітря впроваджу­ються організаційно-економічні заходи, що передбачають:

• збір за забруднення навколишнього природного середовища;

• відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення за­конодавства про охорону атмосферного повітря;

• надання підприємствам, установам, організаціям та грома­дянам - суб'єктам підприємницької діяльності податкових, кредитних та інших пільг у разі впровадження ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, застосування заходів щодо регулюван­ня діяльності, що впливає на клімат, здійснення інших природо­охоронних заходів з метою скорочення викидів забруднюючих речо­вин та зменшення рівнів впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря;

• участь держави у фінансуванні екологічних заходів і будів­ництві об'єктів екологічного призначення.

Охорона атмосферного повітря при проектуванні, будівництві і реконструкції підприємств та інших об'єктів

Проектування, будівництво і реконструкція підприємств та інших об'єктів, які впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування здійснюються з обов'язковим дотриманням норм екологічної безпеки, державних санітарних вимог і правил.

Погодження проектів забудови, будівництва та реконструкції здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури.

Будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйо­ваних підприємств та інших об'єктів, які не відповідають встанов­леним законодавством вимогам про охорону атмосферного повітря, забороняються.

Санітарно-захисні зони

В районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств та інших об'єктів, які впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно- захисні зони.

Якщо внаслідок порушення встановлених меж та режиму санітар­но-захисних зон виникає необхідність у відееленні жителів, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших захо­дів, суб'єкти підприємницької діяльності, місцеві органи влади повинні вирішувати питання про фінансування необхідних робіт і заходів та строки їх реалізації.

Тема № 12 Економіко-правовий механізм в екологічному праві

Питання:

1. Поняття економіко-правового механізму в екологічному праві та види економічних заходів.

2. Фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища.

3. Поняття та види зборів за спеціальне використання природних ресурсів.

4. Плата за землю.

5. Збір за використання лісових ресурсів.

6. Збори за спеціальне водокористування.

7. Плата за користування надрами.

8. Збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.

9. Збори за забруднення навколишнього природного середовища та за погіршення якості природних ресурсів.

10. Економічне стимулювання в екологічній сфері.

11. Екологічне страхування та екологічний аудит.

Поняття економіко-правового механізму в екологічному праві та види економічних заходів

Економіко-правовий механізм в екологічному праві - це передба­чена в законодавстві система економічних заходів, які регулюють відносини взаємодії суспільства і оточуючого середовища з метою охорони і раціонального використати природних ресурсів та забез­печення екологічної безпеки.

Економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природ­ного середовища передбачають:

1. Взаємозв'язок діяльності суб'єктів екологічних відносин з раціо­нальним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів по охороні навколишнього природного середовища на основі еко­номічних важелів.

2. Визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навко­лишнього природного середовища.

3. Встановлення екологічних зборів:

а) за спеціальне використання природних ресурсів;

б) за забруднення навколишнього природного середовища;

в) за погіршення якості природних ресурсів.

4. Економічне стимулювання в екологічній сфері (надання суб'єктам екологічних відносин податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих тех­нологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища).

5. Відшкодування в установленому порядку збитків, завданих пору­шенням екологічного законодавства.

Фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища

Фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок:

1. Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

2. Коштів господарюючих суб'єктів.

3. Фондів охорони навколишнього природного середовища.

4. Добровільних внесків та інших коштів.

   1. Фінансування екологічних заходів за рахунок державного та міс­цевих бюджетів здійсшоється відповідно до Бюджетного кодексу України, прийнятого 21.06.2001 р., а також законів України про дер­жавний бюджет України на відповідний рік.

   2. Фінансування екологічних заходів за рахунок коштів госпо­дарюючих суб'єктів відбувається за рахунок їх внесків у вигляді зборів за використання та забруднення навколишнього природного сере­довища, штрафів за екологічні правопорушення та компенсації за екологічну шкоду.

Це положення відповідає змісту принципу 16 Декларації ООН з питань довкілля та розвитку (прийнято в 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро), відповідно до якого «забруднювач повинен нести видатки, пов'язані з забрудненням».

Крім примусових заходів забезпечення фінансування екологічних заходів за рахунок коштів господарюючих суб'єктів передбачається і заохочувальний порядок залучення вказаних коштів шляхом надання податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ефективних екологічних заходів.

3. Для фінансування заходів щодо охорони навколишнього природ­ного середовища утворюються: а) державний, б) республіканський (Автономної Республіки Крим) та в) місцеві фонди охорони на­вколишнього природного середовища.

Республіканський та місцеві фонди утворюються у складі відповідних бюджетів за рахунок:

а) зборів за забруднення навколишнього природного середовища;

б) частини грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням екологічного законодавства в результаті господарської та іншої діяльності;

в) цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій та громадян.

Розподіл зборів здійснюється відповідними Радами за поданням органів Мінприроди.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища утворюється за рахунок:

а) відрахувань з місцевих фондів, розмір яких визначається Вер­ховною Радою України;

б) добровільних внесків підприємств, установ, організацій, гро­мадян та інших надходжень;

в) частини зборів за використання природних ресурсів, розмір яких визначається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Розподіл коштів, що надходять до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Кабінетом Мі­ністрів України за поданням Мінприроди.

Кошти фондів охорони навколишнього природного середовища можуть використовуватись тільки для цільового фінансування при­родоохоронних та ресурсозберігаючих заходів (в тому числі наукових досліджень з цих питань, ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також заходів для зниження впливу забруднення навколишнього природного середовища на здо­ров'я населення та стимулювання працівників спеціально уповно­важених державних органів у галузі охорони навколишнього при­родного середовища і використання природних ресурсів, крім осіб, які мають статус державних службовців, та громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, які виявили пору­шення природоохоронного законодавства і вжили необхідних заходів для притягнення винних до відповідальності, запобігання пору­шенням природоохоронного законодавства).

В Україні можуть утворюватись й інші фонди для фінансування екологічних заходів.

4. Фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища може здійснюватися за рахунок добровільних внесків господарюючих суб'єктів, громадських об'єднань та фізичних осіб, а також за рахунок інших коштів.

Поняття та види зборів за спеціальне використання природних ресурсів

Збір за спеціальне використання природних ресурсів - це встанов­лений законодавством, обов'язковий платіж суб'єкта екологічних від­носин за використання індивідуально визначених природних об'єктів.

Збір за спеціальне використання природних ресурсів встанов­люється на основі: а) нормативів збору і б) лімітів їх використання.

Нормативи збору - це фіксована сума коштів за одиницю вико­ристаного природного об'єкта (наприклад, за один кубометр).

Ліміти визначають обсяги природних ресурсів, на основі яких ви­даються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів та справляється плата (наприклад, ліміти використання рибних запасів та інших об'єктів водного промислу).

Нормативи збору за використання природних ресурсів визнача­ються з урахуванням їх розповсюдженості, якості, можливості відтво­рення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходжен­ня, можливості переробки, знешкодження і утилізації відходів та інших факторів.

Нормативи збору за використання природних ресурсів, а також порядок його стягнення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Ліміти використання природних ресурсів встановлюються в по­рядку, що визначається місцевими Радами, крім випадків, коли при­родні ресурси мають загальнодержавне значення.

Ліміти використання природних ресурсів загальнодержавного значення встановлюються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Збори за спеціальне використання природних ресурсів можна класифікувати за видами природних ресурсів на:

• плату за землю;

• збори за спеціальне використання лісових ресурсів;

• збори за спеціальне водокористування;

• збори за спеціальне використання надр;

» збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу та інші.

Плата за землю

Основним нормативним актом відносно цього екологічного збору є Закон україни «Про плату за землю» від 03.07.92 р.

Цей Закон визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надій­шли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку.

Плата за землю справляється у вигляді: а) земельного податку або б) орендної плати.

Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землеко­ристувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про роз­поділ продукції, сплачують земельний податок.

