- •1.Предмет, завдання і значення курсу " Дипломатична Історія України
- •2.Формування уяв про дипломатію додержавної України
- •3. Міжнародні обставини формування державного об'єднання "Русь" та дипломатичні складові його зміцнення.
- •4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів.
- •5. Договори давньоруських князів із Візантією.
- •6. Дипломатія Святослава.
- •7. Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого.
- •8. Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі.
- •9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки.
- •10.Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі.
- •11 .Галицько-Волинське князівство та його дипломатія.
- •12.Різновекторна дипломатія Данила Галицького
- •13.Династичні зв'язки України- Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи.
- •14.Дипломатія Володимира Мономаха.
- •15.Феномен Литовсько-Руської держави.
- •17.Становище українців в Речі Посполитій.
- •18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.
- •19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію
- •20.Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини XVII ст.
- •21.Формування козацько-гетьманської дипломатії б. Хмельницького.
- •22. Переяславська рада. Її історичні наслідки й оцінка.
- •23. "Березневі статті" - важливий правовий документ.
- •24.Пошуки б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.
- •25.Дипломатична практика Українських гетьманів доби Руїни (1657-1687)
- •26. Дипломатія і.Виговського. Гадяцький трактат 1658р.
- •27.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст.
- •28.Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709рр.І. Мазепа
- •29.Державотворча й дипломатична діяльність п. Орлика.
- •30.Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України.
- •31.Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперією.
- •32.Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання.
- •33.Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель.
- •34.Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі XIX і XX ст.
- •35.Національні проблеми в програмах українських партій - пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі.
- •37.Перша світова війна і долі українства.
- •39.Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій.
- •40. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом.
- •41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності.
- •44. Унр і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр.
- •45. Прийняття IV Універсалу цр, набуття унр статусу самостійної, суверенної держави.
- •48.Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження режиму п. Скоропадського.
- •51.Переговори Української Держави з рсфрр 1918р.
- •52.Україна, Дон і Кубань в 1918р.
- •53. Відновлення унр і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій
- •54. Створення зунр і Польща.
- •55. Акт злуки 22 січня 1919р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України.
- •56. Місія с. Мазуренка до Москви.
- •57. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року.
- •62. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків.
- •66. Входження урср до складу срср і звуження можливостей для зовнішньо-політичної діяльності
- •67. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру унр в екзилі
- •68. Український національно-визвольний рух в польщі, румунії, та чехословаччині в контексті міжнародного життя
- •69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної європи
- •70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні другої світової війни
- •71. Мюнхенська угода 1938 р. І карпато-українська держава
- •72. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 на долю українців
- •74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.
- •75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності оун-упа.
- •76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни.
- •78. Україна - співзасновниця оон.
- •79. Україна і розв'язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі.
- •80. Досвід розв'язання проблеми Закарпаття між урср і Чехословаччиною.
- •84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х - 80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки.
- •85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов завоювання Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб'єкта міжнародних відносин.
- •86.Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені.
- •87. Акт Проголошення незалежності України та його міжнародне значення.
- •88.Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.
- •89.Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України.
- •90.Проблеми стосунків України з державами снд.
- •93.Україна і проблема ядерної зброї.
67. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру унр в екзилі
14-21.11.1920 Державний Центр(ДЦ) УНР змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі. Залежно від місця перебування, структури й зовнішньо-пол. стратегії ДЦ УНР в екзилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди:
1) 1921-1923
2) 1924-1940
3) 1948-92
Під час першого періоду ДЦ УНР жив надіями на швидке повернення на батьківщину, розраховуючи на організацію загально - народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дипломатична діяльність була спрямована на здобуття міжнародного визнання УНР і пошуки зовнішньої допомоги для продовження боротьби за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії і представництва в Австрії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Чехословаччині і Швейцарії. Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об’єктом його дипломатичної діяльності стали міжнародні форуми й організації, передусім новостворювана Ліга Націй. На першу її сесію в Женеві (листопад 1920) прибула урядова делегація УНР (Шульгин, Коваленко, Марголін), однак їм було відмовлено у вступі до організації з огляду на невизначеність внутрішньо - політичної ситуації.6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте формально зберегла за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 Шульгин направив голові 2ї сесії Асамблеї ліги Нації “Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією” та меморандум про війну РСФРР з УНР, які рішенням ген. секретаря були опубліковані англ.. й франц. мовами та роздані ля ознайомлення делегатам. Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладанні ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ. еміграції власні повноважні представництва. Початок смуги міжнародного визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних західних держав, які шукали шляхи торгово-економічного зближення з Москвою, поглиблення суперечностей між різними угрупуваннями української політичної еміграції та загострення фінансових труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, та від’їзд наприкінці 1923 р. С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (Лівицький і Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).
