100. Основні риси права

У повоєнні роки право України запроваджується на нових територіях у її складі. Так, у зв'язку з ратифікацією 27 листопада 1945 р. договору між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну та утворення у її складі Закарпатської області Президія Верховної Ради України постановила запровадити з 25 січня 1946 р. на території Закарпатської області законодавство УРСР¹.

Вищі органи партії дедалі активніше втручалися в нормотворчий процес. Положення нового Статуту КПРС про право, закон­ність свідчать про наміри партії поставити корпоративні норми, сформульовані партією, над нормами закону.

Цивільне право. Як і раніше, цивільне право передусім спря­мовувалося на розвиток та зміцнення права державної власності з метою її збереження і примноження. Важливим знаряддям збільшення об'єктів держа­вної власності була націоналізація. Швидко та енергійно вона здійс­нювалася в західних областях, Буковині та Закарпатті. Націоналізація відбувалася за допомогою адмініст­ративно-правового регулювання, але націоналізована власність ста­вала об'єктом цивільно-правового регулювання.

Інший засіб примноження соціалістичної власності влада вба­чала у підвищенні ефективності виробництва. Тому цивільне право багато уваги приділяло регулюванню господарсько-договірних від­носин між підприємствами, господарськими організаціями. У поста­нові Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. про «укладання гос­подарських договорів» засуджувалося ухилення керівників підпри­ємств і установ від укладання таких договорів, підкреслювалася роль договору як виключно правильної форми відносин між госпо­дарськими організаціями, бо він зміцнює госпрозрахунок і підви­щує матеріальну заінтересованість підприємства та його робітників в успішній, рентабельній роботі підприємства. Міністерства, цент­ральні установи та кооперативні центри СРСР, а також Рада Мініс­трів УРСР зобов'язувалися забезпечити укладання господарськими організаціями договорів на 1949 р.¹

Цивільно-правове регулювання також спрямовувалося на «збе­реження хлібних ресурсів країниа. У 1946 р. було розроблено та затверджено цивільно-правові заходи, які поліпшували порядок здавання вироб­ничниками зерна державі. У повоєнні роки цивільне право не обходить своєю увагою й особисту власність. Так, встановлювалося правило, за яким не під­лягали вилученню на покриття недоїмок громадян по податках та неподаткових платежах жилий будинок, господарські будівлі, ху­доба, дитячі речі тощо. Були вжиті й інші вельми своєчасні заходи щодо зміцнення права громадян на жилий будинок.

У порядок купівлі-продажу будинків громадян вносилися де­які обмеження, з тим щоб перешкоджати недобросовісним особам використовувати жилий будинок не за прямим призначенням, а для одержання нетрудових доходів.

.

Для цивільно-правового регулювання в УРСР велике значен­ня мала грошова реформа, санкціонована постановою Ради Мініст­рів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р². Реформа скасовувала карткову систему на продовольчі та промислові товари, а також ко­мерційну торгівлю. Натомість уводилися відкрита торгівля, продаж товарів за єдиними державними цінами.

Проте у 1952 р. в ім'я ідеї «стрибка у комунізм» Сталін в «Економічних проблемах соціалізму в СРСР» поставив завдання переходу до прямого продуктообміну і скасування оплати за товари та послуги, обмеження, а потім і ліквідації товарно-грошових відно­син.

Трудове право. На початку періоду, що розглядається, з пра­вового регулювання трудових відносин усуваються обмеження, введені у зв'язку з воєнним часом. Вже з 1 липня 1945 р. відновлю­ються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача гро­шової компенсації трудящим за відпустки, які не були використані у війну. Скасовувалися щоденні понаднормові роботи. Держава від­мовилася від трудових мобілізацій та трудової повинності. У 1945— 1952 рр. розвиваються трудові гарантії. Постанова також зобов'язувала фабзавкоми не допускати по­надурочних робіт підлітків, вагітних жінок (з п'ятого місяця вагіт­ності), матерів, які годують дітей, а також осіб, хворих на відкриту форму туберкульозу.

Проте зберігав чинність Указ від 26 липня 1940 р., який не да­вав радянському трудівнику права самостійно змінювати місце ро­боти. Тільки у травні 1949 р. право переходу на іншу роботу за міс­цем проживання із збереженням безперервного трудового стажу було надано вагітним жінкам і матерям, які мають дітей у віці до 1 року¹.

Важливими джерелами робочої сили стали організований на­бір робітників за договорами господарських організацій з колгоспа­ми та колгоспниками і державні трудові резерви. За Указом Верхо­вної Ради СРСР від 19 липня 1947 р. збільшився контингент осіб, які призивалися для навчання у системі державних трудових резервів. З цією метою у порядок призову були внесені такі зміни: 1) зростало число віку молоді чоловічої статі, яка підлягала призо­ву; 2) вперше для навчання у системі державних трудових резервів призивалися жінки.

