20. Філософія стародавнього Китаю

Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.

Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.

Китайські філософські школи:

• Даосизм

• Конфуціанство

• Моїсти

• Софісти

• Легісти

• Інь-янь цзя

Найбільш відомими давньокитайськими філософськими школами є даосизм і конфуціанство.

Даосизм. Якщо говорити філософською мовою, то “дао” - це всеохоплююче світоглядне поняття. Засновником цього вчення вва-жають Лао-цзи (VI - V ст. до н.е.), а його продовжувачем Чжуан-цзи (біля 368-286 р. до н.е.). Головні ідеї цього вчення викладені у книзі - “Даодецзін”. В чому ж полягає суть цього вчення?

Дао - це нетілесний, нескінченний, вічний, незмінний, безформний, недоступний для сприйняття органами чуттів початок. Цей початок є дійсною основою всіх речей і явищ природи і тотожний небуттю. Разом з цим він є і всеохоплюючим законом світу.

Другим моментом є характеристика “дао” як вічного процесу перетворення. Цей момент можна назвати діалектикою “дао”.

Третім моментом характеристики “дао” є його перехід на рівні речей, який супроводжується поняттям “де”. В цьому переході діють протилежні “інь” та “ян”.

Філософія даосизму - це, перш за все, прямування по шляху, вказаному природою. Для цього потрібно лише дотримуватися недіяння, розслабитися, щоб бути в гармонії з незмінним джерелом всього сущого - “дао”.

Головним ідеалістичним напрямом у Стародавньму Китаї було конфуціанство, створене видатним мислителем Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.).

Основний зміст конфуціанства викладено у книзі “Лунь Юй”, написаній учнями Конфуція. Iдеалістична концепція конфуціанства має виразний етично-гуманістичний характер (недаремно фундаментальним поняттям цього вчення є “жень” - гуманність). “Жень” визначає відносини між людьми, пропагує повагу і любов до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом “жень” правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батько.

Домінуючим фактором виховання, на думку Конфуція, є приклад і вимога чітко дотримуватися церемоніалу, оскільки церемонія - це зовнішній бік прояву шанування, синівної любові, відданості обов’язку, тобто того, що становить життя.Пізнання людиною зовнішнього світу (чжи) є не що інше, як засвоєння добродійних чинників. Це слідування за мудрецями.

Вчення Конфуція продовжував Мен-цзи (372-289 рр.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової і фізичної праці. Перші покликані управляти другими. Моральні якості людей, за Мен-цзи, спричиняються Небом і за природою є добром, їх лише необхідно вдосконалювати.

В цілому слід відзначити, що даосизм і конфуціанство були найпоширенішими в Китаї протягом усієї історії з давніх часів їх виникнення. Відомий китайський вислів стверджує: “Якщо конфуціанство - це верхній одяг китайця, то даосизм є його душею”.

Легізм (школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.

Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.

Софісти. Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.