У другий, “Варшавсько – Паризький період” ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив Лівицький, МЗС керували Шульгин та Прокопович) його орієнтація на західні демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувались на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв’язків із впливовими політ. колами зах. держав з метою ґрунтовного з’ясування перед ними колоніального, антидемократичного характеру сталінського режиму, а також цілей укр.. визвольного руху. Як і попереднього періоду, досить активною в цей час була дип. діяльність укр. ДЦ УНР в Лізі Націй. 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР “У справі європейської федерації та України”, де обґрунтовувалась економічна доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої А. Бріаном (мін. зак. справ Франції) Європейської федерації. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-1934 в Женеві, у якій містився протест щодо узурпації прав української нації делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30х.
Із початком Другої світової війни Лівицький був інтернований у Варшаві, керівництво перейшло до Прокоповича, він мав переховуватись в неокупованій частині Франції, а Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання Лівицьким 10.06.1948 Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєднались керівники емігрантських укр. політ. партій. Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та налагоджував міжнародні зв’язки з впливовими політ. і науковими колами; підтримував контакти з осередками української діаспори, брав активну участь у роботі міжнародних конференцій.
22.08.1992 М. Плав’юк ( як правонаступник голови) передав президентові України Л. Кравчуку “Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі”, наголосивши, що проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею УНР.
Дипломатія Державного Центру УНР В ЄКЗИЛІ. 14-21.11.1920 Державний Центр (ДІД) УНР (голова Директорії С. Петлюра, 65 депутатів Трудового Конгресу народу України, 14 членів Ради Народних Міністрів УНР. 1680 урядовців та більше 15 тис. козаків і старшин Армії УНР) змушений був під ударами Червоної армії залишити нац. територію й відступити до Польщі, маючи всі ознаки легітим-ності як із погляду міжнародного права, так і згідно із «Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» і «Законом про Державну Народну Раду УНР» від 12.11.1920. Залежно від місця перебування, структури й зовн.-політ, стратегії ДІД УНР в ек-зилі, його дипломатію можна поділити на 3 періоди: 1) 1921-23 («Тарнівський період»); 2) 1924-40 («Варшавсько-Паризький період»); 3) 1948-92. Під час першого періоду ДІД УНР (до 14.01.1922 його МЗС продовжував очолювати А Ніковський, потім — /. Токаржевський-Карашевж, зовн.-політ, питаннями опікувався безпосередньо голова Ради Народних Міністрів А. Лівицький) жив надіями на швидке повернення на Батьківщину, розраховуючи на орг-цію заг. -народного антибільшовицького повстання всередині України. Його дип. діяльність була спрямована на здо- буття міжнар. визнання УНР і пошуки зовн. допомоги для продовження б-би за незалежність України. Із цією метою уряд УНР утримував дип. місії й представництва в Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлів), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р Смаль-Стоцький), Польщі (Л. Ми-хайлов), Румунії (К. Мацієвич), Туреччині (В. Мур-ський), Франції (О. Шульгин), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). Після офіц. визнання УНР Аргентиною 5.02.1921 повіреним у справах до Буенос-Айреса 31.03.1921 було призначено М. Шумицького. З огляду на зусилля Франції щодо формування під своєю егідою блоку центр.-східноєвроп. д-ав (Польща й Антанта мала), що міг би слугувати «санітарним кордоном» від більшовизму та опорою проти нім. реваншизму, ДЦ УНР активно пропагував концепцію створення Балто-Чорноморського і/або Чорноморського союзів, де УНР мала відігравати ключову роль. Військ, поразка білої контрреволюції нарешті уможливила порозуміння ДЦ УНР із демокр. Росією в особі Російського політичного комітету Б. Савінкова та укладення Конвенції «Про міжнародно-правове об'єднання» між УНР і Донською демократичною групою 1921 сторін, а варшавська дип. місія УНР виступила посередником у розробленні аналогічної союзної угоди між орг-цією Б. Савінкова й Донською демократичною групою полковника М. Гнилорибова.