За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Розмір земельного податку не залежить від результатів госпо­дарської діяльності власників землі та землекористувачів. Ставки земельного податку встановлюються у відсотках від грошової оцінки земельних ділянок.

Підставою для нарахування земельного податку є дані держав­ного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, - договір оренди такої земельної ділянки.

Власники землі та землекористувачі сплачують земельний пода­ток, а також орендну плату за земельні ділянки державної та кому­нальної власності з дня виникнення права власності або права корис­тування земельною ділянкою.

У разі припинення права власності або права користування земель­ною ділянкою податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.

Платежі за землю зараховуються до відповідних місцевих бюд­жетів.

Збір за використання лісових ресурсів

Відповідно до ст. 77 ЛСУ спеціальне використання лісових ре­сурсів, крім розміщення пасік, є платним.

Порядок справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою КМУ від 6 липня 1998 р. № 1012 затверджено порядок справляння збору за спеціальне використання лісових ресур­сів та користування земельними ділянками лісового фонду.

Спеціальне використання лісових ресурсів та користування земе­льними ділянками лісового фонду є платним.

Плата (збір) справляється за встановленими таксами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.

Розмір збору за спеціальне використання для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та для проведення науково-дослідних робіт вста­новлюється виходячи з лімітів їх використання і такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням їх якості й доступності.

Такси на лісові ресурси державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а такси (нормативи збору) на лісові ресурси місцевого значення - відповідними місцевими державними адміністраціями.

У разі застосування конкурсних умов реалізації лісових ресурсів збір за них встановлюється не нижче діючих такс.

Розмір орендної плати визначається за узгодженням сторін у до­говорі оренди, але не нижче встановлених такс.

Збори за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення в розмірі 80 відсотків зараховуються до державного бюд­жету і 20 відсотків - відповідно до місцевих бюджетів за місцезна­ходженням лісових ресурсів у межах лімітів (дозволів).

Збори за використання лісових ресурсів місцевого значення зараховуються стовідсотково до місцевих бюджетів.

Збори за спеціальне водокористування

Відповідно до ст. 30 ВКУ збір за спеціальне водокористування включає збір за:

а) використання води водних об'єктів;

б) скидання забруднюючих речовин.

Платниками збору за спеціальне використання водних ресурсів є суб'єкти господарювання, які використовують воду, отриману шля­хом забору води (первинні водокористувачі) та/або з водозабірних споруд первинних водокористувачів (вторинні водокористувачі), та користуються водами для потреб гідроенергетики, водного транс­порту і рибництва.

Збори за спеціальне водокористування регулюються Постановою КМУ від 16 серпня 1999 р. № 1494 Порядок справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту.

Об'єктом обчислення збору за спеціальне використання водних ресурсів є фактичний обсяг води, який використовують водокори­стувачі, з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водо­постачання.

На спеціальне використання водних ресурсів встановлюються ліміти, які визначаються у дозволах на поставку води.

У межах встановленого ліміту збір за спеціальне використання водних ресурсів відноситься на валові витрати виробництва, а за понадлімітне використання - справляється з прибутку, що залиша­ється у розпорядженні водокористувача.

За понадлімітне використання водних ресурсів збір обчислюється у п'ятикратному розмірі і справляється за рахунок прибутку водо­користувача.

Плата за користування надрами

Відповідно до ст. 28 КУпН плата за користування надрами справляється у вигляді:

1. платежів за користування надрами;

2. відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

3. збору за видачу спеціальних дозволів;

4. акцизного збору.

Нормативи плати за користування надрами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Базові нормативи плати за користування надрами для видобу­вання корисних копалин та Правила справляння плати за користу­вання надрами для видобування корисних копалин затверджені Пос­тановою КМУ від 12 вересня 1997 р. № 1014.

Плата за користування надрами для видобування корисних копалин справляється з усіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності, які здійснюють видобування корисних копалин, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями.

Об'єктом справляння плати є обсяг видобутих корисних копалин.

Плата за обсяги видобутих корисних копалин та обсяги втрат у надрах, що не перевищують нормативні, відноситься до валових витрат виробництва та обігу.

Плата за обсяги наднормативних втрат корисних копалин, а також за обсяги їх видобування понад встановлені квоти (ліміти) справ­ляється з прибутку', що залишається у розпорядженні підприємств.

Збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про тваринний світ» за спе­ціальне використання об'єктів тваринного світу справляється збір.

Збір справляється за такі види спеціального використання:

• мисливство;

в рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;

• використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;

• добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі;

• використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно- освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природ­ного середовища з метою отримання прибутку.

Розмір збору встановлюється залежно від виду (групи видів) тварин, мети та обсягів їх використання, поширення та цінності, з урахуванням місцезнаходження, якості, продуктивності території та інших екологічних і економічних факторів.

Спеціальне використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях (якщо це не пов'я­зане з отриманням прибутку), з метою відтворення тваринного світу, порятунку диких тварин, які зазнають лиха, регулювання чисельності диких тварин в інтересах охорони здоров'я населення і відвернення заподіяння шкоди природному середовищу, господарській та іншій діяльності, а також регулювання чисельності хижих і шкідливих тва­рин у порядку ведення мисливського і рибного господарства здій­снюється без справляння збору.

Порядок справляння і розміри збору за спеціальне використання об'єктів тваринного світу встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Збори за забруднення навколишнього природного середовища та за погіршення якості природних ресурсів

Збір за забруднення навколишнього природного середовища справляється за:

• викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціо­нарними та пересувними джерелами забруднення;

• скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти;

• розміщення відходів.

Правове регулювання здійснюється відповідно до ст. 44 ЗУ «Про охорону». ЗУ «Про відходи» та Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища, і стяг­нення цього збору затверджено постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 1 березня 1999 р. № 303 інших нормативних актів.

Нормативи збору за викиди стаціонарними джерелами забруд­нення та скиди, а також нормативи збору за розміщення відходів встановлюються відповідно до виду забруднюючих речовин та класу небезпеки відходів.

Відповідно до ст. 45 ЗУ Про охорону збір за погіршення якості природних ресурсів (зниження родючості грунтів, продуктивності лісів, рибопродуктивності водойм тощо) в результаті володіння і ко­ристування встановлюється на основі нормативів.

Порядок встановлення нормативів збору за погіршення якості природних ресурсів визначається Кабінетом Міністрів України. На жаль, подальшого розвитку ця правова норма не набула.

Економічне стимулювання в екологічній сфері

Економічне стимулювання раціонального використання природ­них ресурсів, охорони навколишнього природного середовища здійс­нюється шляхом:

а) надання пільг при оподаткуванні в разі реалізації суб'єктами заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охо­рони навколишнього природного середовища (при переході на мало- відхідні та ресурсо- і енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні очисного обладнання й устаткування для утилізації та знешкодження відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів забруднюючих речовин, виконанні інших заходів, спрямованих на поліпшенім охорони навколишнього природного середовища);

б) надання на пільгових умовах короткострокових і довгостро­кових позичок для реалізації екологічних програм;

в) встановлення підвищених норм амортизації основних вироб­ничих природоохоронних фондів;

г) звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища;

д) передачі частини коштів фондів охорони навколишнього при­родного середовища на договірних умовах суб'єктам на заходи для гарантованого зниження викидів і скидів забруднюючих речовин і зменшення шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан навколишнього природного середовища, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв;

е) надання можливості отримання природних ресурсів під зас­таву.

Екологічне страхування та екологічний аудит

Екологічне страхування та екологічний аудит є новими видами економічного стимулювання в сфері екології.

Екологічне страхування може бути добровільне і обов'язкове.

Проводиться страхування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

На сьогоднішній день спеціального закону про екологічне стра­хування не прийнято, тому треба використовувати Закон України «Про страхування».

Правові та організаційні засади здійснення екологічного аудиту врегульовано Законом України «Про екологічний аудит» від 24.06.2004 р.

Екологічний аудит в Україні проводиться з метою забезпечення додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі господарської та іншої діяльності.

Екологічний аудит проводиться в процесі приватизації об'єктів державної власності, іншої зміни форми власності, зміни власників

об'єктів, а також для потреб екологічного страхування, в разі передачі об'єктів державної та комунальної власності в довгострокову оренду, в концесію, створення на основі таких об'єктів спільних підприємств, створення, функціонування і сертифікації систем управління нав­колишнім природним середовищем, а також здійснення господарської та іншої діяльності.

Екологічний аудит проводиться на підставі договору між замовником та виконавцем.

Тема № 13 Забезпечення екологічної безпеки

Питання:

1. Поняття екологічної безпеки.

2. Загрози національній екологічній безпеці України.

3. Об'єкти та діяльність, що становлять підвищену екологічну небезпеку.

4. Конституційні засади забезпечення екологічної безпеки.

5. Законодавство про забезпечення екологічної безпеки.

6. Види заходів забезпечення екологічної безпеки.

7. Забезпечення радіаційної безпеки.

8. Забезпечення біологічної безпеки.

Поняття екологічної безпеки

Екологічна безпека - це такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Екологічна безпека є складовим елементом національної безпеки України.

Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і ней­тралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Об'єктами національної безпеки є:

1. людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;

2. суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історич­ні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

3. держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна ці­лісність і недоторканність.

Загрози національній екологічній безпеці України

Загрозу національній екологічній безпеці України складають нас­тупні явища:

• значне антропогенне порушення і техногенна перевантаже­ність території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів;

• нераціональне, виснажливе використання мінерально-сиро­винних природних ресурсів як невідновлюваних, так і відновлюваних;

• неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;

• погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води;

• загострення техногенного стану гідротехнічних споруд кас­каду водосховищ на р. Дніпро;

• неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хво­роб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необгрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;

• неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;

• небезпека ТЄХНОГЄННОГОз у ТОМу ЧИСЛІ ЯДСрИОГО ГсХ біологіч­ного тероризму;

• посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у попу­ляціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів, та біотехнологій;

• застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилі­зації токсичних і екологічно небезпечних відходів.

Об'єкти та діяльність, що становлять підвищену екологічну небезпеку

Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпек)', затверджено постановою КМУ від 27 липня 1995 р. № 554:

1. Атомна енергетика і атомна промисловість (у тому числі видо­бування і збагачення руди, виготовлення тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій, регенерація відпрацьованого ядерного палива, зберігання чи утилізація радіоактивних відходів).

2. Біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво.

3. Збір, обробка, зберігання, поховання, знешкодження і утилізація всіх видів промислових і побутових відходів.

4. Видобування нафти, нафтохімія і нафтопереробка (включаючи всі види продуктопроводів). Автозаправні станції.

5. Добування і переробка природного газу, будівництво газосховищ.

6. Хімічна промисловість (включаючи виробництво засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив), текстиль­не виробнигггво (з фарбуванням тканин і обробкою їх іншими хіміч­ними засобами).

7. Металургія (чорна і кольорова).

8. Вугільна, гірничовидобувна промисловість, видобування і переробка торфу, сапропелю.

9. Виробництво, зберігання, утилізація і знищення боєприпасів усіх видів, вибухових речовин і ракетного палива.

10. Виробництво електроенергії і тепла на базі органічного палива.

1 і. Промисловість будівельних матеріалів (виробництво цемен­ту, асфальтобетону, азбесту, скла).

12. Целюлозно-паперова промисловість.

13. Деревообробна промисловість (хімічна переробка деревини, виробництво деревостружкових і деревоволокнистих плит та інше з використанням синтетичних смол, консервування деревини просочу­ванням).

14. Машинобудування і металообробка (з литтям із чавуну, сталі, кольорових металів та хімічною обробкою).

15. Будівництво гідроенергетичних та гідротехнічних споруд і меліоративних систем, включаючи хвостосховища та шламона- копичувачі.

16. Будівництво аеропортів, залізничних вузлів і вокзалів, автовокзалів, річкових і морських портів, залізничних і автомобільних магістралей, метрополітенів.

17. Тваринництво (тваринницькі комплекси продуктивністю більш як 5000 голів і птахофабрики).

18. Виробництво харчових продуктів (м'ясокомбінати, молоко­заводи, цукрозаводи, спиртзаводи).

19. Обробка продуктів і переробка відходів тваринного походження (переробка шкіри, виготовлення клею і технічного желатину, утильзаводи).

20. Будівництво каналізаційних систем і очисних споруд.

21. Будівництво водозаборів поверхневих і підземних вод для централізованих систем водопостачання населених пунктів, водозабез- печення меліоративних систем, окремих промислових підприємств.

22. Інші окремі об'єкти, будівництво і експлуатація яких можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, які у кожному конкретному' випадку визначаються Мінприроди або його органами на місцях.

Конституційні засади забезпечення екологічної безпеки

Відповідно до ст. З Основного закону людина, її життя, здоров'я і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції).

Виключно законами України визначаються засади екологічної безпеки (ст. 92 Конституції).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, сво­бодам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати еко­логічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції').

Законодавство про забезпечення екологічної безпеки

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003р.// Відомості Верховної Ради України, 2003, № 39 (26.09.2003), ст. 351.

Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18.01.2001р.// Відомості Верховної Ради України, 2001, № 15 (13.04.2001), ст.73.

Закон України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» від 11.01.2000р. //Відомості Верховної Ради України, 2000, № 9 (03.03.2000), ст. 68.

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13.07.2000р.// Відомості Верховної Ради України, 2000, № 42 (20.10.2000), ст. 348.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000р. //Відомості Верховної Ради України, 2000, № 40 (06.10.2000), ст. 337.

Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони- України» від 05,03.1998р. //Відомості Верховної Ради України, 1998, № 35, ст. 237.

Закон України «Про відходи» від 05.03.1998р. //Відомості Верховної Ради України, 1998, № 36-37, ст. 242.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» від 14.01.1998р.// Відомості Верховної Ради України, 1998, № 22, ст. 115.

Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30.06.1995р. //Відомості Верховної Ради України, 1995, № 27 (04.07.95), ст. 198.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 08.02.1995р. //Відомості Верховної Ради України, 1995, № 12(21.03.95), ст. 81.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24,02 1994р. //Відомості Верховної Ради України, 1994, № 27 (05.07.94), ст. 218.

Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоак­тивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1998р. //Відомості Верховної Ради УРСР, 1991, № 16 (16.04.91), ст. 198.

Види заходів забезпечення екологічної безпеки

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» встановлює обов'язковість дотримання заходів забезпечення екологічної безпеки в наступних випадках:

1. Відповідно до видів господарської діяльності:

а) при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів;

б) при проведенні науковій досліджень, впровадженні відкрит­тів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем.

2. В залежності від об'єктів експлуатації:

а) екологічна безпека транспортних та інших пересувних засобів і установок;

б) екологічна безпека щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності;

в) екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунк­тів (ст. 59).

3. Щодо впливу небезпечних речовин:

а) неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу;

б) акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкід­ливого впливу фізичних факторів та радіаційного забруднення;

в) забруднення відходами.

Види заходів забезпечення екологічної безпеки:

• проведення екологічної експертизи;

• проведення громадських слухань;

• запровадження екологічних стандартів, нормативів, лімітів;

• ліцензування;

• екологічне страхування;

• інформаційно-управлінські заходи (моніторинг, кадастри, ре­єстри, облік);

• інші.

Забезпечення радіаційної безпеки

Радіаційна безпека - дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки.

Заходи державного регулювання безпеки використання ядерної енергії:

• встановлення нормативних критеріїв і вимог, що визначають умови використання ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання у державі (нормування);

• надання дозволів на здійснення діяльності, пов'язаної з вико­ристанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання (провадження дозвільної діяльності);

• здійснення нагляду за дотриманням нормативних вимог та умов наданих дозволів організаціями, підприємствами та особами, які використовують ядерні установки та джерела іонізуючого випромі­нювання, включаючи примусові заходи (нагляд).

Використання ядерних установок та джерел іонізуючого випро­мінювання на території України базується на дозвільному принципі.

