39. Конституційні обов’язки громадян України: поняття, ознаки, види.

Які обов’язки громадянина визначені Конституцією нашої держави?

Конституція України проголошує захист Вітчизни обов’язком громадян (ст. 65). Однією з форм захисту Вітчизни є виконання громадянами війського обов’язку шляхом проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. На службу призиваються громадяни чоловічої статі, визначеного законом віку і з відповідним станом здоров’я. Закон передбачає можливість вступу чоловіків і жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від виконання цього обов’язку встановлена кримінальна відповідальність (ст. 72 і 73 Кримінального кодексу України).

Як і в багатьох цивілізованих країнах, Конституція і законодавство України передбачає можливість проходження альтернативної невійськової служби. Право на альтернативну службу мають ті громадяни, які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Обов’язком громадян є шанування державних символів України (прапор, герб, гімн). За глумлення над державною символікою передбачена кримінальна відповідальність.

Обов’язком громадян є не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66). Цей обов’язок конкретизовано в Законах України “Про охорону навколишнього природного середовища” і “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”.

Одним з обов’язків громадян України є сплачувати податки й збори, встановлені законом (ст. 67). Податки є одним з джерел фінансування державою оборони, освіти, науки, системи охорони здоров’я, соціального забезпечення громадян. Тому сплачувати податки необхідно. Ухилення від сплати податків тягне за собою адміністративну відповідальність громадян.

Нарешті, обов’язком  громадян  є  обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Цей останній обов’язок, визначений в Конституції, дуже добре демонструє, що не можуть існувати безмежні права і свободи. Здійснення прав і свобод однією людиною своєю межою має права і свободи іншої людини.

Але крім такого обмеження прав і свобод людини, яке виходить з самої їх суті, є ще такі обставини, коли держава вимушена обмежувати гарантовані  Конституцією права і свободи. Наприклад, під час війни свобода преси буде обмежена воєнною цензурою; у період стихійного лиха, скажімо, такого, як повінь у Закарпатті, державні органи можуть залучити громадян до участі у боротьбі з ним. І хоча використання примусової праці заборонено Конституцією (ч. 3 ст 43), у даному випадку праця громадян не розглядається як примусова.

Конституція України (як і міжнародне законодавство з прав людини) передбачає можливість ситуацій, в яких держава буває вимушена відійти від своїх зобов’язань і обмежити певні права людини. Але ніяка ситуація не може виправдати обмеження державою деяких прав людини, таких, наприклад, як право на життя, на свободу думок і совісті та ін. В зв’язку з цим конституційні права людини розподіляють на необмежені і обмежені.Необмежені права людини – це права, які держава не може обмежити, вони належать людини в повному обсязі за будь-яких обставин.

Обмежені права людини – це права, які в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть зазнати деяких обмежень обсягу їх використання із зазначенням   строку  дії  цих  обмежень.   Стаття  64 Конституції України містить повний перелік необмежених прав.

Слід зазначити, що обмеження – це не ліквідація і не скасування цих прав, а лише тимчасове зменшення можливості їх повної реалізації. Конституція України визначає, що права людини є нескасованими, тобто під час прийняття нових законів або внесення змін до Конституції і діючих законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод або їх скасування чи обмеження. Разом з тим, Конституція перелік прав і свобод, вміщений у ній, визнає невичерпним, тобто вона передбачає можливість появи в майбутньому нових прав і свобод.

На закінчення цього розділу хотілося б відзначити, що права і свободи людини постійно перебувають у центрі громадсько-політичної дискусії сучасного суспільства. Вони мають як палких прихильників, так і не менш палких опонентів.

Деякі з опонентів пропонують тим чи іншим способом переглянути сучасне розуміння прав людини. Одні права їм подобаються і вони визнають їх “справжніми”, інші – їм не подобаються і вони пропонують їх  визнати “несправжніми” і відкинути.

Всесвітня конференція з прав людини, яка проходила у 1993 році у Відні, у своїй Декларації проголосила, що міжнародне співтовариство у розумінні прав людини виходить з визнання таких принципів, як: універсальність, об’єктивність, невибірковість, взаємозалежність і рівність цих прав. Це означає, що права людини об’єктивно належать всім людям, вони взаємопов’язані та рівні у своєму значенні, і не підлягають вибірковому ставленню.