44. Унр і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр.

На початку I світової війни Україна не входила в плани воюючих сторін (Антанти та Четверного Союзу). Обидві сторони мали в своїх планах Польщу і тому намагалися здобути прихильність поляків. Стосовно ситуації в Україні, Антанта довго нічого не розуміла. Дипломатичний аґент французького уряду Жан Дульсе повідомив, що згідно із свідченнями росіян та французів, які живуть у Києві, український рух – це фікція, а резолюції, прийняті на з’їздах не мають нічого спільного з переконаннями овечого натовпу, який бере участь в тих з’їздах. Однак між членами французької амбасади в Петрограді є також об'єктивні люди. Один з них писав, що "тепер, коли українська національність пробудилася, український націоналізм став фактом і наша політика і дипломатія не сміють того забувати". Та Антанта не думала брати до уваги таких думок. З’являються арґументи, що українці є "германофілами" та що українське питання це "німецька інтриґа", спрямована на послаблення Росії (і майбутьньої Польщі), або ж упевненість, що нову національність, українську, створила Австрія. Всі ці арґументи вживали з метою не допустити, щоб Франція, яка стояла на чолі Антанти, визнала право України на самовизначення. Ситуація докорінно змінилася після державного перевороту Леніна (7 лист.) і в наслідок політики більшовиків припинити війну. Антанта перестала вірити в допомогу Росії у війні проти Німеччини. Тим часом Українська Центральна Рада в половині листопада, під час зудару трьох сил у Києві (військ тимчасового уряду, російсько-більшовицьких військ і українських військ) опановала повністю ситуацію в Україні, вся влада – військова і цивільна - перейшла до рук Центральної Ради. Тому 20 листопада Центральна Рада, яка відмовилась визнати російську центральну владу Леніна, могла проголосити Третім Універсалом Українську Народню Республіку (УНР). Хоча, під впливом секретних кіл Антанти у Києві, в Універсалі було вжито фразу "Не відділяючись від Російської Республіки", однак Україна отримала повноту незалежної влади на всій території Української Народної Республіки і стала де факто незалежною.

Уряд УНР, намагаючись заручитися підтримкою Антанти і розв'язати зовнішньополітичні проблеми, надсилав до європейських країн т.зв. надзвичайні місії. Їх очолювали здебільшого відомі в Україні люди: професори вищих учбових закладів, адміністратори різних рангів, які співробітничали з Центральною Радою, гетьманом, Директорією. Місії перебували в Німеччині, Італії, Румунії, Польщі та ряді інших країн. Подекуди вони виконували в цих державах функції посольств. Серед керівників представництв: Д.Антонович – в Італії, К.Мацієвич – у Румунії, А.Яковлів – у Бельгії, Г.Сидоренко – у Відні, М.Тишкевич – у Ватикані. Г.Сидоренко певний час був керівником делегації УНР, надісланої до Франції, де проходили засідання Паризької мирної конференції. О.Шульгін представ-

ляв УНР у Болгарії, В.Кедровський – у Прибалтиці і т.д.

Франція, яка потребувала союзників, щоб втримувати східний фронт, також почала шукати домовленості з українським урядом (з 18 грудня). Однак ситуація різко змінилася, коли Україна відкинула ультиматум російського уряду. Радянська Росія розпочала свою першу агресію проти України (20 грудня). Але Україна, не отримавши жодної допомоги від Антанти і не маючи можливості опиратися російсько-радянським військам, була змушена шукати виходу з тяжкої ситуації шляхом переговорів з центральними державами у Бересті-Литовську. Та і тут виникли труднощі: німці й австрійці повідомили, що український уряд може взяти участь у переговорах лише тоді, коли українську делегацію офіційно визнає російська делегація як делегацію незалежної держави. 10 січня 1918 року Л. Троцький, голова російської делегації, офіційно визнав українську делегацію. Два дні пізніше, 12 січня 1918 р., Україна була визнана центральними державами, що дало їй можливість розпочати переговори. Одночасно українці продовжували вести переговори з державами Антанти в Ясах. Ці переговори не дали очікуваного результату. З метою покращення міжнародної ситуації та підкреслення, що інвазія російсько-радянськими військами є звичайною агресією чужої держави, український уряд Четвертим Універсалом вже формально проголошує незалежність 22 січня 1918 року. Німці і австрійці приспішили переговори і мирний договір був підписаний 9 лютого у Бересті. Але цього ж дня російсько-совєтські війська зайняли Київ. Щоб примусити Росію підписати мир, 16 лютого 1918 року австро-німецькі війська розпочали наступ на всій лінії фронту від Балтійського до Чорного моря. Російсько-радянські окупаційні війська вкоротці були вигнані з України. Підписавши мир, Україна опинилася в таборі ворогів Антанти. Хоч Україна опинилося в таборі ворогів Антанти (дехто уважав, що вона зрадила Антанту), у військовому розумінні вона не принесла великої шкоди Антанті, бо німці і австрійці були примушені тримати в Україні понад півмільйонну армію.

Особливе місце у пошуках підтримки з боку іноземних держав посідають Сполучені Штати Америки, які тривалий час намагалися діяти в Україні руками своїх союзників і не давали вичерпних відповідей на неодноразові прохання як офіційних, так і неофіційних представників УНР.

У жовтні почала розпадатися Австро-Угорська імперія. 14 жовтня чехи проголосили незхалежність, 24 жовтня це ж саме зробили мадяри, а 24 жовтня – хорвати і словінці. 1-го листопада українці взяли владу у Львові і проголосили Західну Українську Народну Республіку. Падіння Австро-Угорської імперії і близькість загального наступу (офензиви) Антанти на всіх фронтах викликав у німців, які побачили військову перевагу Антанти, страх зазнати повної катастрофи та примусили Німеччину і Австрію шукати замирення. 11 листопада 1918 р. німці підписали капітуляцію, а Польща проголосила незалежність. Перша світова війна закінчилася. Маючи надію врятувати некомуністичну Росію і перетворити її на федерацію, Антанта не бажала підтримувати незалежность України. Впливаючи секретно на Скоропадського, вона досягла того, що він грамотою з 14 листопада 1918 р. проголосив федерацію України з Росією. Місяць пізніше він був примушений віддати владу та покинути Україну. Події на території України розвинулися інакше, як цього хотіла Антанта