31. Філософія нац.. Ідеї Донцова, Липинського

Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її складовою. Політична філософія Донцова грунтується на двох основоположних принципах - принципові "інтегрального націоналізму" та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах.

Самі по собі ці ідеї були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова е постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки.

1. Вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії» як основної засади національної ідеології.

2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності.

3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами).

4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї.

5. Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство.

6. Трактування справи провідної верстви національної еліти - «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважливішого чинника історії».

7. Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною». Вона повинна ґрунтуватися не на частковому, а повному запереченні чужої.

8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.

Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом».

Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяка-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): «класократія», «демократія» й «охлократія», зміст яких не завжди збігається із загальноприйнятою термінологією. Особисто він схилявся до «класократії», розуміючи під поняттям «клас» всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця XX ст.

32. Трансцендентальна філософія і. Канта

І.Кант послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обґрунтування теорії пізнання, розглянувши його як діяльність, що здійснюється за власними законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, що визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Такий підхід дав змогу І. Канту розкрити джерела заблуджень та вирішити питання, що являє собою істинне знання і що є істина.

Згідно з Кантом трансцендентальна філософія мала дати відповідь на проблеми абстрагування, конструювання ідеального об'єкта, досягнення об'єктивності наукового знання. Обґрунтування мислительної діяльності, як аналогу дійсності (природи), дає змогу зрозуміти: як наше знання про об'єкт узгоджується з об'єктом. Якою має бути діяльність суб'єкта (характер, здібності того, хто пізнає), аби предмет пізнання узгоджувався з нашим знанням про нього.

Виявляючи відмінності суб'єктивних і об'єктивних елементів знання, Кант розрізняв у суб'єкті два рівні (ступені) - емпіричний (індивідуально-психологічні особливості людини) і трансцендентальний - всезагальні означення, що визначають належність до людини як такої. Структура трансцендентального суб'єкта є над індивідуальним началом у людині і, згідно з Кантом, обумовлює об'єктивність знання. Для нього діяльність суб'єкта виступає основою (причина), а предмет дослідження - наслідком.

Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпіричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, що чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні. Звідси наукове знання мислиться як синтез чуттєвості й розсудку, а відтак, стверджує Кант, відчуття без понять сліпі, а поняття без чуттів - пусті. Таким чином, обґрунтування необхідності всезагального (апріорного) знання зміщується в бік синтезу. Як можливі синтетичні і, водночас, до-досвідні (апріорні) судження? Як отримати синтетичні поняття, що не виводяться одне з одного логічно і щоб цей зв'язок мав всезагальний та необхідний характер.