14.Філософія Аристотеля

Аристотель (384 – 322 до н.е.) – один із найуніверсальніших філософів Стародавньої Греції, в особі Арістотеля грецька філософія досягає найвищого розквіту й продуктивності. Він синтезував досягнення попередників і залишив численні праці з різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики і філософії.

Він є одним з головних учнів Платона, який далеко не в усьому був згоден із своїм учителем. Основна лінія розбіжностей проходить з питань про природу ідей. Якщо для Платона вони первинні, вічні і незмінні, то для Аристотеля вони є результатом пізнавальної і практичної діяльності людини, результатом узагальнення досвіду освоєння людиною оточуючого світу. Він вважав, що з світу ідей немає ніякої користі, так як всі ознаки ідей знаходяться в людині.

Аристотель проголосив, що ідея та річ – це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – в нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах.

Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Арістотель ввів нові дві категорії – «можливості» та «дійсності».

Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість, але разом із формою матерія постає у вигляді дійсності. Отже, дійсність речей більше пов’язана з формами, що їх продукує «форма всіх форм», або світовий розум (Бог), який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. «В боге форма развита полностью. Бог – неподвижная форма, он не изменяется, но в то же время сам является двигателем развития материи». Так Аристотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей.

Ототожнивши річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.

Арістотель висунув ідеал науки, гранично очищеної від релігійно-культових потреб і міркувань (характерних для теоретичного знання Платона і піфагорійців), створив науку про закони мислення – формальну логіку – як засіб систематизації категоріального апарату науки і філософії. В основу логіки покладено вчення про три форми та про три закони мислення [закон тотожності АєА; закон неприпущення суперечності (не може бути відразу і А і неА); закон виключення третього (може існувати А або неА, але нічого більше)].

Крім того, Аристотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Найвищими формами влади Аристотель рахував форми, в яких виключена можливість корисливого використання влади. Влада повинна служити всьому суспільству.

Багатогранна творчість Платона і Аристотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії.

15.Стоїцизм

Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Етика стоїків: пізньоантичний ідеал мудреця

Якщо колишні етичні вчення бачили головний засіб морального вдосконалення індивіда в його включеності в суспільне ціле, то тепер, навпаки, філософи вважають умовою доброчесного й щасливого життя звільнення людини від влади зовнішнього світу, і перш за все - від політично-соціальної сфери. Така вже в значній мірі установка школи стоїків, а особливо епікурейців. До стоїкам в Греції належали Зенон з Китиона (ок.333 - ок.262 до н. Е.), Панетій (II ст. До н. Е.), Посідоній (кінець II - I ст. До н. Е.) та інші. Велику популярність школа стоїків отримала в Стародавньому Римі, де самими видатними її представниками були Сенека (ок.4 до н.е. - 65 н. Е.), його учень Епіктет (ок.50 - ок.140) і імператор Марк Аврелій (121 -180).

Філософія для стоїків - не просто наука, але перш за все життєвий шлях, життєва мудрість. Тільки філософія в змозі навчити людину зберігати самовладання і гідність у важкій ситуації, що склалася в епоху еллінізму, особливо в пізній Римській імперії, де розкладання моралі в перші століття нової ери досягла найвищої точки. Сенека, зокрема, був сучасником Нерона, одного із самих розбещених і кривавих римських імператорів.

Свободу від влади зовнішнього світу над людиною стоїки вважають гідністю мудреця; сила його в тому, що він не раб власних пристрастей. Мудрець не може прагнути до плотських задоволень. Цей мудрець, згідно стоїкам, не боїться навіть смерті; саме від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати. Тут зразком для стоїків був Сократ. Однак подібність стоїків з Сократом лише в тому, що вони будують свою етику на знанні. Але на відміну від Сократа, вони шукають чесноти не заради щастя, а заради спокою і безтурботності, байдужості до всього зовнішнього. Це байдужість вони називають апатією (безпристрасністю). Безпристрасність - ось їх етичний ідеал. Настрій стоїків - песимістичне; такий настрій добре передано А.С. Пушкіним:

На світі щастя немає, але є спокій і воля.

Досягти внутрішнього спокою і безпристрасності - значить навчитися повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом. Вимоги розуму будуть правдою, бо знаходяться у відповідності з природою. Під останньою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини. Природа для стоїка - це рок, або доля: примирись з роком, не чини.