- •1.Предмет, завдання і значення курсу " Дипломатична Історія України
- •2.Формування уяв про дипломатію додержавної України
- •3. Міжнародні обставини формування державного об'єднання "Русь" та дипломатичні складові його зміцнення.
- •4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів.
- •5. Договори давньоруських князів із Візантією.
- •6. Дипломатія Святослава.
- •7. Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого.
- •8. Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі.
- •9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки.
- •10.Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі.
- •11 .Галицько-Волинське князівство та його дипломатія.
- •12.Різновекторна дипломатія Данила Галицького
- •13.Династичні зв'язки України- Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи.
- •14.Дипломатія Володимира Мономаха.
- •15.Феномен Литовсько-Руської держави.
- •17.Становище українців в Речі Посполитій.
- •18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.
- •19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію
- •20.Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини XVII ст.
- •21.Формування козацько-гетьманської дипломатії б. Хмельницького.
- •22. Переяславська рада. Її історичні наслідки й оцінка.
- •23. "Березневі статті" - важливий правовий документ.
- •24.Пошуки б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.
- •25.Дипломатична практика Українських гетьманів доби Руїни (1657-1687)
- •26. Дипломатія і.Виговського. Гадяцький трактат 1658р.
- •27.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст.
- •28.Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709рр.І. Мазепа
- •29.Державотворча й дипломатична діяльність п. Орлика.
- •30.Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України.
- •31.Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперією.
- •32.Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання.
- •33.Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель.
- •34.Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі XIX і XX ст.
- •35.Національні проблеми в програмах українських партій - пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі.
- •37.Перша світова війна і долі українства.
- •39.Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій.
- •40. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом.
- •41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності.
- •44. Унр і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр.
- •45. Прийняття IV Універсалу цр, набуття унр статусу самостійної, суверенної держави.
- •48.Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження режиму п. Скоропадського.
- •51.Переговори Української Держави з рсфрр 1918р.
- •52.Україна, Дон і Кубань в 1918р.
- •53. Відновлення унр і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій
- •54. Створення зунр і Польща.
- •55. Акт злуки 22 січня 1919р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України.
- •56. Місія с. Мазуренка до Москви.
- •57. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року.
- •62. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків.
- •66. Входження урср до складу срср і звуження можливостей для зовнішньо-політичної діяльності
- •67. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру унр в екзилі
- •68. Український національно-визвольний рух в польщі, румунії, та чехословаччині в контексті міжнародного життя
- •69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної європи
- •70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні другої світової війни
- •71. Мюнхенська угода 1938 р. І карпато-українська держава
- •72. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 на долю українців
- •74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.
- •75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності оун-упа.
- •76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни.
- •78. Україна - співзасновниця оон.
- •79. Україна і розв'язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі.
- •80. Досвід розв'язання проблеми Закарпаття між урср і Чехословаччиною.
- •84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х - 80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки.
- •85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов завоювання Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб'єкта міжнародних відносин.
- •86.Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені.
- •87. Акт Проголошення незалежності України та його міжнародне значення.
- •88.Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.
- •89.Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України.
- •90.Проблеми стосунків України з державами снд.
- •93.Україна і проблема ядерної зброї.
70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні другої світової війни
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання:
Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові.
Друга група – Англія, Франція, частково США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.
Третя група – Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір”, претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920, домагалася повернення Закарпатської України.
Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Українське питання у структурі міжнародних відносин напередодні Другої світової ВІЙНИ. Зах. лідери в особі Д. Ллойд Джорджа та Ж. Клемансо, перебравши на себе керівництво Паризькою мирною конференцією 1919-20, відкинули « Чотирнадцять пунктів» В. Вільсона, який пропонував облаштувати кордони повоєнної Європи за принципом права націй на самовизначення (п. 9, 14). Відмова від урегулювання територ. проблем на цих засадах призвела до вкрай несправедливого встановлення кордонів переможених і новоутворених у підсумку Першої світової війни д-ав. Чимало народів залишалися розподіленими між кількома країнами. Так, на території Польщі опинилося бл. 2 млн., а на території Чехословаччини — понад 2 млн. німців. Більше як 2 млн. угорців відійшли до складу споконвічно ворожого їм Румунського королівства, а також до раніше пригнічуваного угорською короною півд.-слов. анклаву, що став частиною Королівства сербів, хорватів і словенців. Але в найгіршому становищі опинився укр. народ. Зацікавлені у створенні на схід, кордоні Німеччини сильної польської д-ви як нової противаги Берліну після більшовизації Росії та її зближення з режимом Веймарської республіки, лідери Антанти віддали Варшаві Схід. Галичину, Зах. Волинь, Холмщину, Берестейщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину. Після завершення польсько-укр.-рос. війни 1920-21 за Ризьким мирним договором 1921 Наддніпрянщина залишилася в складі більшовицької Росії. Поряд з тим, значні території України відійшли до Румунії (Півн. Буковина, Хотин-щина, Півд. Бессарабія) та новоутвореної Чехословаччини (Закарпаття). Схід.-укр. землі було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відмежування від власне України територій, населених переважно українцями на Дону, Кубані, Півн. Кавказі, у Воронезькій, Курській, Орловській та Бєлгородській губерніях, на Слобожанщині. Виходячи з наполегливих прагнень укр. етнічного населення цих територій возз'єднатися з єдинокровними українцями, уряд УСРР 1924 запропонував врегулювати прикордонні проблеми України з РСФРР та БСРР. З цією метою під головуванням голови ЦВК Білорусії А. Черв'якова було утворено тристоронню комісію у складі представників України, Білорусії та Росії. Однак справедливі вимоги білорусів та українців наштовхнулися на жорсткі імперські позиції рос. делегації. Зрештою, очолюване Й. Сталіним політбюро ЦК ВКП(б) перебрало на себе повноваження цієї комісії. У підсумку значні території з переважно укр. населенням було відокремлено від України і приєднано до сусідніх республік. Після призупинення політики українізації (коренізації) асиміляційна політика рад. влади розгорнулася на цих теренах з особливою силою. Що ж до територій власне УСРР, то до всіх її індустріальних центрів і цілих регіонів (Подніпров'я, Донбас, Харківщина, Одещина) посилилося централізоване переселення робочої сили та інтелігенції з глибинних районів Росії, аби докорінно русифікувати такі великі пром. центри України, як Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Одесу.
