№1. Предмет і основні завдання педагогіки. Основні педагогічні категорії.

Педагогіка – це наука про виховання, навчання і освіту. П походить від грецького слова, що в перекладі означає “водити дитину”. П розглядають в двох планах: 1). П – як наука 2) П як мистецтво.

П – як наука вивчає суть процесів виховання і навчання, закономірності, зміст, Фоми і методи в-ння і навчання, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозує результат педагогічного процесу. П – як мистецтво пов’язана з пошуком способів ефективного розв’язання педагогічних завдань, розвитку індивідуальної педагогічної майстерності вчителя. Об’єктом вивчення у П є педагогічні явища і факти, пов’язані з процесами навчання і виховання.

Основні завдання П:

1. вивчення суті і закономірності розвитку особистості в умовах навчання і виховання.

2. визначення цілей і завдань виховання і навчання, виходячи із стратегічної цілі відродження і відбудови національної системи освіти

3. визначення змісту навчання і виховання в умовах диференціації і індивідуалізації.

4. дослідження методів виховання і навчання, які забезпечують демократизацію цих процесів та інших.

Основні педагогічні категорії:

1) виховання 2) навчання 3) освіта 4) навчально-виховний або педагогічний процес 5) розвиток і формування особистості 6) закономірності, принципи, зміст, форми навчання і виховання.

Виховання – це цілеспрямований процес формування особистості . В розглядається в широкому і вузькому розумінні. В широкому – це соціологічне явище, яке включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем, навчання і освіту, а також В у вузькому розумінні.

У вузькому розумінні В – це систематична робота вихователя у формуванні особистості вихованця.

Самовиховання – це діяльність людини з метою оформлення своєї власної особистості.

Навчання – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості.

Освіта – це процес і результат оволодіння учнями систематичних знань, вмінь і навичок на цій основі забезпечення відповідно рівня розвитку особистості.

Види освіти: загальна, політехнічна, професійна

№2. Розвиток педагогіки як науки. Джерела педагогіки.

П – виникла із необхідності передачі молодшим поколінням досвіду і традицій. Першим джерелом П є народна, як результат колективного творчого досвіду багатьох поколінь. Народна П – це система поглядів народу на педагогічні явища і факти, на зміст поняття, Фоми і методи навчання і виховання; форма викладу – усна; стиль – художній; свою реалізацію народна П знаходить у рідній мові, фольклорі народних звичаях і традиціях, святах, обрядах, символах народного мистецтва, в дитячих іграх, в родинно-побутовій культурі.

Основні компоненти народної П – родинознавство, дитинозанвство, батьківське виховання, материнська школа, П дитячих гуртків.

Наукова П починається з часів виникнення філософії. Вона спочатку розвивалась в складі філософії (Сократ, Платон). Всі відомі стародавні філософи розглядали навчання і виховання, практично ними займалися.

В епоху середньовіччя П розвивається в рамках теології (наука про Бога). Епоха Європейського відродження дала ряд педагогів–гуманістів В 17 ст. П відділяється з складу філософії. В 1623 р. англ. філософ і педагог Бекон пише трактат “Про достоїнство и приумножение наук”. Батько П – Ян Амос Коменський в 1632 р. пише книгу “Велика дидактика” 16-17 ст. – епоха українського відродження, найпопулярнішою була система козацького виховання. В У існували школи: козацькі, полкові, січові, братські, церковнопарафіяльні, дяківські, колегіуми, вищі (академії).

Теоретична педагогічна думка виражалась в працях педагогів: П. Могили, Пропоковича, Смотрицького.

18 ст. – пед. Думка в Європі розвивалась в працях філософів-просвітителів: Руссо (родоначальника теорії вільного виховання). В Росії – Ломоносов, Родіщев. Серед українців виділяється Сковорода. 19 ст.

19 ст. – Європейські педагоги Пестелоцці, Дістерверг, Герборт (батько авторитарного виховання), Толстой, Пірогов (Росія), У – Шевченко “Азбука”, “Буквар” для сільських дітей: Л. Українка, Франко, Куліш, Грінченко, Грушевський, Ушинський, Духнович. 19 ст. Поява нових псих., філософських течій, які лягли в основу П, +прагматизм (А. Лой), екзистенціалізм.

Сучасні педагоги-новатори: Амонашвілі, “Здравствуйте дети”, Дяченко. Отже джерелами П. Є:

1) критичне осмислення історичної спадщини П праці загально ф-го спрямування, праці класиків педагогів.

