21.Основоположні принципи філософії Середніх віків

Середньовічна філософія охоплює тисячолітній період, приблизно з V по XV. В цілому особливістю філософії Середніх століть був її теоцентризм (рис. 2.4). Вона була тісно пов'язана з релігійними світоглядними системами і цілком залежала від них. У зв'язку з цим і розвивалася середньовічна філософія переважно в рамках релігії: європейська - під впливом християнства, а арабська - ісламу, хоча в VIII- XIII ст. арабська філософська думка була відносно самостійною. В цілому значна частина філософських вчень і шкіл, що виникли в середні віки, відноситься до релігійної філософії.

Серед мислителів, які відіграли важливу роль в переході від античної філософії до християнської, зазвичай виділяють Філона Олександрійського, який в основу своїх онтологічних поглядів поклав Старий Заповіт. У цього філософа Бог наповнює світ сенсом за допомогою логосов, головний з яких - Божественне Слово чи Син Божий. Людина являє собою з'єднання божественної по природі душі і матеріального відсталого тіла. Пізніше ця позиція отримала розвиток в працях ряду мислителів початку I тисячоліття.

Основними складовими середньовічної європейської філософії були патристика (II-VIII ст.) І схоластика (IX-XIV ст.), Яка пропродовжувала існувати і в XV ст., в період творчої активності філософів епохи Відродження.

Патристика - сукупність теологічних, філософських і політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII ст.

• Перший період патристики охоплює II-III ст. і проявляє себе в формі апологетики. Серед прихильників патристики називають Орігена, який прагнув побудувати на основі передумов християнської релігії цілісну філософську систему. Він і його прихильники доводили правомірність християнського світогляду, а також неспроможність критики на адресу християнства з боку представників інших філософських шкіл, релігій, державної влади.Як не дивно, але ця сукупність поглядів не була прийнята християнською церквою безпосередньо.

• Разом з тим осмислення даних поглядів мислителями, прихильниками християнства, зумовило зміст другого періоду розвитку патристики, який охоплює IV-V ст. У цей час полемічно фрагментарне філософствування апологетів змінюється роботою над систематизацією церковної доктрини з опорою на ідеалістичний світогляд, здійснюється боротьба християнських богословів з єресями, помилковими віровчення з точки зору панівних релігій. Єресі вважалися неприпустимим збоченням релігійних догматів і були, на думку прихильників пануючого напрямку в релігії, або небезпечною помилкою, яке слід було виправити, або провокацією, гідної найжорстокішої кари. У числі єресей називалися аріанство , монофізитство , гностицизм і деякі інші релігійні та релігійно-філософські течії.

• Третій , заключний період патристики (V-VIII ст.) Характеризувався стабілізацією догм, згасанням ідеалістичної діалектики, енциклопедичної кодифікацією наук під егідою теології, появою праць, які закладали основи схоластики. Цей період характерний діяльністю християнських богословів, таких як Леонтій (бл. 475- 543), Боецій (бл. 480-525), щодо приведення християнського віровчення в систему. Особливу роль в цьому зіграв візантійський філософ-богослов Іоанн Дамаскін (бл. 675-753). У цей час триває формування основних понять і принципів християнської теології.

Теологія - сукупність релігійних доктрин про сутність і діях Бога, побудована в формах ідеалістичного умогляду на основі текстів, прийнятих як божественне одкровення.

Формування догматів віри, сукупності усталених на той час понять, принципів, зразків релігійної практики підготували основу для наступного кроку у розвитку християнського світогляду - релігійної філософії.

В цей же час відбувалося поступове загострення боротьби між різними варіантами світоглядних точок зору як в області філософії, наприклад в суперечці між реалізмом і номіналізмом , так і в релігійній практиці, зокрема розкол християнства на православ'я і католицизм (1054)