Дозвіл на кожен окремий вид діяльності надається лише одним уповноваженим на це Кабінетом Міністрів України органом - на тепе­рішній час це Державній комітет ядерного регулювання України, який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяль­ність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Ядерна установка, джерело іонізуючого випромінювання можуть використовуватись лише з такою метою і таким чином, як це перед­бачено умовами виданого дозволу.

Ядерні установки та джерела іонізуючого випромінювання можуть перебувати у різних формах власності.

Перелік ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, що перебувають у державній власності, визначається Кабінетом Міністрів України.

Ядерні матеріали є виключно загальнодержавною власністю.

Забезпечення біологічної безпеки

До об'єктів шкідливого біологічного впливу законодавець відносить:

• мікроорганізми та інші біологічно активні речовини;

• предмети біотехнологій;

• інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин.

Господарюючі суб'єкти зобов'язані забезпечувати екологічно без­печне поводження з мікроорганізмами, іншими біологічно активних речовинами та предметами біотехнології, а також дотримуватися ви­мог екологічної безпеки при інтродукції, акліматизації і реаклі­матизації тварин і рослин, розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини.

Створення, виробництво і використання нових штаммів мікро­організмів та біологічно активних речовин здійснюється тільки на підставі дозволів МОЗ та Мінприроди при наявності оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище та здоров'я людей, тобто проведення екологічної експертизи.

При створенні зазначених організмів і речовин повинні розроблятися:

• нормативи гранично допустимих концентрацій;

• методи визначення цих організмів та речовин у навколишньому природному середовищі і продуктах харчування.

Законодавство щодо біологічної безпеки знаходиться в стані ста­новлення.

До останнього можна віднести наступні нормативно-правові акти.

Конвенцію про охорону біологічного різноманіття 92 р. (ратифіко­вана Україною 29.11.94 р.) та Картахенський протокол про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття (ратифіковано 12.09.2002 р.).

Мета цього Протоколу полягає у сприянні забезпеченню належно­го рівня захисту в галузі безпечної передачі, обробки і використання живих змінених організмів, отриманих в результаті використання сучасної біотехнології, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з ураху­ванням також ризиків для здоров'я людини та з приділенням особливої уваги транскордонному переміщенню.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», який встановлює, що виробництво, зберіган­ня, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилі­зація продуктів біотехнології та інших біологічних агентів здійсню­ються за умови дотримання санітарних норм і наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби, а також з дозволу інших спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. «Порядок одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 1995 р. № 440.

Тимчасовий порядок ввезення, державного випробування, реєс­трації та використання трансгенних сортів рослин в Україні затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1304. Останній встановлює, що ввезення в Україну трансгенних сортів рослин здійснюється за дозволом Мінагропрому. Підставою для отримання дозволу на ввезення трансгенних сортів рослин є по­зитивний висновок Міжвідомчої комісії з питань біобезпеки, яка створюється при Міннауки, про біобезпеку генетичної конструкції, включеної до геному цих сортів.

Закон України «Про захист прав споживачів», який встановлює, що інформація про продукцію повинна містити позначку про наявність у її складі генетично модифікованих компонентів (п. 5, ч. 2 ст. 15).

Тема № 14 Правове регулювання відносин щодо надзвичайних екологічних ситуацій та поводження з відходами

Питання:

1. Поняття надзвичайної екологічної ситуації і її види.

2. Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації.

3. Надзвичайні ситуації державного та регіонального рівнів.

4. Надзвичайні ситуації місцевого та об'єктового рівнів.

5. Порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної еколо­гічної ситуації.

8. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації.

7. Поняття та види відходів.

8. Законодавство про відходи.

9. Принципи і напрями державної політики у сфері поводження з відходами.

10. Державне регулювання безпеки у сфері поводження з радіоактив­ними відходами.

Поняття надзвичайної екологічної ситуації і її види

Надзвичайна екологічна ситуація ~ надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави.

Надзвичайна екологічна ситуація є складовим елементом більш широкого поняття, а саме надзвичайної ситуації техногенного та при­родного характеру. Останні можливо класифікувати за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та ма­теріальних збитків.

Залежно від походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, визначаються такі види надзвичайних ситуацій:

1 .техногенного характеру;

2. природного характеру.

Залежно від обсягів заподіяних наслідків, обсягів технічних і ма­теріальних ресурсів, необхідних для ліквідації її наслідків, визнача­ються такі рівні надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру:

1. державшій;

2. регіональний;

3. місцевий;

4. об'єктовий.

Критерії класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Для визначення рівня надзвичайної ситуації встановлюються такі критерії:

1. територіальне поширення та обсяги технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації;

2. кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслідок надзвичайної ситуації;

3. розмір заподіяних (очікуваних) збитків.

Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації

Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації базу­ється на Конституції України і складається із законів України: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про зону надзви­чайної екологічної ситуації», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про аварійно-рятувальні служби», «Про правовий режим надзвичайного стану»; постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження По­рядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рівнями, інших нормативно-правових актів.

Надзвичайні ситуації державного та регіонального рівнів

Класифікація надзвичайних ситуацій в залежності від їх рівня відповідно до Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру за їх рівнями, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р. № 368.

Державного рівня визнається надзвичайна ситуація:

1. яка поширилась або може поширитися на територію інших держав;

2. яка поширилась на територію двох чи більше регіонів України (Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя), а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як 1 відсоток від обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація державного рівня за територіальним поширенням);

3. яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої постраждало понад 300 осіб (постраждалі - особи, життю або здоров'ю яких було заподіяно шкоду внаслідок надзвичайної ситуації) чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби);

4. внаслідок якої загинуло понад 5 осіб або постраждало понад 100 осіб чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені надзвичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних розмірів (на час виникнен­ня надзвичайної ситуації) заробітної плати;

5. збитки від якої перевищили 150 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

6) яка в інших випадках, передбачених актами законодавства, за своїми ознаками визнається як надзвичайна ситуація державного рівня.

Регіонального рівня визнається надзвичайна ситуація:

1. яка поширилась на територію двох чи більше районів (міст обласного значення) Автономної Республіки Крим, областей, а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що пере­вищують можливості цих районів, але не менш як 1 відсоток обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіальним поширенням);

2. яка призвела до загибелі від 3 до 5 осіб або внаслідок якої постраждало від 50 до 100 осіб чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на З доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3. збитки від якої перевищили 15 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Надзвичайні ситуації місцевого та об'єктового рівнів

Місцевого рівня визнається надзвичайна ситуація:

1. яка вийшла за межі територій потенційно небезпечного об'єкта, загрожує довкіллю, сусіднім населеним пунктам, інженерні™ спо­рудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпекного об'єкта;

2. внаслідок якої загинуло 1-2 особи або постраждало від 20 до 50 осіб чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 0,5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3. збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних розмірів за­робітної плати.

Об'єктового рівня визнається надзвичайна ситуація, яка не під­падає під названі вище визначення.

Порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на під­ставі пропозицій Мінприроди, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.

Оголошення окремої місцевості Автономної Республіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окремих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зо­ною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

В Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації зазначаються, зокрема:

• обставини, що стали причиною оголошення окремої місце­вості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

• обґрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

• межі території, на якій оголошується зона надзвичайної еколо­гічної ситуації;

• заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально- технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичай­ної екологічної ситуації;

• основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

• обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

• час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзви­чайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріаль­них ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшко­дування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію державних цільових програм громадських робіт.

За наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим над звичай­ного стану в порядку, встановленому Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану».

У цьому випадку) мооїсуть запроваджуватися, зокрема, такі заходи:

• встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду;

• обмеження руху транспортних засобів та проведення їх огляду;

в посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення;

• встановлення обмежень чи заборони на проведення масових заходів;

• відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання;

• встановлення тимчасової заборони на будівництво нових і розширення діючих підприємств та інших об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної екологічної ситуації або із забезпеченням життєдіяльності на-селення;

• встановлення карантину та здійснення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

• запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення;

• проведення мобілізації ресурсів підприємств, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт;

• проведення необхідних робіт по наданню допомоги тваринам у разі їх захворювання, загрози їх загибелі;

• примусове відчуження об'єктів права приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості;

• виконання комплексу робіт щодо нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.