2) Педагогічний досвід

3) Державні документи з питань освіти, виховання, навчання.

4) Дані суміжних з П наук (психології, соціологій, фізіології, етики, естетики, історії)

Державні документи “Освіта”, “Закон про освіту”, “Закон про загальну середню освіту”, “Закон про вищу освіту”, “закон про професійно-технічну освіту”.

№3. Методи науково-педагогічного дослідження. Змоделювати процес конкретного науково-педагогічного дослідження.

Метод – це шлях досягнення мети. Методом науково-педагогічного дослідження називають сукупність прийомів і операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і розв’язання педагогічних проблем. Всі методи поділяються на загальні., загальнонаукові, спеціальні. Загальні методи – це ті, які застосовуються в даній науці. У посібнику Алексюка “П” 1 група методів: спостереження, опису, пояснення педагогічних явищ і процесів. Спостереження можуть здійснюватися за наперед заданою програмою або довільна для пошуку нового, цікавого, негативного, тощо. Програма спостереження включає: мету і завдання, об’єкт спостереження, способи фіксації матеріалу, час протягом якого проводиться ця робота. 2 група: методи педагогічних зрізів – це анкетування і інтерв’ю, бесіди тестові і контрольні завдання, експертні оцінки, вивчення документації та даних одержаних за допомогою технічних засобів. Анкетування служить основою соціометрії. Метод соціометрії дає можливість виявити структуру взаємовідносин у колективі людей. 3 – історичний метод передбачає вивчення архівних матеріалів, шкільної документації, інших рукописних матеріалів, пам’ятки архітектури. 4 – методи педагогічного експерименту - констатуючого, формуючого (перетворюючого) в лабораторних та природних умовах. Констатуючий експеримент проводиться на початку дослідження з метою вивчення стану процесу та його складових. Формулюючий перетворюючий експеримент включає реконструкцію, перебудову педагогічного процесу, внесення змін(п-д: гігієнічної умови учнів, методи навчання). Природний експеримент проводиться на звичайних уроках та на позакласних і позашкільних заходах, а лабораторний – в спеціальних умовах, обладнаний так, щоб можна було вести додаткові вимірювання. 5 – теоретико-практичні методи (обробка експериментальних та дослідних даних) Тут використовуються такі теоретичні методи: 1) діалектичний метод 2) діалектична логіка 3) загально-наукові методи 4) аналіз і синтез 5) порівняння 6) абстрагування 7) узагальнення і конкретизація 8) класифікація 9) аналогія 10) індукція і дедукція 11) систематизація

Етапи наукового дослідження: 1) визначення проблеми 2) побудова гіпотези 3) накопичення наукового матеріалу 4) процес дослідження.

№4 Поняття про особистість та її розвиток.

Людина народжується як біологічна істота, але в процесі соціального розвитку вона стає особистістю. Для суспільного становлення людини велике значення має включення її в різноманітну діяльність і спілкування її з іншими людьми. Психологи вважають, що особистість – це свідомий індивід, який займає певне становище в суспільстві, і виконує певну суспільну роль. Процес встановлення людини, як особистості називається соціологізацією. Розвиток особистості це важкий процес, який включає в себе як біологічні зміни в організмі людини, так і зміни різних сторін його особистості. Існує дві концепції розвитку (два погляди): 1) метафізична; 2) діалектична.

Метафізична концепція розглядає розвиток дитини як просте розгортання, поступове дозрівання всього того, що закладене від природи, просте кількісне наростання, що виключає можливість новоутворення. Дитина, яка народилася, несе в собі всі форми психологічного життя.

Діалектична концепція розглядає процес розвитку як постійне перетворення і ускладнення закладених природою якостей. Вона вважає, що кількісні зміни наростають в якісні (чинники розвитку, спадковість, середовище, в-ня).

Рушійними силами розвитку людини є протиріччя між потребами, що виникають під потребами, що виникають під виливом об’єктивних факторів і засобами та можливостями їх задоволення.