Від початку існування ДЦ УНР в екзилі важливим об'єктом його дип. діяльності стали великі міжнар. форуми й орг-ції, передусім новостворювана Ліга Націй, на 1-у сесію Асамблеї якої в Женеві в листопаді 1920 прибула урядова делегація УНР (О. Шульгин, О. Коваленко й А. Марголін), яка розгорнула активну видавничо-пропагандистську діяльність. Однак 25.11.1920 підкомісія «С», що розглядала кандидатури балт. республік, Грузії й УНР, відмовила їм у вступі до орг-ції з огляду на невизначеність внутр.-політ. ситуації; 6.12.1920 Асамблея Ліги Націй остаточно прийняла негативне рішення щодо подання УНР, проте не базувала його на заг. принципі, формально зберігши за Україною право знову виставити свою кандидатуру. Тому дип. акції екзильного уряду УНР у Женеві тривали й надалі. Восени 1921 О. Шульгин направив голові 2-ї сесії Асамблеї Ліги Націй «Протест проти насилля над правами українців Радянською Росією» та меморандум про війну РСФРР з УНР,які рішенням ген. секретаря орг-ції були опубліковані англ. й франц. мовами та роздані для ознайомлення делегатам. Опосередковано дип. діяльність ДЦ УНР на цьому терені здійснювалась і через Українське товариство прихильників Ліги Націй, а у квітні 1922 О. Шульгин і Р. Смаль-Стоцький зробили спробу зацікавити укр. питанням Генуезьку конференцію 1922.
Дип. активність ДЦ УНР змусила Кремль підключити на формально рівноправних засадах до участі в укладенні Ризького мирного договору 1921 УСРР і дозволити їй заснувати в країнах найбільшого скупчення укр. політ, еміграції власні повноважні представництва. Протягом 1921-22 послів УНР у Польщі, Німеччині, Австрії й Чехословаччині змінили відповідно повпреди УСРР О. Шумський, В. Ауссем, Ю. Коцюбинський і М. Левицький; найдовше (до 1924) функціонували дип. місії УНР у Парижі й Бухаресті та до 1926 — у Швейцарії. Початок смуги міжнар. визнання СРСР, відсутність підтримки з боку провідних зах. д-ав, які шукали шляхів торг.-екон. зближення з Москвою, неспроможність відновити контроль хоча б над частиною нац. території (невдача Другого зимового походу Армії УНР у листопаді 1921, затухання повстанського селянського руху), поглиблення суперечностей між різними угрупованнями укр. політ, еміграції та загострення фінанс. труднощів спричинили глибоку кризу ДЦ УНР в екзилі, перехід його фактично на нелегальне становище, розформування військ, таборів Армії УНР у Польщі й ЧСР та від'їзд наприкінці 1923 С. Петлюри і В. Прокоповича до Парижа (А. Лівицький і Р. Смаль-Стоцький залишились у Варшаві).
У «Варшавсько-Паризький період» існування ДЦ УНР (після вбивства С. Петлюри 25.05.1926 його очолив А. Лівицький, МЗС керували 1926-36 і 1939-40 О. Шульгин та 1936-39 В. Прокопович) його орієнтація на зах. демократії, передусім Францію та Велику Британію, базувалась на концепції неминучості збройного конфлікту між ними та СРСР, наслідки якого будуть сприятливими для відновлення незалежної УНР. Тому головні дип. зусилля ДЦ УНР спрямовувались на встановлення тісних зв'язків із впливовими політ, колами зах. д-ав та їхніх союзників у Центр.-Схід. Європі з метою ґрунтовного з'ясування перед ними не лише антидемокр. й тоталітарного, але й колоніального характеру сталінського режиму, ознайомлення з цілями укр. визв. руху та переконання в доцільності відродження демокр. укр. державності як центр, ланки системи регіональної безпеки.