Поняття та види відходів

Відходи - будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворю­ються у процесі людської діяльності і не мають подальшого викорис­тання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

Небезпечні відходи - відходи, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середо­вища і здоров'я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними.

Відповідно до Класифікатора відходів ДК 005-96, затвердженого наказом Держстандарту України від 29 лютого 1996 р. № 89, до відходів належать:

• залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо, утворені в процесі виробництва продукції або виконання робіт і втратили цілком або частково вихідні споживчі властивості (відходи вироб­ництва);

• розкривні і супутні гірничі породи, що видобуваються у про­цесі розроблення родовищ корисних копалин;

• залишкові продукти збагачення та інших видів первинної обробки сировини (шлам, пил, відсіви тощо);

• новоутворені речовини та їх суміші, утворені в термічних, хімічних та інших процесах і які не є метою даного виробництва (шлак, зола, кубові залишки, інші тверді та пасто-подібні утворення, а також рідини та аерозолі);

• залишкові продукти сільськогосподарського виробництва (у т. ч. тваринництва), лісівництва і лісозаготівель;

• бракована, некондиційна продукція усіх видів економічної діяльності або продукція, що забруднена небезпечними речовинами і не придатна до використання;

• неідентифікована продукція, застосування (експлуатація) або вживання якої може спричинити непередбачені наслідки, у т. ч. Міне­ральні добрива, отрутохімікати, інші речовини;

• зіпсовані (пошкоджені) і неремонтоздатні чи відпрацьовані, фізично або морально зношені вироби та матеріали, які втратили свої споживчі властивості (відходи споживання);

• залишки продуктів харчування, побутових речей, пакуваль­них матеріалів тощо (побутові відходи);

• осади очисних промислових споруд, споруд комунальних та інших служб;

• залишки від медичного та ветеринарного обслуговування, медико-біологічної та хіміко-фармацевтичної промисловості, аптечної справи;

• залишкові продукти усіх інших видів діяльності підприємств, установ, організацій і населення;

• матеріальні об'єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені чинними нормами, за умови, що використання цих об'єктів та субстанцій не передбачається (радіоактивні відходи).

Законодавство про відходи

Законодавство про відходи складається із законів України «Про відходи», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про метало­брухт», Кодексу України про надра, Постанови КМУ «Про затвер­дження Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів», наказу Держстандарту України про затвердження Класифі­катора відходів ДК 005-96 та інших нормативно-правових актів.

Принципи і напрями державної політики у сфері поводження з відходами

Основними принципами державної політики у сфері поводження з відходами є:

1. пріоритетний захист навколишнього природного середовища та здоров'я людини від негативного впливу відходів,

2.забезпечення ощадливого використання матеріально-сировин­них та енергетичних ресурсів,

3.науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства щодо утворення та використання відходів з метою забезпечення його сталого розвитку.

До основних напрямів державної політики щодо реалізації зазна­чених принципів належить:

а) забезпечення повного збирання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної безпеки при поводженні з ними;

б) зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності;

в) забезпечення комплексного використання матеріально-сиро­винних ресурсів;

г) сприяння максимально можливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсноцінних відходів;

д) забезпечення безпечного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами;

е) організація контролю за місцями чи об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров'я людини;

є) здійснення комплексу науково-технічних та маркетингових досліджень для виявлення і визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання;

ж) сприяння створенню об'єктів поводження з відходами;

з) забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами;

і) обов'язковий облік відходів на основі їх класифікації та паспортизації.

Державне регулювання безпеки у сфері поводження з радіоактивними відходами

Державному регулюванню безпеки у сфері поводження з радіоак­тивними відходами підлягають такі види діяльності:

• ведення державного обліку радіоактивних відходів, Держав­ного кадастру сховищ радіоактивних відходів, місив їх захоронення, а також місць їх тимчасового зберігання;

• проектно-пошукові роботи по вибору майданчиків для розмі­щення об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами;

• проектування об'єктів та транспортних засобів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, їх випробування, виготовлення або будівництво;

• введення в експлуатацію, експлуатація, зняття з експлуатації об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, закриття сховищ для захоронення та проведення регламентних робіт по забезпеченню безпеки на сховищах для захоронення після їх закриття;

• перевезення та складування радіоактивних відходів.

Державне регулювання безпеки під час поводження з радіоактив­ними відходами здійснюють:

в Мінприроди;

• Міністерство охорони здоров'я України;

• Міністерство внутрішніх справ України;

• інші органи державної виконавчої влади згідно з законодавством.

На здійснення діяльності у сфері поводження з радіоактивними

відходами видаються дозволи (ліцензії) в порядку, встановленому за­конодавством.

Тема № 15 Екологічні права та обов'язки людини

Питання:

1. Загальна характеристика екологічних прав людини.

2. Право вільного доступу до інформації про стан довкілля.

3. Гарантії екологічних прав громадян.

4. Захист екологічних прав людини.

5. Екологічні обов'язки людини і громадянина.

Загальна характеристика екологічних прав людини

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право па її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Україна як учасник Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя

з питань, що стосуються довкілля, підписану від імені України 25 червня 1998 року у м. Орхус (Данія) (Орхуська конвенція ООН), проголосила своєю метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середо­вищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту.

Екологічні права громадян України систематизовано викладені у ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. (з наступними змінами і доповненнями).

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне

середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій з екологічних питань (до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розмі­щення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впли­вати на стан навколишнього природного середовища, внесенім пропо­зицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань);

в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навко­лишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

д) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

е) вільний доступ до інформації про стан навколишнього при­родного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з пи­тань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і рекон­струкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

і) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Перелік цих прав не є обмеженим. Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян.

Право вільного доступу до інформації про стан довкілля

Це право передбачено Конституцією України (ст. 50), Орхуською конвенцією ООН 1998 р. (ст. 3), Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), іншими норматив­ними актами.

Поняття екологічної інформації, викладене в національному законодавстві, дещо відрізняється від міжнародно-правового визначення. Відповідно до останнього екологічна інформація означає будь-яку інформацію в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи будь-якій іншій матеріальній формі про:

а) стан складових навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфера, вода, ґрунт, земля, ландшафт і природні об'єкти, біо­логічні різноманіття та його компоненти, включаючи генетично змінені організми, та взаємодію між цими складовими;

б) фактори, такі як речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні заходи, угоди в галузі навколишнього середовища, політику, законодавство, плани і програми, що впливають або можуть впливати на складові навколишнього середовища, зазначені вище в підпункті (а), і аналіз затрат і результатів та інший економічний аналіз та припущення, використані в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища;

в) стан здоров'я та безпеки людей, умови життя людей, стан об'єктів культури і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових навколишнього середовища або через ці складові, фактори, діяльність або заходи, зазначені вище в підпункті (б) (п. З ст. 2 Орхуської конвенції ООН).

Порядок отримання екологічної інформації регулюється Законом України «Про інформацію» та «Про звернення громадян».

Запитувачі подають запит відповідному органу законодавчої, виконавчої та судової влади, його посадовим особам. У запиті повинно бути зазначено прізвище, ім'я та по батькові запитувача, документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

Органи влади, їх посадові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.

Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів.

Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.

Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

Аналогічний термін розгляду встановлюється і щодо запиту про надання письмової інформації.

Гарантії екологічних прав громадян

Екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього при­родного середовища;

б) обов'язком суб'єктів екологічних відносин здійснювати техніч­ні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів;

в) участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додер­жанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здо­ров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства ітро охо­рону навколишнього природного середовища;

е) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

є) створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забез­печення доступу до екологічної інформації.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпеч­не навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, під­лягає припиненню в порядку, встановленому законодавством України.

