- •1.Предмет, завдання і значення курсу " Дипломатична Історія України
- •2.Формування уяв про дипломатію додержавної України
- •3. Міжнародні обставини формування державного об'єднання "Русь" та дипломатичні складові його зміцнення.
- •4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів.
- •5. Договори давньоруських князів із Візантією.
- •6. Дипломатія Святослава.
- •7. Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого.
- •8. Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі.
- •9. Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки.
- •10.Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі.
- •11 .Галицько-Волинське князівство та його дипломатія.
- •12.Різновекторна дипломатія Данила Галицького
- •13.Династичні зв'язки України- Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи.
- •14.Дипломатія Володимира Мономаха.
- •15.Феномен Литовсько-Руської держави.
- •17.Становище українців в Речі Посполитій.
- •18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.
- •19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію
- •20.Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини XVII ст.
- •21.Формування козацько-гетьманської дипломатії б. Хмельницького.
- •22. Переяславська рада. Її історичні наслідки й оцінка.
- •23. "Березневі статті" - важливий правовий документ.
- •24.Пошуки б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.
- •25.Дипломатична практика Українських гетьманів доби Руїни (1657-1687)
- •26. Дипломатія і.Виговського. Гадяцький трактат 1658р.
- •27.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст.
- •28.Дипломатична історія формування українсько-шведського союзу 1708-1709рр.І. Мазепа
- •29.Державотворча й дипломатична діяльність п. Орлика.
- •30.Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України.
- •31.Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперією.
- •32.Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання.
- •33.Становище українців в Австро-Угорщині й проблема соборності українських земель.
- •34.Національно-визвольний рух і активізація дипломатичної активності навколо України на зламі XIX і XX ст.
- •35.Національні проблеми в програмах українських партій - пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі.
- •37.Перша світова війна і долі українства.
- •39.Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій.
- •40. Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом.
- •41. Створення унр і початки її дипломатичної діяльності.
- •44. Унр і дипломатична активність країн Антанти 1917-1918 рр.
- •45. Прийняття IV Універсалу цр, набуття унр статусу самостійної, суверенної держави.
- •48.Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження режиму п. Скоропадського.
- •51.Переговори Української Держави з рсфрр 1918р.
- •52.Україна, Дон і Кубань в 1918р.
- •53. Відновлення унр і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій
- •54. Створення зунр і Польща.
- •55. Акт злуки 22 січня 1919р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України.
- •56. Місія с. Мазуренка до Москви.
- •57. Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року.
- •62. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків.
- •66. Входження урср до складу срср і звуження можливостей для зовнішньо-політичної діяльності
- •67. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру унр в екзилі
- •68. Український національно-визвольний рух в польщі, румунії, та чехословаччині в контексті міжнародного життя
- •69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної європи
- •70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні другої світової війни
- •71. Мюнхенська угода 1938 р. І карпато-українська держава
- •72. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 на долю українців
- •74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.
- •75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності оун-упа.
- •76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої Вітчизняної війни.
- •78. Україна - співзасновниця оон.
- •79. Україна і розв'язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі.
- •80. Досвід розв'язання проблеми Закарпаття між урср і Чехословаччиною.
- •84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х - 80-х рр. І його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки.
- •85. Назрівання суперечностей всередині срср і формування передумов завоювання Українською державою суверенітету, перетворення на повноправного суб'єкта міжнародних відносин.
- •86.Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені.
- •87. Акт Проголошення незалежності України та його міжнародне значення.
- •88.Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр.
- •89.Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України.
- •90.Проблеми стосунків України з державами снд.
- •93.Україна і проблема ядерної зброї.
62. Україна і Польща в 1920 р.:проблеми стосунків.
Варшавський договір УНР з Річчю Посполитою 1920 — пакет документів, що складався з: 1) Політичної конвенції між Польщею і УНР, підписаної 21.04.1920 у Варшаві міністром юстиції та керуючим МЗС УНР А. Лівиць-ким і керуючим МЗС Польщі Я. Домбським і 2) Військової конвенції, підписаної 24.04.1920 у Варшаві генерал-хорунжим Ген. штабу Армії УНР В. Сінклером, підполковником М. Дідковсь-ким і майором Війська Польського В. Славеком та капітаном В. Єндржевичем.
З геополіт. і військ.-стратегічного погляду УНР і 2-а Річ Посполита об'єктивно були зацікавлені у встановленні союзницьких відносин. Варшава у разі віднайдення Директорією УНР компромісного та прийнятного для обох сторін варіанта вирішення проблеми кордонів стала б не лише могутнім спільником України в б-бі зі спробами відродження «єдиної й неділимої» Росії (під керівництвом більшовиків чи лідерів білого руху) та ще одним ключовим осередком Балто- Чорноморського союзу, а й виступила б у ролі дип. «вікна в Європу» для УНР. «Начальник» відродженої Польської д-ви Ю. Пілсуд-ський і його прибічники — представники демокр. лівиці у Сеймі, зі свого боку, обстоювали ідею створення федерації з визволеними від рос. панування Україною, Білоруссю та Литвою, що призвело б до утворення «коридору», який мав оберігати 2-у Річ Посполиту від безпосередньої агресії з боку Кремля чи «білої» Росії, коли б остання перемогла в громадян, війні.
При цьому, на їхню думку, до Польщі мала відійти Холмщина, Зах. Волинь до р. Стир і Львівщина. Але впливова Національно-демократична партія Р. Дмовського, якій належала відносна більшість у Сеймі, вважала українців нездатними до самостійного держ. існування та прагнула інкорпорувати, крім Холмщини та Зах. Волині (до річок Случі й Горині), всю Схід. Галичину та Зах. Поділля (до річок Збруч і Смотрич), віддаючи перевагу на Сході безпосередньому кордонові Польщі з Росією. У Директорії УНР також не було єдності в питаннях польської політики, лише С. Петлюра чітко усвідомлював потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих зах.-укр. територій, що наприкінці 1918 — навесні 1919 вже були окуповані польськими військами. Є. Петрушевич, навколо якого гуртувалась абс. більшість галицьких політ, діячів, виступав проти будь-яких територ. поступок Польщі у Схід. Галичині. Його активно підтримувала значна частина наддніпрянського керівництва, що вважала відхід від етнічних кордонів зрадою укр. нац. ідеї й Акта злуки УНР і ЗУНР 1919. Усе це постійно зривало спроби С. Петлюри і посередницькі зусилля Антанти щодо припинення українсько-польської війни 1918-19 та переведення польсько-укр. суперечки в дип. площину.
Але з огляду на загальне погіршення військ. -політ, становища УНР і неминуче зіткнення з Добровольчою армією В. Май-Маєвського, 22.09.1919 на спільному засіданні Директорії УНР і Ради народних міністрів було схвалено рішення про відрядження до Польщі дип. місії на чолі з А. Лівицьким. Вона мала забезпечити визнання де-юре УНР Варшавою шляхом підписання коне, конвенції, що гарантувала б нац.-політ. та культ, права українців у Польщі та поляків в Україні; врегулювання спірних фінанс. питань, курсів нац. валют, проходження міждерж. кордонів. До складу місії увійшли й представники уряду ЗО УНР: С. Витвицький, А. Горба -чевський та М. Новаковський. За найгіршої ситуації дип. місія УНР могла піти на визнання втрати Холмщини й Підляшшя, і то умовно — до скликання укр. парламенту, що мав остаточно вирішити цю проблему; делегація А. Лівицького принципово не повинна була погоджуватись на належність Схід. Галичини Польщі з огляду на виключну компетенцію в цій справі Паризької мирної конференції 1919-20. Однак укладення командуванням Галицької Армії 5.11.1919 сепарат-ної угоди з білогвардійцями та її перехід у повне розпорядження А. Денікіна спричинило воєнну катастрофу УНР і змусило уряд останньої 15.11.1919 дати згоду на встановлення укр.-польського кордону по «Бартелемі лінії» й далі по р. Стир через Волинську губернію. Проте польська делегація на варшавських переговорах (28.10-22.12.1919, 11.03-21.04.1920) домагалася значно більших територ. поступок і забезпечення прав польських землевласників на Правобережжі. Після консультацій у Львові й Тернополі з провідними діячами УНР (члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець, а також В. Кедровський, М. Ковалевський, В. Старосоль-ський та ін.) А. Лівицький змушений був 2.12.1919 подати декларацію зі згодою на проходження укр.-польського кордону по р. Збруч і далі через півн.-зах. Волинь. Східногалицькі представники на знак протесту вийшли зі спільної місії. Дізнавшись про зміст декларації, Ю. Пілсудсь-кий того ж дня дав згоду на прийняття на контрольованій польськими військами територіях решток розгромленої денікінцями Армії УНР і її урядових установ, а також створення бази для їхньої реорганізації. УНР отримувала можливість транзиту будь-яких товарів через територію Польщі.
У ході подальших переговорів щодо п. 1 Політичної конвенції (лише він підлягав публікації) виявилися певні розбіжності в запропонованих сторонами формулах визнання УНР: делегація А. Лівицького наполягала на тому, що «Польща визнає УНР незалежною суверенною державою, з якою вступає в заприязні і добросусідські зносини, як з рівною стороною», а польським проектом передбачалось лише визнання де-факто. В остаточному варіанті делегації зійшлися на компромісній формулі: «Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної УНР, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну владу УНР». Вдалося досягти компромісу й щодо визначення складу місцевої адміністрації на укр. території, зайнятих польським військом. Було вирішено, що «влада на дотепер занятих теренах, які, на підставі політичної умови, признаються УНР, полишається тимчасово в руках Польської влади, а Український уряд організує свій адміністративний апарат, і по мірі того організування, влада на тих теренах, по порозумінню з Польським урядом, переходить до рук Українського уряду» (п. 8 Військової конвенції). Але укр. сторона принципово
відмовилась від запропонованої поляками в п. 2 проекту Політичної конвенції лінії міждерж. кордону, що прилучала до Польщі 7 із 12 волинських повітів. Лише під загрозою остаточного зриву варшавських переговорів 20.04.1920 нарада місії УНР ухвалила рішення підписати угоду в польській редакції п. 2 про міждерж. кордони. Проблема польського землеволодіння відносилась до компетенції майбутніх Українських установчих зборів (п. 6). Згідно з п. З Політичної конвенції польський уряд визнавав за УНР «територію на схід від кордону, зазначеного в артикулі 2-м», тобто від лінії р. Збруч — Вишегру-док — Кремінецькі узгір'я — Здолбунов — схід, адмін. межа Рівненського повіту — схід, адмін. межа Мінської губернії — р. Прип'ять «до кордонів Польщі 1772 (передрозборових), які Польща вже посідає, або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним». У разі військ, поразки УНР саме окреслені в п. З терени Правобережжя стали б осередком укр. державності. За даними МЗС УНР вона охоплювала б усю Подільську губернію й більшу частину Волинської та Київської, окремі повіти Мінської, Могильовської та Херсонської губерній, її площа перевищила б 160 тис. км2, а населення — 12 мли. чол. Цілком відповідав нормам міжнародного права і п. 4 Політичної конвенції, що зобов'язував обидві сторони «не заключати жадних міжнародних умов», спрямованих проти кожної з них. УНР зберігала повну суверенність у своїх зовн.-політ, справах, як на регіональному, так і заг.-європ. рівнях. Але польська сторона дістала суттєві переваги у Військової конвенції, зокрема бойові операції на Правобережжі мали відбуватись «по взаємному порозумінню начальної команди Польських військ і головної команди Українських військ», але «під загальним керуванням начальної команди Польських військ» (п. 3). Передбачались польський військ, контроль над укр. залізницями, участь польських офіцерів в орг-ції й становленні владних структур тощо. Уряд УНР мав забезпечувати польські війська продуктами харчування та гужовим транспортом (п. 6-8).
