109. Цивільний кодекс 1963 р.

.Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.

ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що міс­тили 572 статті. Найменування розділів: І — Загальні положен­ня; II — Право власності; III — Зобов'язальне право; IV — Ав­торське право; V — Право на відкриття; VI — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII — Спадкове право; VIII -Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів.

Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність

У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприк­лад, частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще рим­ському праву, — "дозволено все, що не заборонено законом" — по­силені засоби обмеження ініціативи І самостійності учасників ци­вільних правовідносин. Так, ст.5 ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійсню­ються в суперечності з призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізич­них осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принци­пів суспільства, що будує комунізм".

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гіднос­ті фізичних осіб та організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згаду­ється як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування тощо).

ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визна­чив поняття юридичної особи. Водночас у ньому залишилося до­сить багато незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує за­конодавець. Немає також визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Вони частково містяться в окремих главах розділу "Право власності". Проте в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також підстави й наслідки визнання угод недійсними

Крім того, розділ І доповнений положеннями про представниц­тво і довіреність.

Розділ "Право власності" характерний для "законодавства краї­ни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівниц­тва комуністичного суспільства".

По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно виз­нане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "опера­тивного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.

По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінила­ся класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціаліс­тичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).

Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов'язані зі здій­сненням права спільної власності. Передбачено, що спільна влас­ність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, при­пускаються однаковими).

Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.

Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-ційний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).

Норми зобов'язального права складають більшу частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 р., де зобов'язанням із 572 статей присвячена 321.

Розділ "Зобов'язальне право" складається з двох частин. У пер­шій з них регулюються загальні положення про зобов'язання — да­но їх визначення, зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вимоги до виконання зобов'язань тощо.

Загалом положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення виконан­ня зобов'язань (виділених і об'єднаних в окрему главу), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення вико­нання зобов'язань, як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бу­ти не тільки договірним, а й випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу (неустойки) неухильно роз­ширилась). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зок­рема не згадуються деякі її види, що існували раніше (застава пра­ва забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про перезас­таву тощо. З'явився також новий засіб забезпечення виконання зо­бов'язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст.196).

На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умо­ва відповідальності за порушення зобов'язань, ст.209 ЦК 1963 р встановила: особа, яка не виконала зобов'язання або виконала йо­го неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за на­явності вини (умислу або необережності), крім випадків, передба­чених законом чи договором.

Таким чином, закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".

Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина розділу III З багатьох можливих варіантів побудови системи зобов'язань зако­нодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франті 1804 р.:

1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поста­чання, контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне бу­дівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахун­кові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);

2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що ви­никають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);

3) зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);

4) зобов'язання з начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.

Розділ IV -- "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" і "Право на винахід, корисну модель, промисловий зра­зок, знак для товарів І послуг, раціоналізаторську пропозицію", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського пра­ва" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не ду­же вдалим. І при другій кодифікації цивільного законодавства ста­новище виправили. При цьому принципові положення зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визна­чення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту ав­торських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після при­єднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато положень цього розділу стали істотно відріз­нятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.

Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: вста­новлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоєм­ців однієї черги (ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення права розпоряджання майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом на обов'язкову частку (ст.535). Передбачено, що заповіт має бути посвідчений нотаріаль­но, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прос­ті письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально пос­відчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі запо­відальний відказ (легат) - ст.538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця вико­нання дій для загальнокорисної мети -- ст.540, покладення на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного корис­тування будинком — ст.539.