43.Причини та наслідки скасування Запорозької Січі

Централізаційна колоніальна політика царату найбільших успіхів досягла на Україні в другій половині XVIII століття. Силоміць відібрано у місцевого населення й роздано російським та польським дворянам землі, знищено своєрідні форми місцевого врядування й замінено їх загальнодержавними, заборонено українську мову, дедалі більшого зневажання зазнають місцеві звичаї, національна культура, яка стала називатись "хлопською" або ж "мужицькою"... Усе це негативно позначалося на становищі українського народу, гальмувало його розвиток. Та найдошкульнішим ударом була ліквідація 1775 року Запорізької Січі, яка впродовж двох століть приваблювала українську еліту, в тому числі з давніх шляхетсько-боярських та князівських родів, що вели свій початок ще від князя Рюрика перспективою відновлення сплюндрованого полчищами Батия власної державності.  Безкраї запорізькі степи давали прихисток не лише воїнам, справою котрих було здобуття "козацького хліба", але й людям  тямущим у різних ремеслах та хліборобстві. В реестрах Війська Запорізького Низового можна  знайти представників інших народів, крім наших найближчих сусідів можна було зустріти навіть французів, шотландців, а також татар, калмиків, молдаван, грузинів, сербів, вірмен, угорців, латишів, литовців, естонців, шведів, албанців, арабів і вихідців з далекого Китаю, щоправда козаку іншої національності потрібно було обов’язково прийняти православну віру, а також вільно володіти козацькою мовою - цебто українською. Однак вихідці з інших країн були радше винятком і їх загальна кількість складала менше - 0,1 % від загальної чисельності Війська Запорізького Низового. Найвизначніші російські царедворці того часу, в тому числі  й сама цариця Катерина ІІ та князі Потьомкін і Румянцев, як і багато інших всіма правдами і неправдами намагалися записатися в один із 38 куренів Війська Запорізького Низового. Наприклад, Світлійший князь Григорій Потьомкін був записаний рядовим козаком одного із куренів під прізвиськом Грицько Нечеса. Саме рядовими козаками були записані в курені і інші російські царедворці, хоча в той же час вони мали офіцерські чини, як то поруччиків, капітанів та секундмайорів в лейбгвардійських Семенівському та Преображенських полках, створених в якості елітних підрозділів ще Петром І, це черговий раз підтверджує, що бути рядовим козаком Війська Запорізького Низового було надзвичайно престижним і модним, адже Запорізьке козацтво за своїм статусом в Європі прирівнювалось до лицарів славного Мальтійського Ордену, членами якого на той час  було багато монарших  родів Європи. В той же час російські вельможі  не без підстав убачали в Запорізькій Січі вкрай небезпечне для себе вогнище боротьби проти кріпосницького й національного гніту. Саме тому Катерина II радісно сповіщала, «что Сєчь Запорожская въ конецъ уже разрушена, со изтребленіемь на будущее  и самого названія запорожских козаковъ». І справді, два століття існувала Січ, і два століття по тому з історії українського народу випікалася пам’ять про це дивовижне творіння його. Згадаймо, український народ, не маючи своєї державності й прагнучи зберегти себе від татаро-турецького геноциду, а також, від соціального та національного поневолення Річчю Посполитою, створив козацтво, своєрідні збройні сили з основним форпостом його — Запорізькою Січчю. В указі від 3 серпня 1775 року, до речі, виданому аж через два місяці після підступної акції  (царські війська  захопили укріплення 4—5 червня; звісно, оголосити про це в усіх церквах, на майданах,  торгах було безпечніше,  вже остаточно  розгромивши повстання  під проводом  О. Пугачева), Катерина II називає ще одну важливу причину цього заходу: «Заводя собственное хлебопашество,  разторгали они темъ  самое основаніе зависимости ихъ отъ престола нашего, и помышляли конечно составить изъ себя посреди отечества область совершенно независимую под собственнымъ своимъ неистовым управленіемь». Певна річ, йдеться про такі страшні, ненависні московським феодалам різних мастей,  демократичні традиції управління та побуту, які існували в Запорізькій Січі, оточеній сильними монархічними державами, звичайно в рамках тих часів, тобто — феодальної республіки. Трагізм ситуації полягав у тому, що Московське царство оголосивши себе імперією і третім Римом, заперечувало право українського народу на південні землі, рясно политі його кров’ю в боротьбі проти татаро-турецьких агресорів.  У війнах з Кримом і Туреччиною, які вела Росія в другій половині XVII—XVIII століть, українське козацтво, передусім запорізьке, будучи найкращою піхотою серед Європейських армій того часу, надало неоціненну послугу щойно пригнаним з під батога російським кріпосним мужикам, які тільки що замість армяка й лаптєй одягли зелені однострої й ківера в регулярній російській армії. Адже росіяни, як завжди вміли брати не вмінням, а кількістю. Про це мусила сказати в цитованому указі і Катерина II, однак скромно змовчала. Крім того, матеріальне постачання армії майже цілковито покладалося на людність України. Вчитайтесь у рядки цього документа, і ви за полудою царських слів побачите велич і трагізм українського народу, підступність ворожих замірів. А ще згадайте, що і по тому, й у найтяжчі в історії України роки, ті, хто відмовляв її народові в праві на вільний розвиток, завжди вдавалися до подібних аргументів, аби принизити, упослідити його, скалічити душу, позбавити гідності, а водночас і всього, що йому належить.  Указ зберігається в Центральному державному історичному архіві України в столиці незалежної держави місті Києві (фонд 220, колекція Київської археографічної комісії, справа 630). Його було надруковано тільки один раз — 1970 року в збірнику документів «Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст.», виданому невеликим тиражем — З тисячі примірників, тож широкому читацькому загалові він невідомий.