Формування особистості – це її встановлення під дією різних факторів. Ці фактори можуть бути об’єктивними і суб’єктивними, зовнішніми і внутрішніми, природними і т. д. Серед факторів які впливають на формування особистості є фактори, якими можна керувати (суб’єктивні) і якими не можна керувати (об’єктивні) єдине, що може зробити вихователь – це навчитись керувати особистостями, що піддаються управлінню і врахувати ті, що не залежать від його волі і свідомості. Можна ще додати, що активні особистості є запорукою її розвитку і формуванню. Чим більше людина буде включатись в різноманітні види діяльності, більше пізнавати світ, тим більше вірогідність того, що вона стане яскравою особистістю.

№5. Основні чинники формування особистості.

Педагоги і психологи вважають, що серед факторів, які діють на розвиток і формування особистості діють три фактори: середовище (соціальне), спадковість (біологічне), виховання (цілеспрямоване). Під спадковістю ми розуміємо передачу від батьків до дітей певних якостей і особливостей, закладених в генетичну програму дітей. Спадковість проявляється в задатках і здібностях. Задатки – це лише передумови розвитку людини. Вроджені задатки – це анатомо-біологічні якості людини як біологічного виду (мовлення, ходіння, мислення, працювати, продовжувати свій рід). Фізіологічні – колір шкіри, очей, волосся, будови тіла, особистості нервової системи, чуттєвість.

Під середовищем в П розуміють оточуючу дійсність, природні і суспільні умови, в яких розвивається дитина (належать географічне, соціальне, мікро середовище). Вплив середовища може бути позитивним і негативним. Вплив на мікро середовище, з метою його корегування називають педагогізацією мікро середовища. У взаємодії особистості і середовища слід враховувати такі моменти: 1) характер впливу обставин життя, що відбуваються особистісно 2) активність особистості, що впливає на обставини з метою підкорення їх в своїх інтересах та потребах.

Виховання – цілеспрямований вплив на розвиток і формування особистості.

Умови виховання: 1) наявність мети В 2) знання вихователем впливів мікро середовища 3) взаємодія школи з позашкільними закладами 4) включити дитину в різні види діяльності 5) включити дитину в широке коло спілкування.

Щодо нар. П, то вона велике значення надає спадковості (“Яблуко від яблуні далеко не падає”)

6. Типи екскурсій та методика їх проведення.

Навчальна екскурсія – це форма організації навчання, яка дозволяє проводити спостереження, а також вивчення різного роду предметів, явищ і процесів в природних умовах. Екскурсії заплановані навчальними програмами, є обов’язковими і проводяться в рамках навчального часу. В залежності від місця в навчальному процесі розрізняють екскурсії:

1. ввідні або попередні (передують вивченню матеріалу на уроках і мають за мету проведення спостереження або збір матеріалу необхідних для використання на уроках).

2. поточні (проводяться паралельно з вивченням на уроках розділів програми з метою конкретизації окремих питань і більш детального їх розгляду).

3. заключні (завершають навчальну роботу на уроках по окремій темі або розділу програми).

Тривалість екскурсії залежить від характеру об’єкта, мети проведення, віку учасників і коливається від 40-45 хв до 2-2,5 год (без часу на дорогу). Перед екскурсією учні отримують завдання, з ними проводять бесіду (інструктаж). В завданнях вказують які спостереження повинен зробити учень, на які питання дати самостійну відповідь, які зібрати матеріали, в якій формі, до якого часу підготувати звіт, як себе поводити. Заключний етап складається в проведенні вчителем бесіди, в ході якої отримані на екскурсії дані включають в загальну систему знань учнів. Вчитель дає вказівки щодо обробки зібраних матеріалів. За матеріалами екскурсії робляться виставки, спеціальні заняття, вечори.

№7 Мета та завдання виховання в національній школі.

Педагогічна система кожної епохи висуває свій виховний ідеал. Ідеалом у народній П є людина праці, шляхетна у поводженні і національній гідності (вважав Стельиахович). Цей ідеал змінювався у різні епохи. Сучасна Україна шукає нові підходи до визначення мети виховання, людство виробило історичну формулу: всебічний гармонічний розвиток особистості як ідеал. У це поняття в різні епохи вкладався різний зміст і розум і мораль, доступність у французьких просвітників 18 ст., у СРСР – єдність ідейно-політичного, фізичного, трудової моралі виховання. Зараз в Україні іде процес вироблення концепції безперервного національного виховання.

У концепції національного виховання (від 30.06.1994 року) зазначається що провідною метою виховання є ідеал всебічно гармонійного розвитку особистості, що йде з глибини віків. Вказується що на сучасному етапі мета виховання: “передача молодому поколінню соціального досвіту, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду, формування особистісних рис громадянина Української держави.”

З цієї мети слідують основні завдання ЗОШ: 1) формування наукового світогляду школярів 2) розвиток різної активності і культури розумової праці 3) патріотичне виховання 4) виховання моралі 5) формування екологічної культури 6) розвиток національної свідомості і самосвідомості 7) вироблення свідомого ставлення до праці 8) фізичне вдосконалення 9) статеве виховання –підготовка до сімейного життя

№8 Система освіти в Україні. Документи, які забезпечують її ефективне формування.

Система освіти в Україні – це сукупність навчально-виховних закладів, які дають освіту. До цього поняття також включаються типи до навчальних закладів, їх цілі і завдання, зміст і методи і форми організації навчання.

П-пи освіти – це основні положення, вимоги, які ставляться до побудови системи освіти.

Принципи освіти в Україні: 1) доступу для кожного громадянина у всіх форм і типах усіх освітянських послуг, що надаються державою 2) Рівність умов кожної людини для реалізації їх здібностей, таланту, всебічного розвитку. 3) гуманізм, демократизм 4) пріоритет загальнолюдських цінностей над політичними та класовими інтересами. 5) органічний зв’язок між національною історією, культурою, традиціями. 6) незалежність державної системи освіти від політичної партійності громадян, релігійних організацій 7) науково-світський характер освіти в державних навчальних закладах 8) інтеграція освіти з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн 9) гнучкість і прогностичність системи освіти 10) єдність, наступність системи освіти 11) безперервність і різноманітність 12) відповідність освіти у світовому рівні 13) поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти.

Структура освіти в Україні: 1) дошкільне виховання (здійснюється в дитсадках, в сім’ї) 2) загальна і середня освіта (дається такими навчальними закладами як школа, ліцей, гімназія, школи 1-3 ступенів 1-початкова, 2-основна, 3-старша) 3) професійна освіта (професійні училища і профтехучилища 4) вища освіта (училища, коледжі, інститути, технікуми, університети, академії) 5) післядипломна підготовка як включення стажування (курси і факультативи підвищення кваліфікації) 6) аспірантура 7) докторантура 8) підвищення кваліфікації перепідготовка кадрів 9) позашкільне навчання і виховання 10) самоосвіта.

Вища освіта ділиться на рівні: коледж, училище, технікум – забезпечені 1-2 рівнем, інститути – 3-4 рівня, університети, академії – 4

1-молодий спеціаліст, 2-бакалавр 3-спеціаліст 4-магіст

Існує недільні і приватні навчальні заклади, новітні: гімназії і ліцеї.

Закон про освіту – 1992р., Закон про мову.

№9 Предмет і завдання дидактики. Загальні засади реформ освіти в Україні.

Д (гр.. дидактус – теорія навчання). Д – це розділ П, що вивчає теорію освіти і навчання, розкриває закономірності учіння школярів і викладацької діяльності вчителя. Визначає суть принципи, зміст, форми, методи навчального процесу.

Д своєю основою має народну Д.- погляди народу щодо навчання та освіти, висловленні художньо-афористичній формі (прислів’я, приказки, загадки, казки) (“Пташка красна своїм пір’ям, а людина – діянням”). Поняття Д пов’язане з іменем німецького педагога Вольфганга Радке. Перша книга з Д – “Велика Д” – Коменський (1632).

Предметом Д – є загальні закономірності (об’єктивно існуючі стійкі зв’язки між предметами і явищами, що характеризують їх розвиток і принципи навчання (основні вимоги до діяльності)

Основні закономірності (процес навчання залежить від: потреб суспільства і умов життя, завдань, змісту навчання єдності дій його учасників, від уміння враховувати індивідуальні, статеві, вікові особливості учнів).

Принципи (цілеспрямованості, народності, гуманізації, демократизації, природо відповідності, зв’язок навчання і виховання, безперервності педагогічного процесу, послідовності, систематичність, варіативність, диференціації та індивідуалізації свідомості, інтегративності, міцності знань.)

Завдання – вивчення закономірностей процесу навчання, принципів, здійснення диференціації і інтеграції в процесі навчання, виявлення найбільш ефективних форм, методів, засобів навчання, технологій, систем навчання, змісту освіти, вироблення державних стандартів освіти, комп’ютеризації освіти.