В. д. фактично так і залишився «персональним союзом» двох глав д-ав — С. Петлюри і Ю. Пілсудського — та ґрунтувався на їхніх довірчих особистих відносинах і приватних домовленостях (як таємна угода він не потребував ратифікації парламентами). Не став він і консолідуючим фактором, адже обидва лідери зіткнулись із потужною опозицією своїм планам усередині власних країн. Польські ендеки та центристські партії, які мали більшість у Сеймі, були стурбовані тим, що проукр. політика «начальника держави» лише антагонізує Москву, вважали наддніпрянських українців потенційними союзниками Німеччини та конкурентами в б-бі за Схід. Галичину й тому рішуче виступали проти підтримки укр. державності в будь-якій її формі. С. Петлюра, у свою чергу, потрапив під вогонь нищівної критики майже всіх відомих із дорев. часів діячів укр. руху (В. Винниченко, М. Грушев-ський, М. Шаповал та ін.), які вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України.
Ризький мирний договір 1921, на укладення якого укр. дипломатія вже не мала ані найменшого впливу, фактично скасував Варшавську союзну угоду, хоча Польща офіційно заявила про це лише 1923. Укр.-польський військ.-політ, союз виявився нетривким і під тиском непереборних зовн.-політ, і внутр.-політ, факторів протягом жовтня 1920-21 спершу формально, а потім і фактично розпався. Він був запізнілим принаймні на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Але водночас В. д. 1920 мав велике значення не лише для укр. народу, який завдяки допомозі з боку Польщі продовжував збройну б-бу за незалежну УНР до кінця 1921. Коли б не спільний укр.-польський опір улітку — восени 1920, то запланований Кремлем під гаслом «світової революції» похід на Польщу, Румунію та Німеччину виявився б цілком успішним і неминуче обернувся б трагедією для усіх цих країн та Європи В ЦІЛОМУ.
65. дипломатична діяльність УРСР в 1920-22рр.
Дипломатія УСРР. Радянська Україна була єдиною республікою договірної федерації 1919-22, яка широко користувалась правом здійснювати власну зовнішню політику, а саме: укладати договори міжнародні з д-вами, що визнали УСРР, відкривати власні торг, й дипломатичні представництва. Походження цього феномена пояснюється тим, що на чолі НКЗС УСРР 1919-23 перебував за сумісництвом голова Раднаркому X. Ра ковський, якого Кремль відрядив свого часу керувати Україною та якому цілковито довіряв. У тому, що УСРР дістала вихід на міжнар. арену, відіграли свою роль не тільки дип. здібності, зв'язки та особисті знайомства Раковського з багатьма європ. політиками, а й відсутність у нього коренів в укр. парт.-держ. середовищі. Вважаючи Раковського своїм, Москва могла не турбуватись про небезпеку пожвавлення укр. сепаратизму.
Уже на сер. 1919 НКЗС УСРР був розгалуженою установою у складі 9 відділів, зокрема дип.-конс, прав., інозем. агентств, дипкур'єрів, загального, інформаційного, архівного. Перша місія дипломатична УСРР у складі Ю. Коцюбинського (голова), В. Ауссема і В. Ляха була утворена при уряді РСФРР на поч. січня 1921. 14.01.1921 представник УСРР на Ризькій мирній конференції 1920-21 Е. Квірінг надіслав на розгляд політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку «Про дипломатичні представництва УСРР», у якій пропонував їх відкрити у Польщі, країнах Балтії та д-вах, де розташовувались етнічні укр. землі й де була зосереджена укр. еміграція, зокрема в Чехословаччині, Румунії та Австрії. Щодо інших країн було висловлено побажання, щоб представники НКЗС УСРР працювали в рос. посольствах у ранзі радників або секретарів. Свої пропозиції Е. Квірінг мотивував тим, що «ми не можемо відвовлятися від самостійних посольств УСРР, оскільки передача повноважень УСРР російським послам означала б для цих держав фіктивність усіх розмов про суверенну Україну, давала б дуже сильну зброю нашим ворогам». Тобто, йшлось про елементарний камуфляж, витіснення зі свідомості зах. політиків «тіні уряду УНР», яка продовжувала існувати у вигляді його дип. представництв при більшості урядів європ. д-ав. ЦК КП(б)У підтримав цю пропозицію та видав директиву щодо можливих керівників укр. рад. дип. представництв.