З усіх укр. теренів, що через ті, чи інші причини опинилися в межах сусідніх д-ав, найбільш помірковану асиміляційну політику до 1939 проводив чехословацький уряд Т. Масарика та Е. Бенеша в Підкарпатській Русі (Закарпатті). Коли ж після Мюнхенської угоди 1938 почався процес федералізації ЧСР, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) одержала автономію. її уряд очолив депутат проугорської фракції чехословацького парламенту А. Бродій. У самій же Карпатській Україні точилася гостра б-ба між про-польськими, проугорськими та нац.-патріо-тичними політ, угрупованнями. За Віденським арбітражем 1938 від Карпатської України було відчленовано найбільш індустріально розвинуті Мукачівський, Берегівський та Ужгородський райони. Новий уряд Карпатської України очолив укр. патріотично налаштований культур, та реліг. діяч А. Волошин. З окупацією 15.03.1939 Богемії та Моравії нім. військами і утворенням т. зв. протекторату та створенням незалежної Словацької держави, скликаний у Хусті Сойм проголосив самостійну д-ву Карпатську Україну на чолі з Президентом А. Волошиним з усіма суверенними атрибутами (гімн, герб, прапор). Нова д-ва одразу стала об'єктом агресії з боку союзної нацистській Німеччині Угорщини. Для захисту своїх кордонів уряд Карпатської України з юнацьких загонів «пластунів» та «соколят» утворив Карпатську Січ, до якої масово почали вступати добровольцями галичани та укр. емігранти, колишні вояки УСС та УГА, інтерновані вояки Армії УНР. Визначну роль в орг-ції та вишколені вояків Карпатської Січі відіграв майбутній головком УПА і військ, міністр Української Головної Визвольної Ради Р. Шухевич. ОУН вбачала в Карпатській Україні далеку перспективу поширення незалежних держ. тенденцій і на решту розчленованих чотирма д-вами укр. земель. Сама згадка про можливість утворення укр. самостійної соборної д-ви викликала лють як нацистів, так і польського «санаційного» уряду, а також більшовицьких вождів. У своїй доповіді 18-у з'їзду ВКП(б) Й. Сталін виявив цілковиту незаінтересованість в існуванні Карпатської України як держ. утворення, скориставшись чим М. Горті в сер. березня 1939 окупував самопроголошену країну.
Особливе місце Україна посідала в агресивних планах нацистської Німеччини та її союзників — Румунії, Угорщини та Словаччини. У нацистського керівництва не було єдиного підходу щодо майбутнього України в разі нім.-польських та нім.-рад. зіткнень. Головний фахівець нацистської партії зі схід, питання А. Розенберг виходив із необхідності утворення самостійної, союзної Німеччині, Української держави. Спільно з В. Канарісом він ініціював формування на території Німеччини дружин укр. націоналістів (ЦУН) «Нахтігаль» («Соловейко») і «Роланд» як майбутніх агентурних підрозділів. Інакшої думки щодо майбутнього України був А. Гітлер. Україна цікавила його лише як екон.
доважок до Третього рейху та гігантська територія для колонізації майбутніми завойовниками. Самих же українців чекала доля перетворення на дешеву робочу силу. У складних переговорах між Ф. Шуленбургом і В. Молотовим, що передували підписанню німецько-радянського пакту про ненапад 1939, укр. питання посідало одне з чільних місць. Прагнучи відтягнути кордон якомога далі на Захід від Москви, В. Молотов неодноразово акцентував на необхідності приєднання до СРСР укр. земель, що входили до складу Польщі та Румунії. При цьому він наголошував, що в разі відмови нім. сторони надати перевагу Радянському Союзу у сфері впливу на Буковину та Бессарабію, це викличе неабиякий спротив укр. нац. елементів, в т. ч. у Верховній Раді СРСР. В. Шуленбург згодом писав, що він марно шукав у кремлівських коридорах те могутнє укр. лобі, на яке натякав йому Молотов у своїх домаганнях не тільки на Бессарабію та Півн. Буковину, а й на Півд. Буковину. Стурбована необхідністю захисту нафтових родовищ Румунії нім. сторона погодилася віддати Радянському Союзу від Румунії лише Бессарабію, що й було зафіксовано в таємних протоколах до Пакту про ненапад. Отже, укр. питання посідало одне з провідних місць в агресивних намірах тоталітарних режимів А. Гітлера та Й. Сталіна. До них долучався і третій диктатор — Б. Муссоліні, який у своїх планах поширення фашистської експансії на Балкани та Причорномор'я також сподівався на прилучення бодай частини України до відтворюваної ним у мріях Великої Римської імп. Вступаючи до італійсько-німецького договору 1939 (осі Рим — Берлін — Токіо) виторгував собі південь України «Трансністрію» і румунський диктатор Йон Антонеску. Що ж до оборонців демокр. прав і свобод (Я. Чермберлен, Е. Даладьє та Ф. Рузвельт), то вони у своїх передвоєнних дип. кроках, як і їхні попередники — творці Вер-сальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, цілковито ігнорували укр. питання.