Реформування освіти – починаючи з 1993 року. Документ – державна програма “Освіта”. Завдання – вивести освіту на світовий рівень, формувати національний компонент в освіті, гуманізація, демократизація освіти.

1996 рік – нова редакція закону про освіту, в якому ці завдання уточнюються.

23 червня 1999 року – закон про середню освіту. Визначено 10 основних 10 типів шкіл, наповнювання класів, 12-річне навчання, поліпшення змісту навчання, скорочення уроку (35-40 хв.)

№10 Навчання як процес пізнавальної діяльності.

Процес навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, в ході якого учні здобувають освіту, виховання, розвиток.

Цей процес двосторонній: діяльність вчителя – викладання, діяльність учня – учіння.

В основі процесу навчання – пізнання наукових істин. Його можна розглядати як різновид пізнавального процесу. Процес наукового пізнання і навчання мають такі спеціальні ознаки: 1) у обох процесах має місце спостереження, мислення, практична діяльність 2) наявність суперечностей, які є джерелом їх розвитку 3) має місце перехід кількісних змін у якісні, накопичення окремих фактів веде до узагальнення 4) діє діалектний закон заперечення запереченнь (наукові іспити, поглиблення розширення на основі нових знань) 5) обов’язковий зв’язок теорії з практикою.

Відмінності: 1) в процесі наукового пізнання істина розкривається об’єктивно, а в навчанні – суб’єктивно 2) в І – повільно, в ІІ – швидко 3) в І – немає вчителя

Суперечності процесу навчання: зовнішні (учень не може використовувати вимоги, які до нього ставляться), внутрішні, об’єктивні і суб’єктивні (для одних є суперечність, для інших – ні)

Основна суперечність процесу навчання – це внутрішня і об’єктивно існуюча (Данілов). Це суперечність між пізнавальними і практичними завданнями, що висуваються самим ходом навчання і наявним рівнем знань, рівнем розумового розвитку учнів (між завданнями і можливостями).

Важливо те, щоб суперечності ставали рушійними силами.

Коли завдання будуть попадати в зону найближчого розвитку, коли завдання будуть досить важкими, такими, що учні відчують, що для їх розв’язання навного рівня знань і умінь не досить, коли у них з’явиться необхідність поповнити ці знанняз допомогою вчителя, тоді суперечність стане рушійною силою.

№11 Основні фактори і функції навчання.

На хід і результати процесу навчання впливають певні фактори. Їх розділяють на генеральні і специфічні. До І відносять:1) навчальний матеріал (це інформація, інтерпретація її учителем, кількість, якість, форма передачі, спосіб викладу, структура цієї інформації) 2) організаційно-педагогічний вплив ( - на уроці – це педагогічні ситуації що виникають, методи, працездатність вчителя і учнів, контроль з боку вчителя, обладнання і засоби навчання, умови навчання; - поза уроками впливає допомога дорослими, засоби масової інформації, художня література, участь у гуртках, організація самостійної роботи, віддаленість місця проживання учня від школи) 3) научуваність учнів (здатність до навчання, можливість виконати поставлені задачі, загальна ерудиція, здатність до засвоєння конкретних знань і умінь, загальні здібності, увага, мислення, мотивація навчання, темп роботи, здоров’я учня, вік, моральні якості, уміння самостійно організовувати себе) На 1 місце вчені вчені ставлять фактор зацікавленості. 4) Час

Розрізняють 3 основні функції навчання: 1) освітня, 2) виховна 3) розвиваюча.

Освітня функція передбачає засвоєння ЗУН учнями. Знання – це зрозумілі, збережені в пам’яті і відтворені основні факти науки і теоретичні узагальнення, що з них витікають. Уміння – це володіння способами застосування знань на практиці. Навички – це автоматизовані безпомилкові і досконалі дії. Уміння і навички є загальні і спеціальні. Загальні характерні для всіх навчальних предметів (читати, писати ...) Спеціальні – для математичного розв’язання задач.

Виховна функція реалізується в процесі навчання через спеціальну реалізацію в процесі навчання через спеціальну організацію спілкування вчителя з учнями і забезпечує формування в учнів світогляду, моральних, трудових, естетичних уявлень, поглядів, переконань, способів відповідної поведінки і діяльності, систему ідеалів, відносин, потреб. Виховна функція реалізується через зміст навчального матеріалу.

