91. Утворення зунр. Органи влади і управління

У жовтні 1918 року почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом. 18 жовтня 1918 р українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини уторили у Львові УНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила обєднання західноукраїнських земель в єдине ціле – Українську державу. 9 листопада 1918 року було сформовано західноукраїнський уряд. 13 листопада УН Рада прийняла закон, яким затвердила самостійність ЗУНР зі столицею у Львові. У законі зазначалось, що влада в державі належить народу. ЗУНР стала об’єктом агресії Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські емлі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували країни Антанти. 2 2 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ покинути Львів.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформували уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Леви-цьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолю­валися державними секретарями: внутрішніх справ (Л. Цегельсь-кий), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левицький), війсь­кових справ (Д Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі і промисловості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполучень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писецький), праці і со­ціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куро-вець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Бар-винський), громадських робіт (І. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочис­ту присягу на вірність українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівницт­ва; робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної собор­ної незалежної України.

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріп­лювалася назва держави, її територія і кордони»; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівно­го, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропор­ційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни дер­жави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх націо­нальності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча — Держав­ному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий¹.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців ви­кликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотиз­му, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У бага­тьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, цер­ковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Гали­чини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний по­діл— повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося об­рати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колек­тивні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані «прибічні ради». У повітах належало обрати повітових ко­місарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації ви­борів низової ланки державного апарату — містечкових і сільських (громадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права уча­сті у виборчих зборах, права голосу.

Що стосується різних суспільно необхідних і корисних держав­них служб — комунальних, зв'язку, залізниць тощо, то їх не лама­ли не ліквідовували, українська держава лише взяла їх під свій контроль і забезпечення..

Після виборів сільських, містечкових і міських комісарів у де­яких повітах почали провадити наради — з метою інформування про найближчі цілі та завдання, про прийняті УН Радою і урядом закони та рішення, обмін досвідом та ін.

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Українській Національній Раді. Однак уже на початку її практич­ної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розшири­ти склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представ­ницьким органом, схожим на справжній парламент. З цією метою 15 листопада 1918 р. було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю».

У законі від 16 листопада далі зазначалося, що всі службовці державних та інших установ, які дадуть письмове зобов'язання че­сно служити українській державі, залишаються на своїх місцях, що вищим виконавчим органом у державі, якому підпорядковують­ся всі адміністративні органи, є Державний секретаріат; що у повіті «представником і основним органом адміністрації є український державний повітовий комісар»; що повітових комісарів надалі вже не обирає населення, а призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ; що повітовим комісарам підпорядковуються по­вітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Але суди, пошта, телеграф, залізниці підпорядковувалися