Вік осіб, які призивалися за Указом від 19 липня 1947 р., був вищим віку молоді, яка призивалася до шкіл ФЗУ у війну.

За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 р. поно­вилося укладання колективних договорів між адміністрацією під­приємств і установ, з одного боку, та ФЗМК — з іншого. Головний зміст цих договорів полягав у взаємних зобов'язаннях сторін щодо виконання планів і поліпшення матеріально-побутових умов пра­цівників, їхнього культурного обслуговування.

Проте тоталітарний режим продовжував застосовувати при­мусову дармову працю ув'язнених у таборах, і чисельність таких в'язнів і таборів зростала.

Колгоспне право. В основу колгоспного права була покладена ідея, що сільгоспартіль — єдина правильна форма господарства для соціалістичного суспільства. Тому головна увага приділялася правовому регулюванню організації та діяльності цих артілей. Ком­плексна програма відбудови і розвитку сільського господарства у повоєнний період визначила головне завдання колгоспного будівни­цтва — подальше господарсько-організаційне зміцнення сільсько­господарської артілі, примноження її власності.

Правове регулювання колгоспного будівництва спиралося на неухильне додержання Статуту сільгоспартілі та інших актів, при­йнятих для його розвитку, зокрема, на постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 р. «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах»

. Було скасовано п. 2 постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 7 квітня 1942 р., який дозво­ляв тимчасово засівати невикористані землі колгоспів за згодою останніх. Землі, тимчасово передані за цією постановою, підлягали поверненню колгоспам до 15 листопада 1946 р. Усі організації і по­садові особи зобов'язувалися також повернути колгоспам незакон­но вилучене у них майно.

У західних областях уперше було здійснено земельну рефор­му, за якою безземельних і малоземельних селян наділяли землею та інвентарем. Заможні селяни обкладалися великими податками. Проте невдовзі тут приступили до повсюдної 'організації сільго­спартілей (1947—1948 рр.). Незважаючи на багатий досвід, не вда­лося уникнути порушень темпів колективізації та принципу добро­вільності.

Безпосередньо керівництво колективізацією покладалося на політвідділи при МТС. У 1949—1950 рр. масова колективізація у західних областях УРСР завершилася, було створено 4,6 тис. кол­госпів та радгоспів замість 1,5 млн одноосібних господарств.

У повоєнний період з'являється нова форма «удосконалення» організації колгоспів — їх укрупнення.

Процес об'єднання штучно форсувався. В основному він за­вершився у 1953 р. Але далеко не в усіх випадках вдалося створити багатогалузеві, високомеханізовані господарства, як планувалося, не завжди нові колгоспи ставали ефективніше колишніх.

19 квітня 1948 р. з'явилася розгор­нута постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про заходи що­до поліпшення організації, підвищення продуктивності та упоряд­кування оплати праці в колгоспах. Вона встановлювала основну форму артільної праці — бригаду. Досі нею була ланка. Бригада складалася з кількох ланок, була, звичайно, сильнішим колективом

Водночас зберігалися умови, які ускладнювали становище колгоспників, робили його нерівним порівняно з іншими групами населення. Так, колгоспники, як і раніше, не мали паспортів, і це закріплювало їх за колгоспом, надавало їхній праці у колгоспі при­мусового характеру.. 16 лютого 1952 р. Рада Міністрів СРСР установила, що розподіл натуральних і гро­шових прибутків колгоспників слід здійснювати в останню чергу. При цьому зберігали чинність норми про кримінальну відповідаль­ність за невиконання обов'язкового мінімуму трудоднів, хоча надз­вичайні обставини, що викликали цю норму до життя, давно ми­нули.

За ініціа­тивою уряду України і ЦК КП(б)У Президія ВР СРСР у лютому 1948 р. прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарст­ві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя»¹. Указ цей не було оприлюднено. Рішення, або «громадський вирок» до ви­селення могли приймати загальні колгоспні збори. Підставою для такого рішення було обвинувачення у підриві колгоспного виробни­цтва. Насамперед під дію Указу підпадали особи, які не виконали мінімуму трудоднів. Жодні пом'якшувальні обставини не врахову­валися. Виконання рішення покладалося на органи МВС.

У 1948—1950 рр. було винесено до 12 тис. таких рішень. Що­правда, понад 200 були скасовані за необґрунтованістю. Виселення у таких випадках замінялося попередженням про виселення.

Рада Міністрів СРСР 27 січня 1948 р. затвердила новий типо­вий договір МТС з колгоспами. У ньому уточнювалися госпрозра­хункові відносини сторін. Лютневий (1947 р.) Пленум ЦК ВКП(б) поклав на райкоми партії повну відповідальність за стан і розвиток колгоспів, вони мали активніше впливати на всі деталі колгоспного життя.

