1. Поняття та ознаки суспільних відносин у сфері інтелектуальної діяльності.

Відносини інтелектуальної власності виступають як фактична передумова реалізації норм права, що існують у цій галузі, а правовідносини інтелектуальної власності є наслідком реалізації зазначених норм права.

Із урахуванням викладеного правовідносини інтелектуальної власності можна визначити як правовий результат реалізації норм права про інтелектуальну власність.

Можливе також визначення цього поняття на підґрунті сучасних дефініцій загальної категорії правовідносин у вітчизняній теорії права.

Правовідносини інтелектуальної власності — це врегульовані юридичними нормами (або такі, що випливають із загальних принципів об’єктивного юридичного права) ідеологічні суспільні відносини, які виражаються у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права.

Враховуючи ту обставину, що правовідносини інтелектуальної власності насамперед виникають на підставі норм цивільного законодавства, які становлять книгу четверту ЦК України та містяться в інших актах цивільно-правового характеру, розглянемо далі їх особливості як виду цивільних правовідносин, під якими мається на увазі правовий зв’язок між юридично рівними суб’єктами, що є носіями цивільних прав та обов’язків [12].

При цьому візьмемо до уваги ту обставину, що цивільні відносини інтелектуальної власності можуть стати, а можуть і не стати правовідносинами, оскільки той, хто створив щось у результаті інтелектуальної діяльності, не зобов’язаний вдаватися до правового захисту результатів інтелектуальної діяльності.

З таких позицій розглянемо властивості цивільних правовідносин, що складаються у галузі інтелектуальної власності, маючи при цьому на увазі, що вони мають ознаки, загальні для всіх видів цивільних правовідносин, якими є:

1) юридична рівність їх суб’єктів;

2) регулювання суспільних відносин нормами цивільного законодавства;

3) надання нормами цивільного законодавства учасникам цивільних відносин цивільних прав та обов’язків.

Але, крім того, правовідносини інтелектуальної власності мають низку специфічних ознак. Такими ознаками є:

1) спеціальна підстава виникнення — створення об’єкта, який охороняється або здатен охоронятися нормами законодавства про інтелектуальну власність;

2) поєднання імперативного та диспозитивного елементів для визначення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин інтелектуальної власності;

3) можливість поєднання речових та зобов’язальних елементів у правовідносинах інтелектуальної власності;

4) цільовий характер правовідносин інтелектуальної власності: забезпечення використання об’єктів інтелектуальної власності та їх правової охорони.

Однак складний характер правовідносин інтелектуальної власності, зокрема поєднання в них імперативного та диспозитивного, речових та зобов’язальних, регулятивного та охоронних елементів, унеможливлює їх повну характеристику без відповідної класифікації у цій галузі.

2. Види правовідносин інтелектуальної власності.

Для класифікації правовідносин інтелектуальної власності розглянемо їх як вид загальної категорії правовідносин, маючи на увазі, що останні поділяються на такі види:

1) правовідносини приватного та правовідносини публічного права;

2) галузеві правовідносини: конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, карно-правові тощо;

3) відносини регулятивні та охоронні;

4) відносини матеріальні та процесуальні. При цьому визначальним є загальний поділ правовідносин на ті, що виникають у галузі приватного права, і такі, що виникають у галузі публічного права.

Значення цієї класифікації полягає в тому, що саме залежно від того, чи є відносини публічно-правовими чи приватноправовими, визначається їхній зв’язок з певною галуззю національного права, а отже, та обставина, якими є їхні властивості, чи є вони за своєю сутністю цивільно-правовими, чи ні. На цьому підґрунті при характеристиці правовідносин інтелектуальної власності за необхідності може бути з’ясована можливість їхньої класифікації також як регулятивних чи охоронних, абсолютних чи відносних, матеріальних чи процесуальних тощо. Таким чином, насамперед мають бути визначені властивості відносин інтелектуальної власності з урахуванням їхнього існування у контексті дихотомії «приватне право — публічне право». Це зумовлює доцільність екстраполяції надалі загальних положень теорії правовідносин до того їхнього виду, зокрема правовідносин інтелектуальної власності, що виникає та існує на рівні адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання.

Хоча наведені вище класифікації стосуються правовідносин усіх галузей права, проте на «цивілістичному» рівні диференціація правовідносин як спеціальної приватноправової категорії можлива за різними підставами та з різним ступенем деталізації такого поділу.

Зокрема, найбільш поширеними є такі класифікації цивільних правовідносин (котрі стосуються й правовідносин інтелектуальної власності).

Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові та немайнові. Майнові правовідносини мають економічний зміст. Іх об’єктом є майно (матеріальні блага). У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв’язків (наприклад правовідносини інтелектуальної власності), і правовідносини, що опосередковують динаміку суспільних зв’язків (наприклад зобов’язання, що виникають на підставі авторського договору). Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов’язані з майновими правами (право авторства), і такі, що з майновими правами не пов’язані (права автора на недоторканність твору, честь, гідність тощо).

За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов’язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини інтелектуальної власності, де праву власника (творця) відповідає обов’язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень. У відносних правовідносинах уповноваженому суб’єкту (кредитору) протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов’язаних осіб (боржників). Нерідко у таких правовідносинах їхні суб’єкти мають одночасно і права, і обов’язки один щодо одного, виступаючи і як кредитор, і як боржник. Наприклад, така ситуація має місце у ліцензійному договорі.

За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов’язальні. Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб’єкт може здійснювати свої суб’єктивні права самостійно, без сприяння зобов’язаної особи. Прикладом можуть бути ті ж правовідносини інтелектуальної власності. Зобов’язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб’єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов’язаної особи. Так, замовник у договорі про створення твору на замовлення не може отримати замовлений твір без участі його автора, а право автора на отримання авторського гонорару, у свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов’язку замовником.

З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні. Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов’язків. Наприклад, у деяких випадках, як доповнення до основного зобов’язання (правовідносин), виникають акцесорні зобов’язання (правовідносини), що нерозривно з ними пов’язані, тощо.

Скажімо, авторський договір може передбачати сплату неустойки автором за надання замовнику твору з порушенням строку договору тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива й за іншими підставами. Враховуючи ту обставину, що всеохоплююча класифікація цивільних правовідносин не є нашим завданням, не зупиняємося на них детальніше, звернувшись, натомість, до характеристики видових особливостей правовідносин інтелектуальної власності.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, правовідносини можуть бути одночасно охарактеризовані з різних сторін. Наприклад, правовідносини інтелектуальної власності можуть бути майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з авторського договору або ліцензійного договору, є майновими, відносними, зобов’язальними, регулятивними тощо.

Важливою є класифікація цивільних правовідносин інтелектуальної власності із врахуванням способу, яким вони впорядковуються, тобто методу правового регулювання відповідних відносин.

Враховуючи, що цивільно-правовий метод правового регулювання містить як диспозитивні, так і імперативні елементи (про що згадувалося у попередніх підрозділах), залежно від їх питомої ваги у регулюванні тих чи інших відносин варто розрізняти й відповідні види цивільних правовідносин інтелектуальної власності. З урахуванням цієї обставини цивільні правовідносини інтелектуальної власності можна поділити на: 1) регулятивні (диспозитивні) правовідносини інтелектуальної власності; 2) охоронні (імперативні) правовідносини інтелектуальної власності;3) організаційні правовідносини інтелектуальної власності.

Що стосується регулятивних цивільних правовідносин інтелектуальної власності, то їхні особливості проявляються у тому, що вони є результатом використання певного (комбінованого) способу юридичного впливу на учасників відповідних відносин (імперативне визначення підстав виникнення прав інтелектуальної власності та порядку оформлення у необхідних випадках таких прав і диспозитивне визначення можливостей автора щодо використання твору), а також мають об’єктом результати інтелектуальної, творчої діяльності як спеціально виокремлений вид благ цивілізації.

При цьому має враховуватися, що об’єкти регулятивних цивільних правовідносин інтелектуальної власності посідають особливе місце у системі об’єктів цивільних прав, яка охоплює:

1) речі приватного права (ст. 179 ЦК України); 2) дії (послуги); 3) результат дій (результат робіт); 4) результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК України, книга четверта ЦК України); 5) інформація;6) особисті немайнові блага, які охороняються законом.

Особливості цивільних регулятивних правовідносин інтелектуальної власності з погляду оцінки їхнього об’єкта полягають у тому, що, з одного боку, останній посідає своє, окреме місце у системі об’єктів цивільних прав (результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності — статті 177, 199 ЦК України). Разом із тим об’єктом регулятивних правовідносин інтелектуальної власності можуть бути інші блага, які стають чи можуть стати їхнім «супутнім» об’єктом за певних умов (виконання роботи творчого характеру, надання послуг щодо об’єктів авторського права — ст. 433 ЦК України тощо).