Колишні голови дип. місій УНР (А. Марголін, К. Мацієвич, В. Мурський, М. Славинський,
0. Шульгин) продовжували вести відп. роботу за місцем проживання. Восени 1926 А. Лівиць-кий поновив союзницькі зв'язки з Ю. Пілсудсь-ким, який повернувся до влади в результаті держ. перевороту 12-14.05.1926 і плекав ідею створення військ.-політ, блоку нових незалежних д-ав від Скандинавії до Туреччини. До початку Другої світової війни Східний відділ польського МЗС сприяв дипломатії ДЦ УНР, особливо в Парижі та Празі, а Другий відділ штабу військ, мін-ва УНР співпрацював з аналогічним підрозділом польського Генштабу в здійсненні розвідки на території УСРР, міністр інформації екзильного уряду Р. Смаль-Стоцький доклав чимало зусиль для зменшення напруги в польсько-литовських відносинах після анексії Варшавою Віденської області 24.03.1922. Звичайно, за таких обставин ДІД УНР не міг претендувати на зах.-укр. землі в складі 2-ї Речі Посполитої, обстоюючи нац.-персональну автономію укр. меншини, але принаймні двічі союзні стосунки з Варшавою псувались різкими протестами екзильного уряду УНР (1926-39 його очолював В. Прокопович): щодо «пацифікації» Схід. Галичини 1930-31 та у зв'язку із суверенізацією Карпатської України 1938-39.
Зручними каналами для встановлення зв'язків ДЦ УНР із франц. колами стали: комітет «Франція — Схід» («Ггапсе Огіепі»), до якого входили визначні франц. політики й дипломати, що спеціалізувались на проблемах Бл. Сходу та Центр.-Схід. Європи (з укр. боку його членами стали
1. Косенко, І. Токаржевський-Карашевич, О. Шульгин і М. Шумицький); заснований 1930 клуб «Осередок Українських студій» , очолюваний відставним дипломатом Ферраном і І. Токаржевським-Карашевичем. Аналогічну установу — Болгарсько-українське товариство — було засновано в Софії з ініціативи представника екзильного уряду УНР М. Пара-щука. За участю О. Шульгина 1932 в болг. столиці було влаштовано урочисте відкриття пам'ятника М. Драгоманову. За допомогою прихильних до укр. справи брит. політиків (лордів Дікінсона й Ноель-Бакстона, членів палати громад Дж. Гілса та Дж. Мандера й інших) Р. Смаль-Стоць-кому вдалось створити Англійсько-український комітет, заходами якого 1935 була вндакі. брошура «Українське питання і його значення для Великої Британії». Для ознайомлення амер. громадськості з укр. проблематикою Р. Смаль-Стоцький використав канали очолюваного ним же у Варшаві осередку «Прометеївського руху*. унаслідок чого 29.10.1929 сенатор Р. Коупленд поставив на засіданні відп. комісії Сенату США питання про визнання екзильних урядів УНР і Грузинської Демократичної Республіки у формі призначення для зносин із ними спец. амер. представників, що мало певний пропагандистський ефект. Наприкінці 30-х XX ст. Р. Смаль-Стоцькому вдалось увійти в приязні стосунки з послом США у Варшаві А. Бідлом і забезпечити передачу президенту Ф. Рузвельту ноти В. Про-коповича від 9.11.1937 і телеграми А. Лівиць-кого від 20.02.1939 з пропозицією, щоб уряд США зажадав негайного виведення з України «окупаційних московських військ».
Як і попереднього періоду, досить активною напр. 20-х — у 30-і була дип. діяльність ДЦ УНР у Лізі Націй, на ім'я голови Асамблеї та Ради якої за підписами В. Прокоповича й О. Шульгина надсилались меморандуми, листи та заяви з приводу тих чи інших питань. Зокрема, 8.09.1930 В. Прокопович виступив із меморандумом уряду УНР «У справі європейської федерації та України», де обґрунтовувалась екон. доцільність вступу в майбутньому незалежної України до проектованої франц. мін. зак. справ А. Бріаном Європ. федерації. До урядового меморандуму О. Шульгин доклав свого листа від 10.09.1930, у якому звертав увагу лідерів Заходу на порушення військ.-політ, й госп. рівноваги в Європі внаслідок відновлення Російської імп. у формі СРСР та здійснення ним курсу на світову рев-цію каналами Комуністичного Інтернаціоналу. Коли ж під тиском лівих сил Ліга Націй змушена була запросити СРСР до участі в обговоренні проекту А. Бріана й М. Литвинов 18.05.1931 з'явився на засіданні Європ. комісії в Женеві, О. Шульгин заперечив його право говорити від імені України та викрив імперську сутність політики Кремля. 12.02.1932 МЗС екзильного уряду УНР звернулось із нотою до голови Конференції зі скорочення та обмеження озброєнь 1932-34 в Женеві, у якій містився протест щодо «узурпації прав української нації» делегацією СРСР, вимога виведення рад. військ з УСРР та висловлювалась підтримка зусиллям світового співтовариства щодо обмеження озброєнь. 25-27.09.1933 О. Шульгин вручив головам Ради Ліги Націй і 14-ї сесії Асамблеї листи у справі голодомору в УСРР із закликом організувати міжнар. допомогу голодуючим. Попри формальний опір секретаріату, голова Ради Ліги Націй Мовінкель порушив проблему на приватному засіданні, що ухвалило звернутись у справі допомоги до Міжнародного к-ту Червоного Хреста. Але після прийняття 18.09.1934 до Ліги Націй СРСР можливості використання її трибуни для популяризації укр. питання різко зменшились, хоча дип. демарші ДЦ УНР продовжувались до кінця 30-х.