Кримінальне право. Період, що розглядається, розпочався з доброї події: в ознаменування перемоги над гітлерівською Німеччи­ною 7 липня 1945 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про амніс­тію».

При цьому союзний законодавець прагнув дедалі більше уніфікувати кримінально-правове регулювання.

12 березня 1951 р. було прийнято закон «Про за­хист миру». Виходячи із прагнення до зміцнення миру та дружніх стосунків між народами, Закон проголошував, що пропаганда війни підриває справу миру, створює загрозу нової війни, в якій би формі вона не велася, і тому є найтяжчим злочином проти людства. Осіб, винних у пропаганді війни, слід засуджувати як небезпечних кри­мінальних злочинців.

Гуманізм цього акта не викликає сумнівів, але з юридичного погляду Закон від 12 березня 1951 р. не був бездоганним. Він не да­вав точної кваліфікації складу злочину і не визначав конкретного виду покарання, на яке заслуговував злочинець. 396

Проте не тільки об'єктивна дійсність підказувала необхідність конструювання нових складів злочинів. Загальна установка сталін­ського режиму на постійне зміцнення тоталітарної держави звич­ними улюбленими методами примусу пояснює появу нових норм у повоєнному кримінальному законодавстві. Спеціалісти розглядають ці норми як правові передумови масових репресій¹.

З'явилися нові склади і в групі «інші державні злочини». Указ Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. провернув ува­гу карних органів до таких злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів та інших матеріалів, зміст яких стано­вив державну таємницю, а також заявлєння чи передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що стано­влять державну таємницю. Указ відокремлював ці злочинні дії від тих випадків, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні або шпигунст­во, посилював покарання за ці злочини порівнянно з тими, які пе­редбачав Указ від 15 листопада 1943 р.

Посадові особи, винні у цьому злочині, каралися позбавлен­ням волі від 8 до 12 років, а інші громадяни — від 5 до 10 років. Під­вищувалася також кримінальна відповідальність за заявлєння або передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удоскона­лень, що становили державну таємницю.

Як завжди, багато уваги кримінально-правове регулювання приділяло захисту соціалістичної власності, тому й відбулися істот­ні зміни у цій сфері. Указ від 4 липня 1947 р. про кримінальну від­повідальність за розкрадання державного та громадського майна² установлював, по-перше, єдине поняття розкрадання соціалістич­ного майна і посилював покарання за цей злочин, тобто збільшував строк позбавлення волі до 25 років. По-друге, вперше встановлюва­лася кримінальна відповідальність за недоносительство про ква­ліфіковане розкрадання соціалістичної власності, яке (про що до­стовірно відомо) готується чи вже вчинене. По-третє, з виданням цього Указу всі чинні норми про кримінальну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності, включаючи і Закон від 7 сер­пня 1932 р., а також відповідні норми КК УРСР було скасовано. У групі господарських злочинів стали суворішими покарання за виготовлення і продаж самогону з метою збуту, за виготовлення і збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону.

Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним, якщо не додати, що 26 травня 1947 р. було скасова­но смертну кару¹. Однак 12 січня 1950 р. знову було санкціоновано застосування смертної кари, щоправда, в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників-диверсантів.

Практикувалося об'єктивне ставлення у провину, наприклад, при виселенні сімей бійців

Принцип об'єктивного ставлення у провину торжествував при депортації цілих етнічних спільнот (татар, греків, болгар та ін.).

Водночас кримінальний закон посилював боротьбу зі злочина­ми проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти покарання за зґвалтування у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а за наявності кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років².

У травні 1949 р. уперше встановлювалася кримінальна відпо­відальність за відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи за зниження їм плати за тими самими мотивами.

Захищаючи право особистої власності, союзний законодавець у липні 1947 р. запроваджує єдину на всій території СРСР і прос­тішу, ні раніше, систему складів крадіжки та розбою. Склад грабе­жу як проміжний анулювався. Це анулювання, як показала подаль­ша практика, було безпідставним. Збільшилися строки покарання: за крадіжку — позбавлення волі у виправно-трудових таборах від 5 до 10 років, за розбій — від 10 до 20 років. Уперше встановлюва­лась кримінальна відповідальність за неповідомлення про розбій.

У визначенні кримінальної відповідальності за посягання на особисту власність громадян були й прорахунки, як і в регулюванні кримінальної відповідальності за розкрадання державного та гро­мадського майна: санкції були занадто високими і явно недостатньо диференційованими залежно від тяжкості злочину.

На практиці це неминуче тягло порушення співрозмірності покарання і вини засудженого. За дрібну крадіжку, наприклад, пе­редбачалося позбавлення волі на строк 5—7 років.