Розливальна функція реалізується через забезпечення спеціальної розливальної спрямованості навчання. В процесі навчання повинно розвиватися сенсорне сприймання, інтелект, емоційна сфера, фізичні якості. Навчання, яке сприяє розвитку учнів називається розвиваючим. Розвиток і навчання чергуються по концепції Виготського про зону найближчого розвитку дитини.

Щоб навчання забезпечувало реалізацію всіх 3-х функцій необхідно, щоб мета уроку включала освітню, виховну і розливальну складову, зміст діяльності забезпечував би виконання всіх 3-х компонентів мети і робота вихователя за 3-ма параметрами.

№12 Основні компоненти цілісного навчання. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.

До основних компонентів процесу навчання належать:

1) Цільовий (визначення вчителем мети і сприймання її учнями) 2) стимулюючо-мотиваційний 3) змістовий 4) операційно-діяльнісний 5) контрольно-регулюючий 6) оцінювально-аналітичний

Діяльність вчителя у навчальному процесі полягає в управлінні активною і свідомою діяльністю учнів нд засвоєннями нового матеріалу. Вчитель надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльність вчителя включає такі елементи: - планування (складання календарних, тематичних, поурочних планів) – організація (підготовка технічних засобів навчання, попереднє проведення дослідів, виконання вправ, підбір навчальної методичної літератури, організація власних дій, дій учнів) - стимулювання (збудження пізнавального інтересу учнів, розвиток у них почуття обов’язку та відповідальності) – контроль і регулювання (виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання) – аналіз результатів (визначення рівня знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення).

№ 13 Характеристика процесу учіння.

Діяльність учня в процесі навчання – учіння. Розглядаються зовнішні і внутрішні процеси. Коли розглядають діяльність з зовнішньої точки зору, то можна помітити 2 варіанти діяльності учнів: 1) під керівництвом вчителя ( - прийняття завдань, що ставить вчитель, - формування мотивів, - виконання дій, запропонованих вчителем, сприймання інформації, - регулювання своїх дій за допомогою вчителя 2) самостійно – постановка завдань, - само формування мотивів, - самоорганізація діяльності, самостійне здобуття інформації, - самоконтроль, саморегулювання, - самооцінка, самоаналіз.

Із внутрішньої точки зору процес учіння є процесом засвоєння учнями ЗУН. Цей процес включає такі компоненти: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення, запам’ятовування, застосування.

Сприймання – це відображення в свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, що в даному випадку діють на органи чуттів. Сприймання може бути безпосереднє і опосередковане. В процесі безпосереднього сприйняття в свідомості утворюються образи, при опосередкованому – уявлення.

Розуміння – встановлення зв’язків між предметами і процесами, виявлення будови, складу, призначення, розкриття причин, мотивів, роз’яснення смислу.

Осмислення – більш глибоке розуміння, розкриття зв’язків і залежностей. Більш глибоке порівняння і аналіз. На основі осмислення утворюється переконання, власне ставлення до вивченого. Дає можливість застосовувати знання на практиці. Застосування ЗУН на практиці відбувається через використання системи вправ. Онищук класифікує їх в залежності від дидактичної мети – підготовчі вправи (підготувати учнів до сприйняття нового матеріалу), - ввідні (введення в проблему), - пробні (застосування тільки що отриманих знань), - тренувальні (засвоєння учнями навичок роботи. Можуть бути за зразками, за завданням, - творчі (формування уміння творчо застосовувати одержані знання), - контрольні.

Ефективність засвоєння знань залежить від інтересу – рівня розвитку емоційної сфери, правильної організації опитування, від розвитку самостійності і активності учня.

№14 Мотивація учіння школярів. Побудувати систему стимулів у викладі фахової дисципліни.

Мотивація – це процес формування ізакріплення у учнів позитивних мотивів навчальної діяльності. Мотиви – внутрішні імпульси, що збуджують людину до діяльності. Зовнішні імпульси – стимули. Стимули перетворюються в мотиви. Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на

- соціальні (почуття обов’язку і відповідальності

- пізнавальні (пізнавальний інтерес)

- професійно-ціннісні (інтерес до здобуття певної професії)

Система стимулів:

- захоплююче викладати матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів,

- створення ситуації успіху

- створення забруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції

- правильно побудувати систему навчальних вимог

- справедливо і регулярно оцінювати

- піклуватись про свій авторитет.

№15 Види навчання. Змалювати фрагмент модульного навчання.