Із початком Другої світової війни А. Лівиць-кий був інтернований у Варшаві, керівництво ДЦ УНР перейшло до В. Прокоповича. Після взяття вермахтом Парижа він змушений був переховуватися в неокупованій частині Франції, а О. Шульгина заарештувало гестапо. Дип. діяльність ДЦ УНР в екзилі була поновлена після підписання А. Лівицьким 10.06.1948 в Аугсбурзі (Зах. Німеччина) Тимчасового Закону про його реорганізацію, до якого невдовзі приєдналися керівники емігрантських укр. політ, партій. За міжнар. діяльність у реформованому ДЦ УНР відповідали президент УНР в екзилі як правонаступник Голови Директорії (1948-54 — А. Лівицький, 1954-65 — С. Витвицький, 1967-89 — М. Лівицький, 1989-92 — М. Плав'юк) і голова уряду УНР (1948-52 -1. Мазепа, 1952-53 - С. Баран, 1954 — С. Витвицький, 1954-57 — С. Созон-тів, 1957-67 — М. Лівицький, 1967-69 — А. Фіголь, 1969-72 - С. Довгаль, 1972-74 — В. Федорончук, 1974-80 - Т. Леонтій, 1980-89 - Я. Рудницький, 1989-92 — І. Самійленко). Перебуваючи в Мюнхені та Філадельфії, ДЦ УНР у повоєнний період засобами «персональної дипломатії» продовжував інформувати світову громадськість про стан справ в УРСР, розвиток дисидентського руху та історію нац.-визв. змагань укр. народу; налагоджував міжнар. зв'язки з впливовими політ, і наук, колами; через свої представництва підтримував контакти з осередками укр. діаспори; брав активну участь у роботі міжнар. конференцій (так, віце-прем'єр екзильного уряду УНР І. Самійленко 1987 був рад-ни-ком Комісії Конгресу США у справі голодомору в Україні 1932-33). Згідно з постановами 10-ї сесії УНР від 19.06.1989 та Надзвичайної сесії 14-15.03.1992 М. Плав'юк передав 22.08.1992 Президентові України Л. Кравчуку «Грамоту про складання повноважень і припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі», наголосивши, що «проголошена 24.08.1991 й утверджена 1.12.1991 народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступ-ницею УНР».останніх можна визначити низку суб'єктів зовн.-екон. діяльності. Із цих позицій конкретний її зміст полягає у міжнар. госп. діяльності суб'єктів різного рівня, яка характеризується заздалегідь виваженим розрахунком і спрямована на досягнення поставленої мети. У практ. площині Д. є. знаходить свій прояв у сукупності екон.-прав. норм, принципів, методів, форм, інституційних інструментів, вартісних важелів, які використовуються операторами при здійсненні міжнародних економічних відносин. Д. є. — багатогранна діяльність, яка в сучас. умовах розвивається на двосторонній та багатосторонній основах і функціонує на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях, відповідно віддзеркалюючи матеріал, інтереси міжнар. екон. та валютно-фінанс. орг-цій, регіонів, д-ав, галузей нац. економіки, транснаціональних корпорацій, госп. об'єднань, підприємств. З точки зору об'єкта Д. є. зорієнтована на реалізацію зовн.-торг. зв'язків, міжнар. валютно-фінанс. та виробничих відносин, екон. стосунків у сфері реалізації сукупного екон. та наук.-техн. потенціалу країн світу, вирішення глобальних Проблем.