Захист екологічних прав людини

При цьому доцільно розмежовувати такі поняття, як:

• засоби захисту;

• способи захисту;

• форми захисту.

Так, засоби захисту - це дії уповноваженої особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення захисту своїх екологічних прав від посягань інших суб'єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви).

Способи захисту - це дії державних органів в межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист екологічних прав громадян (наприклад, визнання права на екологічну інформацію судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акта органу державної влади, що порушує екологічні права тощо).

Форми захисту - це варіанти звернення громадян за захистом свого порушеного права, зумовлені відмінностями в діяльності дер­жавних та інших органів по захисту прав у цілому. Тобто громадяни та інші особи вправі звертатися за захистом своїх екологічних прав до правоохоронних органів, органів адміністративної чи судової юрис­дикції, які зобов'язані в межах своїх повноважень розглянути такі звернення і застосувати відповідні способи захисту порушених прав"¹.

Способи захисту екологічних прав доцільно розглянути на прикладі варіантів, передбачених земельним законодавство.

Відповідно до ст. 152 ЗКУ захист прав на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до пору­шення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або ор­ганів місцевого самоврядування;

г) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

В залежності від форми розрізняють наступні варіанти захисту:

• судовий;

• адміністративний;

• громадський;

• самозахист.

Судовий захист екологічних прав

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових і службових осіб.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Адміністративний захист. Усі мають право направляти індиві­дуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та поса­дових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції).

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі:

• пропозиції (зауваження);

• заяви (клопотання);

• скарги.

Особливим видом адміністративного захисту можна розглядати право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини.

Громадський захист здійснюється через утворені громадські орга­нізації, проведення громадських слухань, зборів, мітингів, походів і демонстрацій.

Самозахист - під яким розуміється, що кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Екологічні обов'язки людини і громадянина

Громадяни України зобов'язані:

а) берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища;

б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання при­родних ресурсів;

в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів:

г) вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України.

Тема № 16

Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

Питання:

1. Поняття та загальна характеристика юридичної відповідальності за екологічні правопорушення.

2. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення.

3. Види екологічних правопорушень, за які передбачена адміністра­тивна та кримінальна відповідальність.

4. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.

Поняття та загальна характеристика юридичної відповідальності за екологічні правопорушення

Відповідальність за екологічні правопорушення - вид юридичної відповідальності, суть якого полягає у відповідальності осіб, винних у порушенні екологічного законодавства, до дисциплінарної, адмініс­тративної, цивільної і кримінальної відповідальності.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства не­суть особи, винні у:

а) порушенні прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;

б) порушенні норм екологічної безпеки;

в) порушенні вимог законодавства при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку;

г) невиконанні вимог державної екологічної експертизи;

д) фінансуванні, будівництві і впровадженні у виробництво но­вих технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи;

е) порушенні екологічних вимог нри проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів;

є) допущенні наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище;

ж) перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів;

з) самовільному спеціальному використанні природних ресурсів;

и) порушенні строків внесення зборів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища;

і) невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

і) невиконанні розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчиненні опору їх представникам;

й) порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транс­портуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, радіоактивних речовин та відходів;

к) невиконанні вимог охорони територій та об'єктів природно- заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

л) відмові від надання своєчасної, повної та достовірної ін форма­ції про стан навколишнього природного середовища, а також про дже­рела забруднення, у приховуванні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення;

м) приниженні честі і гідності працівників, які здійснюють кон­троль в галузі охорони навколишнього природного середовища, пося­ганні на їх життя і здоров'я та інші правопорушення.

Склад і види екологічного правопорушення

Правопорушенню властиві такі ознаки: • Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб'єктивнім правом, перевищення компетенції.

• Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми.

• Виражається у поведінці у вигляді дії (самовільне заняття зе­мельної ділянки) або бездіяльності (не сплата земельного податку). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.

• Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння зале­жить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.

• Є винним діянням. Вина - це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

• Причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками.

• Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Отже, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопору­шення як юридичний факт і склад правопорушення як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Отже, юридичний склад правопорушення - це система ознак пра­вопорушення, необхідних та достатніх для застосування до пра­вопорушника заходів юридичної відповідальності.

До юридичного сюїаду правопорушення входять:

і. Суб'єкт правопорушення - це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:

а) індивідуальний суб'єкт - фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без іромадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;

б) колективний суб'єкт правопорушення, ним може бути юри­дична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кож­ного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.

2. Об'єкт правопорушення - це певні блага чи соціальні цінності, на які посягас правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо).

3. Суб'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини - намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.

Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небез­пеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.

Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну не­безпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання на­слідків свого діяння.

Необережність теж має дві форми - злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає на­слідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.

Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.

Мета - це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажа­ного результату, до якого вона прагне.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні кате­горії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета ви­значає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий ре­зультат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

2. Об'єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:

• діяння (у вигляді дії чи бездіяльності);

• протиправність (формальний аспект);

• наслідки діяння (змістовний аспект);

® причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спри­чиняє;

• місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння пра­вопорушення.

Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.

Злочин - це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Проступок - це правопорушення, яке завдає шкоду особі, сус­пільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.

Розрізняють такі види проступків:

1. Конституційні - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

2. Адміністративні - це правопорушення, які посягають на гро­мадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері дер­жавного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо.

3. Цивільно-правові - це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (на­приклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).

4. Дисциплінарні - суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (наприклад, невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).

5. Процесуальні - це правопорушення, які посягають на встанов­лені законом процедури здійснення правосуддя тощо".

Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

Дисциплінарна відповідальність полягає в обов'язку працівника відповідати перед роботодавцем за дисциплінарний проступок і зазна­вати дисциплінарних санкцій, передбачених законодавством про працю⁶.

Деякі види дисциплінарних правопорушень в екологічній сфері визначені в ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища». До них можна віднести порушення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пере­сувних засобів та інших об'єктів; допущенні наднормативних, аварій­них і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин; перевищенні лімітів та порушенні інших вимог використання природних ресурсів; невжитті заходів щодо попередження та ліквідації екологічних на­слідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище та інші.

Можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності пе­редбачена і в поресурсових кодексах і законах: ст. 105 ЖУ, ст. 110 ВКУ, ст. 40 Закону України «Про рослинний світ» та інші.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1. догана;

2. звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (ст. 147 КзпП).

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дис­ципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вище­стоящими органами (ст. 147-1 КзпП).

За відповідними статутами і положеннями про дисципліну перед­бачаються специфічні стягнення, наприклад: пониження в зваїші, пониження в посаді, сувора догана та інші (дивись Дисциплінарний статут Збройних Сил України, Дисциплінарний статут органів внут­рішніх справ України, Положення про дисципліну працівників гірни­чих підприємств).

Види екологічних правопорушень, за які передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність

Види екологічних правопорушень, за які передбачена адміністра­тивна відповідальність, в основному містяться в гл. 7 КпАП. Останні можна поділити на три види:

1. Порушення правил використання та охорони природних ре­сурсів (псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52); Самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-1); Порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57); Порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59) та інші).

2. Порушення правил екологічної безпеки (невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропози­цій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 911); порушення правил передачі відходів (ст. 82-5); порушення вимог законодавства у сфері хімічних джерел струму (ст. 82-7).

3. Порушення екологічних прав людини (відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91-4).

Види кримінальної відповідальності за екологічні правопору­шення передбачені восьмим розділом Кримінального кодексу України, який налічує 19 статей. До злочинів проти довкілля законодавець відносить: Порушення правил екологічної безпеки (ст. 236), Забруд­нення або псування земель (ст. 239), Забруднення атмосферного по­вітря (ст. 241), Незаконна порубка лісу (ст. 246), Безгосподарське використання земель (ст. 254) та ін.

Крім того екологічні злочини містяться і в інших розділах ККУ, наприклад: Самовільне заняття земельної ділянки та самовільне бу­дівництво (ст. 197-1), Порушення правил ядерної або радіаційної без­пеки (ст. 274), Жорстоке поводження з тваринами (ст. 299), Екоцид (ст. 441) та ін.

Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення полягає в обов'язку винної особи відшкодувати матеріальну та/або мо­ральну шкоду, що була спричинена порушенням екологічного зако­нодавства.

Шкода, заподіяна внаслідок порушення екологічного законодав­ства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без засто­сування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природ­них ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небез­пеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юри­дичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок сти­хійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

Загальні засади відшкодування шкоди визначені цивільним зако­нодавством, насамперед гл. 82 ЦКУ.

Спеціальні правила щодо компенсації шкоди містяться в еколо­гічному законодавстві, наприклад: Постанова КМУ «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України» від 19 квітня 1993 р. № 287, Постанова КМУ «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству» від 5 грудня 1996 р. № 1464, Постанова КМУ «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню» від 17 листопада 1997 р. № 1279 та ін.

Тема № 17 Міжнародне право навколишнього середовища

Питання:

1. Підстави застосування в Україні норм міжнародного права.

2. Принципи міжнародного права навколишнього середовища.

3. Органи міжнародного екологічного співробітництва.

4. Право навколишнього середовища ЄС.

5. Екологічне співробітництво між Україною і ЄС, адаптація законодавства.

Підстави застосування в Україні норм міжнародного екологічного права

Забезпечення національних інтересів і безпеки України реалізується і в зовнішньополітичній діяльності. Це здійснюється шляхом підтриман­ня мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнарод­ного права. Вказане положення випливає із ст. 18 Основного закону.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України встановлено законом «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р.

Чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

З метою впровадження в українське судочинство та адміністра­тивну пракгику європейських стандартів прав людини 23.02.2006 р. Верховною радою України було прийнято закон «Про виконання рі­шень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Принципи міжнародного права навколишнього середовища

Принципи міжнародного права навколишнього середовища най­більш повно відображені у двох міжнародних документах: Стокгольм­ській декларації з навколишнього середовища, прийнятій 16.06.1972 р. (26 принципів), та Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій 03.06.1992 р. Відповідно до вказаних документш можна видшити наступш начала мшнародного еколопчного права (аутентична мова росхйська):

Стокголъмсъка декларацш:

• природные ресурсы Земли, включая воздух, землю, флору и фау­ну, и особенно репрезентативные образцы естественных экосистем, должны быть сохранены на благо нынешнего и будущих поколений пу­тем тщательного планирования и управления по мере необходимости (2);

• способность Земли производить жизненно важные воспол­няемые ресурсы должна поддерживаться, а там, где это практически желательно и осуществимо, восстанавливаться или улучаться (3);

• в планировании экономического развития важное место должно уделяться сохранению природы, включая живую природу (4);

• невосполняемые ресурсы Земли должны разрабатываться таким образом, чтобы обеспечивалась защита от истощения этих ресурсов в бу­дущем и чтобы выгоды от их разработки получало все человечество (5);

• введение в окружающую среду токсических веществ или других веществ и выброс тепла в таких количествах или концернтрациях, которые превышают способность окружающей среды обезвреживать их, должны быть прекращены, с тем чтобы это не наносило серьезного или непоправимого ущерба екосистемам (6);

• на соответствующие национальные учреждения следует возло­жить задачи планирования, управления и контроля в отношении ресур­сов окружающей среды государств с целью повышения качества окру­жающей среды (17);

• государства имеют суверенное право разрабатывать свои собственные ресурсы согласно своей политике в области окружающей среды и несут ответственность за обеспечение того, чтобы деятельность в рамках их юрисдикции или контроля не наносила ущерба окружающей среде других государств или районов за пределами действия нацио­нальной юрисдикции (21).

Декларация Рю-де-Жанейро:

• право на развитие должно соблюдаться таким образом, чтобы адекватно удовлетворялись потребности нынешнего и будущих поко­лений в областях развития и окружающей среды (3);

• для достижения устойчивого развития защита окружающей среды должна составлять неотъемлемую часть процесса развития и не может рассматриваться в отрыве от него (4);

• экологические вопросы рассматриваются наиболее эффективным образом при участии всех заинтересованных граждан на соответствую­щем уровне. На национальном уровне каждый человек имеет соответ­ствующий доступ к информации, касающейся окружающей среды, которая имеется в распоряжении государственных органов, включая

информацию об опасных материалах и деятельности в их общинах, и возможность участвовать в процессах принятия решений. Государства развивают и поощряют информированность и участив населения путем широкого предоставления информации. Обеспечивается аффективный доступ к судебным и административным разбирательствам, включай возмещение и средства судебной защиты (10);

• государства должны эффективно сотрудничать с целью противодейсгвовать или воспрепятствовать перемещению и передаче в другие государства деятельности и веіцеств, которьіе наносят серьезньш ущерб зкологаческой среде или считаются вредньми для здоровья человека (14);

• в зависимости от своих возможностей широко применяют прин- цип принятия мер предосторожности. В тех случаях, когда существует угроза серьезного или необратимого ущерба, отсутствие полной научной уверенности не используется в качестве предлога или отсрочки принятия зффективньїх с точки зрения затрат мер по предупреждению ухудшеиия состояния окружающей средьі (15).

Органи міжнародного екологічного співробітництва

Важливу роль у справі міжнародного екологічного співробітництва відіграє ООН її органи та установи. До останніх можна віднести наступні.

ІОНЕП (UNЕР) програма ООН з навколишнього середовища, міжнародний орган у рамках ООН з питань охорони навколишнього середовища.

Утворений у грудні 1972. Має правовий статус основного допо­міжного органу ООН. Його метою є організація міжнародного еко­логічного співробітництва держав - членів ООН.

До структури ЮНЕП входять три головні організаційні підрозділи: Керівна рада; секретаріат; фонд навколишнього середовища.

З початку своєї діяльності в 1975 р. ЮНЕП визначила шість першочергових завдань у галузі навколишнього середовища: населені пункти й охорона здоров'я; екосистеми суші; навколишнє середовище міст; океани; енергія; стихійні лиха. Ці завдання з певними корективами продовжують залишатися актуальними і тепер.

У справі планування і здійснення конкретних екологічних заходів ЮНЕП діє за принципом трьох рівнів - поширення серед країн-члєнів інформації щодо проблем навколишнього середовища і заходів, які вживаються для їх вирішення. Другий рівень - формування завдань і стратегії здійснення програмних заходів у світовому і регіональному масштабах, а також щодо окремих країн. Третій рівень - фінансування проектів і програм, які отримали підтримку на другому рівні з фонду навколишнього середовища.

За час свого існування ЮНЕП здійснила комплекс важливих еко­логічних заходів глобального, регіонального і місцевого значення. Під її егідою створена глобальна система моніторингу навколишнього середо­вища та її складові частини: Міжнародна довідкова система джерел інформації з навколишнього середовища (ЩФО'ГЕРРА); Міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин.

ЮНЕП - ініціатор розробки і прийняття ряду міжнародних договорів екологічного характеру. Виступає організатором міжна­родних наукових і науково-практичних конференцій з відповідних питань через Економічну і соціальну раду ООН, щорічно подає ГА ООН доповіді про свою діяльність.

Згідно з рішенням Керівної ради 1985 р. було започатковано утворення національних комітетів ЮНЕП. На 2003 р. такі комітети вже діяли у більш як ЗО країнах. Україна співпрацює з ЮНЕП від часу заснування цієї організації. Представник України кілька разів обирався постійним членом Керівної ради, 1994 р. утворений Український комітет співробітництва з ЮНЕП. До нього входять 20 регіональних відділень, які діють на базі університетів, ботанічних садів і екологічних центрів.

Місцеперебування - м. Найробі (Кенія). Регіональні відділення - у містах Женеві, Нью-Йорку, Бейруті, Бангкоку, Мехіко і Найробі⁷.

ЮНЕСКО (ІЛЧЕ8СО) організація об'єднаних націй з питань освіти науки і культури (Шії.е<і Каїіопз ЕЛдсабопаІ, Зсіепіійс апсі СиІШгаІ Ощапігаїіоп) - міжнародна міжурядова організація, утворена 16.11.1945 р. Лондонською конференцією міністрів освіти союзних держав. Її учасники підписали установчий акт - Статут ЮНЕСКО, який набув чинності 04.11.1946.

Взаємодія держав-учасниць ЮНЕСКО здійснюється через: 1) по­стійні представництва при ЮНЕСКО, які мають статус дипломатичних установ; 2) національні комісії у справах ЮНЕСКО (в усіх державах- учасницях).

ЮНЕСКО відкрита для держав - членів ООН (ст. II Статуту). Налі­чує 118 членів і 5 асоційованих членів (на 2001 р.). Україна вступила до ЮНЕСКО 12.05.1954.

Основна мета ЮНЕСКО - сприяти зміцненню миру і безпеки через розширення співробітництва народів у сфері освіти, науки та культури в інтересах забезпечення справедливості, законності й прав людини, а також основних свобод, проголошених у статуті ООН, для всіх народів незалежно від раси, статі, мови чи релігії. У руслі цієї мети ЮНЕСКО здійснює такі функції: 1) перспективні дослідження щодо необхідних у майбутньому форм освіти, науки, культури і комунікацій; 2) поши- рент, передача та обмін знаннями через наукові дослідження, підго­товку кадрів і викладання; 3) нормотворча діяльність у формі підготовки та прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій; 4) надання послуг державам-учасницям для визначення їх політики у сфері освіти, науки і культури; 5) сприяння державам-учасницям в обміні спеціальною інформацією.

У рамках ЮНЕСКО реалізується чотири великі програми - «Освіта для всіх упродовж всього життя», «Наука на службі розвитку», «На шляху до комунікаційного та інформаційного суспільства для всіх», а також трансдисшшлінарний проект «на шляху до культури світу», який має консолідуючий характер щодо названих програм. Місцеверебу- вання - м. Париж (Франція)⁸.

До інших організацій міжнародного екологічного напряму можна віднести такі:

• Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ);

» Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ);

• Міжнародна морська організація (ІМО);

• Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) та інші.

Право навколишнього середовища ЄС

На сьогодні право навколишнього середовища ЄС спирається більш ніж на 300 правових актів, причому понад 200 з них - директиви.

Ці акти становлять певну систему, в рамках якої виділяються розділи та підрозділи.

Перший підрозділ законодавства ЄС з навколишнього середовища включає загальні засади та програми з питань навколишнього сере­довища.

В межах другого підрозділу регулюються питання забруднення й інших шкідливих факторів, а саме: а) ядерної безпеки й радіоактивних відходів; б) охорони водних джерелі управління водами; г) запобігання шумовому забрудненню; д) хімічного та індустріального ризику та біотехнології.

Третій розділ законодавства ЄС з навколишнього середовища при­свячений питанням просторового планування, навколишнього середо­вища та природних ресурсів. Тут окремо виділено питання: а) мене­джменту та ефективного використання територій та природних ресурсів; б)збереження дикої фауни і флори; в) управління відходами.

Нарешті, четвертий розділ присвячений питанням міжнародного співробітництва⁹.

Екологічне співробітництво між Україною і єс, адаптація законодавства

Відповідно до ст. 63 Угоди «Про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною» співробітництво здійснюється з метою боротьби з погіршенням стану навколишнього середовища і, зокрема, охоплює такі питання, як:

• ефективний моніторинг рівнів забруднення та оцінка стану навколишнього середовища; система інформації про стан навколиш­нього середовища;

• боротьба з локальним, регіональним та транскордонним за­брудненням атмосферного повітря та води;

• відновлення природного стану навколишнього середовища;

• стале, ефективне та екологічно безпечне виробництво та ви­користання енергії; безпека промислових підприємств;

• класифікація та безпечне використання хімічних речовин;

• якість води;

• зменшення обсягів, утилізація і безпечне знищення відходів, а також використання положень Базельської конференції;

• вплив, який здійснює на навколишнє середовище сільське господарство, ерозія ґрунтів та хімічне забруднення;

• захист лісів;

• збереження біологічної різноманітності, територій, що охоро­няються, а також раціональне використання біологічних ресурсів та управління ними;

• планування землекористування, включаючи будівництво та міське планування;

• застосування економічних та фінансових важелів;

• глобальні кліматичні зміни;

• екологічна освіта та виховання;

« виконання Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середо­вище в транскордонному контексті, яка була иідписана в місті Еспоо. Співробітництво здійснюється шляхом:

• шанування заходів по подоланню наслідків катастроф та інших надзвичайних ситуацій;

• обміну інформацією та експертами, включаючи інформацію та експертів, що мають відношення до передачі чистих технологій та безпечного і екологічно раціонального використання біотехнологій;

України Ю.С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2005. - С. 825.

174

• проведення спільної дослідницької діяльності;

• удосконалення законодавства в напрямку стандартів Співто­вариства;

• співробітництва на регіональному (в тому числі в рамках Євро­пейського агентства по навколишньому середовищу) та на міжнарод­ному рівнях;

• розробки стратегії, зокрема стосовно глобальних та кліматичних проблем, а також з метою досягнення сталого розвитку;

• дослідження впливу на навколишнє середовище.

Законом України від 21 листопада 2002 року схвалена «Концепція загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу - це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу.

Законодавство Європейського Союзу складається з:

• установчих договорів ЄС (Договору про заснування Європейсь­кого економічного співтовариства 1957 року, Договору про заснування Європейського товариства по атомній енергії 1957 року, Єдиного європейського акта 1986 року, Маастрихтського договору 1992 року. Амстердамського договору 1997 року, Ніццького договору 2000 року, з наступними змінами та доповненнями);

• регламентів, директив, рішень та інших актів нормативного ха­рактеру, які приймаються інститутами Європейського Союзу;

• міжнародних договорів, однією із сторін яких є Європейське співтовариство (Європейський Союз);

« рішень Суду Європейського співтовариства, в яких дається офі­ційне тлумачення відповідних правових норм.

³ Див. Теорш государства и права. Учебник для вузов/ Под ред. проф В. М. Корельского и проф. В. Д. Перевалова. -М.: НОРМА, 2001. -С. 272.

11, право. - 1991. - № 10. - С. 40.

¹⁶ Екологічне право України: Академічний курс/ За заг. ред. Акадміка НАН України Ю. С. Шемшученка. - К.: Юридична думка, 2005. - С. 61.

¹⁷ Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 488-491.

2Аграрное, земельное и зкологическое право Украшш: Учебное пособие/ Под общей ред. проф. Погребного А. А. и канд. юрид. наук, доцента КаракашаИ. И. - X.: Одиссей, 2000. - С. 100-104.; Зе?»іельне право України: Підручник/ За ред. докг. юрид. наук М. В. Шульги. -К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 10-12.

3 Див. Земельне прано України: Підручник/ За ред. Погрібного О.О., Каракаша IX - К.: Істина, 2003. - С.32.

Див. Домашенко М. В., РубанікВ. ('.. Власність і право власності. -X., 2002. - С. 81-82.

20

" Кьістров Г. Е. Международная конференция по проблемам сельскохозяйственного шкоіюдательства в СССР и странах Восточной Европьі в условиях рьінка // Сов. гос-во

4'' Щодо поняття державного управління в цілому див. Юридична енциклопедія. К V країнська енциклопедія ім. М.П. Бажанова, 1999. — Т.2.- С. 119-120.

5Аграрное, земельное и зкологическое право Украиньї: Учебное пособие / Под общей ред. проф. Погребного А. А. и канд. юрид. наук, доцента Каракаша И. И. - X.: Одиссей, 2000. - С. 98.

6^,8 Юридична енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажанова, 1998.-Т.І.- С.431.

7 Юридична енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажанова, 2003. - Т.5 - С. 151.

8 Юридична енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажанова, 2002. - Т. 4. - С. 304.

9 Екологічне право України: Академічний курс і За заг. ред. академіка НАН