25.Дипломатична практика Українських гетьманів доби Руїни (1657-1687)

Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України.

Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. ормальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана,

тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби

хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин Пушкар. Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть

на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу

ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря. Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро.Відтяту голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів. Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко, народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю): Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з'їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти

людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров'ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського роздору новий

великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641-1685), прямо з-під Білої Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли, гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили надалі союз з Росією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в Україну, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, дотичних інтересів України, були присутні її посли з правом голосу. Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену 40-тисячним московським військом. Після того, як ця "вільна" рада прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (пізніше під назвою "Статей Богдана Хмельницького" саме цей довільно редагований текст увійде до Зводу Законів Російської імперії). У повітрі зависав неминучий конфлікт і все виразніше

окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир'я з Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.

Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж

вступили в переговори з поляками. 17 жовтня під с.Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.

СлободищенСЬКИЙ трактат 1660 між Вій­ськом Запорозьким і Річчю Посполитою — угода Ю. Хмельницького з польським коронним гетьманом С. Потоцьким і польним гетьманом Ю. Любомирським про розрив союзу козацької України з моск. царем і повернення під владуРечі Посполитої на засадах Гадяцького догово­ру 1658; підписана у Слободищі (сучас. Берди­чівського р-ну Житомирської обл.); скасувала Переяславські статті 1659. Україна діставала лише автономію на чолі з гетьманом (польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського), позбавлялася права зовн.-політ. відносин, була зобов'язана воювати разом з польською армією проти Москви, не нападати на Крим. Польській шляхті поверталися всі маєт­ності. Лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами дог-ру і залишалися на боці Москви. Це започаткувало поділ Війська Запорозького на Правобережну і Лівобережну чаСТИНИ.

Переяславські статті 1659 — двосторон­ній договір між Військом Запорозьким і Мос­ковським царством, укладений 17.10.1659 між новообраним гетьманом Ю. Хмельницьким і кн. О. Трубецьким на неповній Генеральній військ, раді (були відсутні всі 7 правобережних полковників) під тиском 40-тис. стрілецького війська, що оточило місце проведення перего­ворів. Скориставшись абс. військ, перевагою, усуненням від влади /. Виговського і загострен­ням міжстаршинських суперечностей, команду­вач моск. військами О. Трубецькой ухилився від обговорення представлених козацьким посольст­вом (полковники П. Дорошенко, А. Одинець, І. Лизогуб) Жердівських статей 1659, наполіг на прибутті до Переяслава особисто Ю. Хмель­ницького й нав'язав укр. стороні сфальсифі­кований варіант Переяславсько-Московської угоди 1654, доповнений т. зв. 18-ма «новими статтями», що суттєво обмежували суверенні права Війська Запорозького. П. с. зобов'язували гетьмана посилати козацькі полки в роз­порядження царського уряду й водночас забо­роняли козацькому військові (60 тис. реєстру) брати участь у військ, походах без поперед­нього дозволу Москви. Гетьманові забороня­лось укладати договори міжнародні, зокремавійськ, характеру, приймати інозем. послів тощо. Козацькі гарнізони мали бути виведені з Півд. Білорусі, й натомість збільшувались контин­генти царських військ на чолі з воєводами в Україні: крім Києва вони розташовувались у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані, хоча формально й не повинні були втручатися у справи місцевої адміністрації. Ст. 7 забороняла без дозволу царського уряду обирати гетьмана (після обрання він зобов'язу­вався відвідати Москву й отримати підтверджен­ня та клейноди від царя), а гетьмана позбавляла права призначати на уряди генеральну старшину. Ст. 10 встановлювала смертну кару для учасни­ків змов, спрямованих на відрив Війська Запо­розького від Московського царства, а ст. 16 зо­бов'язувала гетьманські установи видавати рос. поміщикам селян-утікачів. Київ, митрополит мав визнати зверхність Моск. патріарха, а ново­обраному митрополитові заборонялось прий­мати посвяту від Константинопольського пат­ріарха. Надруковані за наказом О. Трубецького в Києво-Печерській друкарні й надіслані до всіх полків П. с. викликали величезне обурення та значною мірою спричинили перехід Ю. Хмель­ницького на бік Варшави з укладенням Слобо-дищенського трактату 1660 між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою.