92. Державність Західної Українив 20—30-х роках.

22 січня1919 Р- уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання двох українських республік. Однак воєнні дії призвели до того, що під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя. Деякі легальні українські політичні партії брали участь у польській політичній системі. Найвпливішою і авторитет­нішою серед таких політичних організацій було Українське націо­нально-демократичне об'єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і се­наті (3 депутати).

Версальське рішення 1923 р., яким визнано приєднання Гали­чини до Польщі, викликало хвилю протесту і деяке зневір'я до За­ходу. Це сприяло утворенню у 1923 р. компартії Західної України, яка пізніше стала складовою частиною компартії Польщі.

Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були до­мінуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась передусім методами своєї боротьби. Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз української націоналістичної молоді, Легія українських на­ціоналістів та ін. На конференціях 1927 і 1928 рр. вони висловлювалися за злиття усіх цих груп в єдину Організацію українських на­ціоналістів (ОУН).

У січні 1929 р. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є. Коновалець, Р. Сушко та ін. — колишні старшини січових стріль­ців та Української галицької армії¹. Отже, ОУН охопила усі існуючі націоналістичні групи.

ОУН ставила перед собою завдання боротися проти польського режиму, а також «уздоровити відносини внутрі нації викликати в українському народові державотворчі зусилля»². Акції ОУН (терор, саботаж, підпали) стали приводом для масових репресій проти українців, викликали в 1935—1936 рр. судові процеси над членами ОУН.

У більш сприятливому становищі перебували українці Закар­паття. В 1919 р. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Ре­спубліки, у 1928 р. стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію. Празький уряд 11 жовтня 1938 р. після Мюнхенської змови нарешті надав автономію Підкарпатській Русі і дозволив їй створити перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бродій, А. Волошин та ін.

Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Підкарпатська Русь змушена була віддати значну частину своєї території з такими містами, як Ужгород та Мукачево, Угорщині. Після цього її столицю було перенесено до Хуста.

Навіть у таких важких умовах Карпатська Україна зробила ще один крок до незалежності. 22 листопада 1938 р. парламентом Чехословацької Республіки було внесено доповнення до Консти­туції у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатсь­кій Русі» На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підго­товки виборів до першого Сейму Підкарпатській Русі. На виборах, які відбулися 12 лютого1939 р., Українське національне об'єднання здобуло 92,4% голосів³. 15 березня 1939 р. Сейм, до якого було обрано 32 посли, розпо­чав у Хусті свою роботу і проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом, обраним Сеймом. Державною мовою Карпатської України визнавалась українська мова, кольори державного прапору — синій та жовтий¹. Президентом Карпатської України обрано Волошина.

Але ще 13 березня 1939 р. хортисти Угорщини за вказівкою Берліна направили в Прагу і Хуст ультиматум про окупацію всього Закарпаття нібито з метою «підтримання порядку». 14 березня від­бувся перший напад угорських військ на територію Закарпатської України, а вслід за цим — її повна окупація.

За умовами Ризького договору заборонялось перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія і уряд Української Народної Республіки, а також усі їхні організації втратили право на легальне існування в Польщі. Вони продовжували своє існування нелегально.. Остаточному об'єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада в Парижі 25 червня 1919 р. постановила «уповноваженим силам Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч»².

Ще раніше, у листопаді 1918 р., Північна Буковина була оку­пована румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. — че­ськими.

Деякий час після першої світової війни влада Польщі над за­хідними українцями лишалася спірною. Незважаючи на це, розпо­чалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектарів землі, на По­ліссі — 113 тис. тощо. Тому восени 1922 р. українці розпочали бой­кот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Українське представництво в обох палатах становило 20 депутатів і 6 сенаторів. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно визначила приєднання Галичини до Польщі.

Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової

економічної кризи (1929—1933 рр.) безробіття на західноукраїнсь­ких землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування націо­нально-визвольного руху.

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різ­номанітні політичні сили, що відстоювали інтереси різних соціаль­них груп. Галицькі українці почали організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії. Першими з них стали Україн­ська партія національної роботи і Українська Народна трудова партія.