IV Універсал

9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV універсалу

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

97. Політика більшовиків в Україні в 1919-1920 рр.

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р. , дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.

Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».

Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).

На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно-політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також -- суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної -- справа реакційна»).

Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору -- однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.

На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити «помилки» (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися демагогічними.

Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р. , передавалися під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», -- відверто казав Л.Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.

У господарській сфері більшовики продовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько 30 тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тис.ячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.

Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.

На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селянства.

Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1-ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякі овочі.

Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тис.ячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці -- махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.

Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.