В залежності вфд дидактичної мети існують наступні види навчання: - теоретичне (мета – засвоєння учнями теоретичних знань), - теоретико-практичне (формулювати знання і вміння), - теоретико-дослідницьке (засвоєння способів д-ті), продуктивне (здобування досвіду)

Залежно від методів (репродуктивних і творчих) навчання буває репродуктивне і творче. Залежно від сили навчання – екстенсивне, нормальне, інтенсивне.

За способом передачі соціально-історичного досвіду є: - догматичне навчання (інформаційно-повідомляюче). Мета – передача і засвоєння готових знань без роз’яснення вчителем (до 17 ст.) – пояснювально-ілюстративне (традиційне). Утверджувалось зо допомогою Коменського, Песталоцці, Ушинського. Знання пояснюються вчителем за допомогою таблиць, ілюстрацій, дослідів. Учні свідомо заучують матеріал, творчо його відтворюють, застосовують на практиці. В основі – репродуктивна діяльність учнів (17-20)

В 20 ст. з’являються нові типи навчання. Проблемне. В основі – розливальне навчання. Складається з таких етапів: 1) висунення вчителем проблеми, 2) розв’язання проблемної ситуації. Спочатку вчитель показує як потрібно розв’язувати проблемні ситуації. Далі включає учнів в проблемну ситуацію, учні висовують гіпотезу. Учні можуть самостійно розв’язувати проблемні ситуації. Недоліки: немає часу, розуму учня і розуму вчителя. Програмоване. В основі самостійна діяльність учня за спеціально складеною програмою (або спеціального посібника або комп’ютера). Особливості: навчальний матеріал поділяється на невеликі дози для засвоєння. Учневі визначають конкретне завдання по кожному кроку. Матеріал розміщений в строгій послідовності. Закріплення вивченого матеріалу відбувається за допомогою вправ, які мають декілька варіантів відповідей. Є лінійні, розгалужені, адаптивні (для індивідуальної роботи). Ігрове. В процесі навчання використовуються так звані дидактичні ігри (“Затоки”, “Умільці”, “, ”Дослідники” і т.д.). Можуть бути моно ігри (з комп’ютером), тренінги (групові ігри), ігри моделювання, ділові, рольові ігри.

Особливості групової гри: зростання творчої активності, значний вплив на емоційну сферу. Диференційоване: навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учня у тій формі, коли учні групуються на основі певних особливостей для окремого навчання. Розрізняють внутрішню і зовнішню диференціацію. Внутрішня – 1) здійснення індивідуального підходу до учнів в процесі навчання. Вчитель при цьому виділяє групи учнів лише мисленно. 2) рівнева диференціація – планується досягнення обов’язкових результатів, створюються класи різного типу (підвищуються педагогічні вимоги, класи нормативні і класи випередження). Іноді це робиться на окремих уроках. Групи при рівневій диференціації повині бути рухомі. Внутрішня диференціація в межах класу, школи. Зовнішня диференціація – створення стабільних груп на певній основі (профільні класи). Така диференціація називається селективною (жорсткою). Є також елективна – вибір учнями певних курсів, факультативів за їхнім бажанням. Модульне. Організоване на основі пакету навчальних програм для індивідуального навчання. Навчальний матеріал поділяється на невеликі порції, логічно завершені – “модулі”. Модуль містить інформацію, методику роботи з цією інформацією, матеріали для практичного осмислення, практичні завдання, списки літератури. Всі матеріали подаються учневі у вигляді посібника, або за допомогою комп’ютера. При модульному навчанні основна форма навчання – модуль (а не урок) 20 хв. – в поч. Класах (або 2 рази по 20 хв.), в старших – 3 рази по 30 хв.

Основні етапи модульного процесу – установчо-мотиваційний. Передбачає зацікавленість учнів матеріалом, вхід в проблему, створення мотивів учіння, - змістовно-пошуковий. Має на меті розвиток пізнавальної діяльності учня на основі активності та самостійності. – контрольно-смисловий. Первинне осмислення матеріалу через фронтальне опитування, проведення самостійних робіт. – адаптивно-перетворюючий. Передбачає формування умінь і навичок. Застосування в нестаціонарних ситуаціях, творчих вправ. – системно узагальнюючий. Формування цілісної системи знань, їх узагальнення і систематизації, - аонтрольно-рефлексивний. Проведення контрольної роботи.