37. Філософія життя (Ніцше, Шпенглер)

"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Основна життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин.

Характерне для Філософії життя відштовхування від механістичного природознавства набуває форми протесту проти природничо-наукового розгляду духовних явищ взагалі, що наводить до спроб розробити спеціальні методи пізнання духу (герменевтика в Дільтея і концепції розуміючої психології, морфологія історії у О. Шпенглера і тому подібне). Антитеза органічного і механічного з'являється в цьому варіанті Філософії життя у вигляді зіставлення культури і цивілізації.

38. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними проблемами цієї філософії є:

- Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє.

- Проблема буття людини та буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера - основна праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і ніщо" та ін.

- Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце.

Визначальні риси екзистенціалізму:

- На перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

- Особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

- Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

- Вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

- Існування людини тлумачиться як драма свободи;

- Найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Гайдеггер ,Карл Ясперс; у Франції — Жан-Поль Сартр, Альбер Камю , Габріель Марсель, Моріс Мерло-Понті, Сімома де Бовуар; в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет .