7.В.Великий.Запровадження християнства

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму. Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

8.Галицько-Волинське князівство в 12-14ст.Данило Галицький

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха ІзяславМстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на Київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно, в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагались вести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а в окремі періоди також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170р.) Волинь була поділена між його синами: Гоман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Гомана Мстиславича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому складалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися князівства, в яких панували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володарював у Переясловському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, Східну частину Українських Карпат. На північ від Перебовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Влодареві, який після смерті Рюрика став князем. В 1099 році він спільно з Васильком Теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемисилем і це на деякий час стримало напади Угрського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир об’єднав Перемисилську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Барлядник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які “ввели у місто” звенигородського князя. Проте, внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславовича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.Найбільшої могутності галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батько оспіваної у “Слові о полку Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту і Дунаю опинились в повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською Імперією.Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1198 р. після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславовичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому Києві.Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько –Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі вжито стосовно нього.Цей титул,перекладено з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкуванняким непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор Візантії Олексій III після завоєвання Константинополя хрестоносцями.Роман завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоком IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі (1205). Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині , а пізніше і Галичини.Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславовичі мусили залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне, маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з "Золотою буллою" короля Андрія 1.

Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло подальшому зміцненню позицій бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили сподіваючись, що князі із Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, і "вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському короле­вичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою "проти безбожних татар". Поступово і обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загони хана Куремси, які перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і при допомозі угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).