А вже 14.02.1921 Ю. Коцюбинський та спец, посланник уряду УСРР Ф. Кон уклали в Москві перший у короткій історії незалежної дипломатії УСРР договір про встановлення дипломатичних відносин із Литвою. 3.08.1921 УСРР уклала мирний договір із Латвією, а 25.11.1921 — з Естонією, того ж року її повноважним представником у країнах Балтії було призначено колишнього лівого есера й наркома юстиції УСРР Є. Тер-лецького, а послом у Варшаві — колишнього боротьбиста О. Шумського. У грудні 1921 Повноважним представником УСРР в Австрію направлено Ю. Коцюбинського. Після злиття в єдине представництво дип. місії УСРР в РСФРР і повноважного представництва УСРР у справах народного госп-ва керівник останнього М. Полоз очолив цей об'єднаний орган. Дип. зв'язки УСРР з іншими д-вами давали можливість налагоджувати екон. співробітництво. За ініціативою X. Раковського у складі РНК УСРР було утворено наркомат зовн. торгівлі, а з кінця 1921 утворено експортний фонд в 60 млн. крб. золотом. Голова укр. уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ, до сфери інтересів якого увійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, балканські д-ви.
Із 1922 ініціативи уряду Раковського в галузі зовн. відносин все частіше не знаходять підтримки у Кремлі, який все частіше діє у протилежному напрямі. Зокрема, УСРР не дозволили відкрити повноважне представництво в Італії, на поч. квітня 1922 укр. уряд змушений був ліквідувати свою дип. місію в країнах Балтії. Щоправда, у вересні 1922 Москва прийняла рішення про заснування укр. місії в Туреччині, а в листопаді 1922 відкрито місію УСРР у Німеччині, її очолив М. Левицький, який до цього керував місією УСРР у Празі. Однак ще 18.10.1922 у зв'язку з утворенням майбутньої союзної д-ви ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС» і доручає заст. наркома закорд. справ УСРР В. Яковлєву розпочати переговори з НКЗС РСФРР про об'єднання наркоматів. Таке рішення, як і постанова сесії ВУЦВК про намір України ініціювати утворення Союзу РСР, зі слів останнього посла УСРР у Польщі М. Хур-гіна, стали повною несподіванкою для тих країн, із якими Україна підтримувала дип. відносини. У серпні 1923 консулати й дип. служби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС. Остаточно апарат НКЗС УСРР припинив своє існування 20.09.1923, натомість при уряді УСРР було створено представництво уповноваженого НКЗС СРСР, яке очолив О. Шліхтер.
Деякий час ще за інерцією представники парт.-держ. номенклатури УСРР були представлені в союзних повпредствах Польщі, Австрії, Німеччини, Великої Британії, Франції та інших країн, як правило, на посадах радників посольств або торг, представників. Так, П. Жигалко протягом 1924-27 працював торгпредом у Німеччині, Новаковський, а потім Барський — у Лондоні, М. Лебединець — у Польщі, а М. Калюжний 1926 був призначений радником посольства СРСР у Празі, представляючи інтереси УСРР. У 1930 Радянська Україна мала своїх радників у складі посольств СРСР у Польщі, Чехословаччині та Німеччині та власного консула у Львові.