82. Кримінальний і цивільний процес іі пол. Хіх ст.

Кримінальний процес.

Судовою реформою 1864 у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумпція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних справах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяжних, всебічне, об’єктивне дослідження і оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскарження вироків. Статут кримінального судочинства 1864 р передбачав розгляд кримінальних справ: у мирових судових установах; у системі загальних судових місць. Судове засідання оформлялося протоколом , що мав довільну форму. У двотижневий срок на винесений вирок сторони або прокурор могли подавати відзиви у письмовій або усній формі. Провадження у кримінальних справах , підвідомчих окружному суду , розпадалося на чотири послідовні стадії: дізнання, попереднє слідство, відання суду, судовий розгляд. Отже існував змішана судова система , за якою кримінальне провадження здійснювалося у двох формах. Перша негласна, письмова, що не знала рівності сторін попереднього розгляду; друга - судовий розгляд,що ґрунтувався на демократичних засадах

Цивільний процес

Статут цивільного судочинства вводив у цивільний процес такі новели: чітка система судових органів з раціонально визначеною підсудністю у цивільних справах; розгляд цивільних справ не більше ніж двома інстанціями ; скорочення процесуальних строків; установлення правил про внутрішній зміст прохання заборона подання спору необмеженого числа паперів; успадкування судових витрат; установлення правил про постанову заочних рішень у разі неявки відповідача;забезпечення участі прокурора у процесі як представника держави;обов’язок суд мотивувати свої рішення. Цивільний процес у широкому розумінні охоплював три порядки провадження справ у цивільних судах, або три види судочинства: позовне, виконавче, охоронне. Судове засідання відкривалося викладенням суті справи суу одним з його членів. Після цього кожна із сторін могла надати суду усні докази. Пояснення кожної із сторін мало бути доказаним. Головними видами доказів ввважалися: зізнання позивачів, письмові акти, що стосувалися спірних обставин; присяга; показаня свідків; висновки експертів. Після вислухання сторін і подання ними усіх доказів свої доводів і тверджень суду у вигляді короткої резолюції. А потім у призначенні судом строки рішення оголошувалося в остаточній формі. На будь-фкій стадії процесу можна було укласти мирову угоду.

84. Валуєвський та Емський укази

Емський указ — розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30) травня 1876 у м. Емсі (Bad Ems) (Німеччина).

Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. Хоча фактично Емський Указ утратив чинність у 1905 році, він ніколи не був скасований офіційно.

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською мовою, окрім творів красного письменства. Відомі слова слова про те, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ» були особистою позицією міністра Валуєва, який, на його думку, висловлював настрої «малоросів». Така позиція була мотивом до створення циркуляру.

86. НЕП

Нова економічна політика (НЕП) – система заходів уряду РРФСР (СРСР з 1923 року), ініційована В.І. Леніним для заміни політики воєн ного комунізму і повоєнного відновлення економіки (1921-1926). Основні напрями НЕПу: перехід від примусового вилучення продуктів харчування у селян (рос. продразвьорстка) до фіксованого продоволь чого податку; відновлення грошової системи і товарно-грошових відно син; грошова реформа; часткова децентралізація управлінням промисло вим виробництвом у формі трестів і синдикатів та запровадженням гос подарського розрахунку; відновлення виробничих кооперативів та до­пуск приватного капіталу в торгівлю і виробництво товарів народного споживання і послуг; заміна натурального продподатку на селі грошовим податком, дозвіл на оренду земельних ділянок і застосування найманої праці. НЕП довела свою економічну ефективність і за три роки (1922-1924) було відновлено основні довоєнні показники економіки, але ця політика суперечила політико-ідеологічним догмам керівництва країни, тому, з 1926 року, розпочалося згортання НЕП’у і формування командної економіки. 

87. УНР періоду ЦР

Для України, яка в березні 1917 року задекларувала прагнення до відродження державності, першим і найголовнішим завданням було визначення майбутнього державно-політичного статусу українських земель. Заходи Центральної Ради, спрямовані на налогодження діалогу з Тимчасовим урядом, призвели в підсумку до зростання українсько-російських суперечностей, що викликало урядову кризу в Петрограді в липні 1917 року. Факт переміщення українського питання в центр політичної боротьби привернув увагу західних дипломатів. До часу падiння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об'єкт мiжнародних вiдносин i не була предметом зацiкавлення в геополiтичному планi для західних держав. Це пояснювалось зайнятiстю полiтикiв Антанти проблемами вiйни. Консульські установи держав Антанти на території України не мали повноцінного дипломатичного статусу, а носили характер представництв і відігравали інформаційну роль для своїх урядів, а також стояли на захисті інтересів співвітчизників. У даній роботі обгрунтовується висновок про напівофіційний характер стосунків між Антантою і Україною, який не передбачав визнання (де-юре), а носив лише обмежений характер. Протягом 1917-1918 рр. проблема визнання України у зовнішній політиці держав Антанти пройшла, як мінімум, три етапи. Перший (березень-листопад 1917року), - Україна не розглядалась як державно-політичне утворення. Другий (листопад 1917 – лютий 1918 р.р.) – період фактичного визнання України урядами Великобританії і Франції. Третій (лютий - листопад 1918 р.) – Антанта розриває дипломатичні стосунки з урядом України у зв’язку з підписанням ним Брестського мирного договору. Разом з тим Україна продовжувала залишатись у полі зору політиків значною мірою Англії і меншою –– Франції. Щодо адміністрації США, то, як свідчать матеріали, для американського уряду Україна і надалі залишалась “зоною байдужості”. Завершення війни сприяло розширенню векторів зовнішньополітичного зацікавлення великих держав. Україна опинилась серед подібних собі новоутворених держав, ставши перед вибором свого шляху у світове співтовариство.