Виникнення охоронних цивільних правовідносин інтелектуальної власності можливе відповідно до ст. 432 ЦК України. Детальний аналіз цієї категорії не є тут необхідним, оскільки визначальною категорією цивільного права все ж таки є регулятивні цивільні правовідносини, які відображають сутність цієї галузі, що є за своєю природою, насамперед, регулятивною. Водночас слід звернути увагу на те, що коли регулятивні цивільні правовідносини є формою втілення норм цивільного законодавства (включаючи договори), то охоронні цивільні правовідносини виникають у випадку порушення цивільних прав учасників цивільних відносин (у нашому випадку — прав інтелектуальної власності), а отже, і норм цивільного законодавства. Таким чином, вони виступають як втілення реакції уповноваженого суб’єкта (у межах норм цивільного законодавства, забезпечених підтримкою публічної влади) на негативну, з її точки зору, відображену в правовій нормі, поведінку учасника цивільних відносин.

Що стосується організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності, то, звертаючись до розгляду їхніх особливостей, варто згадати, що питання визначення співвідношення майнових та організаційних відносин свого часу вже були предметом дискусії [6].

Як здається, розглядаючи це питання, слід враховувати багатозначність поняття «організація» [14], завдяки чому можна дійти висновку, що «організаційна діяльність» у кожному випадку розуміється як така, що пов’язана із впорядкуванням тієї чи іншої системи, регулюванням її діяльності, тобто з управлінням у широкому значенні цього поняття. Отже, за своєю сутністю організаційні відносини є відносинами регулятивно-управлінськими.

Характерними рисами організаційних (управлінсько-регулятивних) цивільних правовідносин, що виникають у зв’язку із забезпеченням використання об’єктів інтелектуальної власності, є те, що: 1) такі відносини є «організаційними», оскільки, виникаючи на підставі державних нормативних приписів, вони, разом із тим, самі виконують організуючу, впорядковуючу функції щодо використання об’єктів інтелектуальної власності; 2) такі відносини є «цивільними», оскільки вони мають змістом суспільні зв’язки, спрямовані на впорядкування майнових та інших прав і обов’язків учасників цивільних відносин інтелектуальної власності; 3) такі відносини є «цивільно-правовими», оскільки вони врегульовані нормами цивільного (а у певних випадках також і нормами господарського) законодавства.

При цьому маємо на увазі, що організаційним (управлінсько-регулятивним) цивільним правовідносинам інтелектуальної власності властиві усі ознаки, притаманні категорії правовідносин взагалі й притаманні цивільним правовідносинам як категорії приватного права. Звідси випливають ще й такі характерні риси організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності:

1) вони не є самодостатніми, а ніби обслуговують інші, основні цивільні правовідносини інтелектуальної власності, виступаючи засобом впорядкування останніх;

2) зв’язок організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності з іншими цивільними правовідносинами може мати неоднакове значення і неоднакову спрямованість залежно від того, про який конкретний етап розвитку майнових або особистих немайнових цивільних відносин інтелектуальної власності йдеться;

3) значення організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності може бути неоднаковим. В одних випадках організаційні правовідносини інтелектуальної власності виступають як передумова формування, зміни або припинення того чи іншого цивільно-правового зв’язку суб’єктів (отримання патенту), в інших — організаційні правовідносини є одним з елементів цивільних правовідносин, які вже існують (забезпечення права автора на отримання відсотку прибутку за публічне виконання його твору);

4) організаційні цивільні правовідносини інтелектуальної власності за своєю сутністю є управлінсько-регулятивними і у деяких випадках (наприклад у процесі організації використання об’єктів інтелектуальної власності) «перетинаються» з відносинами державного управління (наприклад видача примусової ліцензії);

5) підстави виникнення організаційних цивільних правовідносин інтелектуальної власності мають ті особливості, що хоча у деяких випадках вони виникають на підставі договору або у процесі його виконання, однак властивими для їхнього виникнення, зміни або припинення є такі підстави як публічний акт (акт управління, адміністративний акт тощо). Крім того, це може бути односторонній право- чин «ініціативного» учасника цивільних відносин (наприклад звернення за отриманням патенту слугує підставою виникнення певних правовідносин інтелектуальної власності у майбутньому).

Підбиваючи підсумки класифікації цивільних правовідносин інтелектуальної власності, слід зазначити, що врахування існування таких видів цих відносин, як регулятивні, охоронні та організаційні, має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки від тієї обставини, до якого виду належать ті чи інші правовідносини, залежить обрання юридичного інструментарію забезпечення правопорядку у цій галузі, а отже, і захист прав учасників цих відносин.