Типова структура бізнес плану

1. Резюме (зведений розділ).

2. Основна частина:

• Галузь, фірма та її продукція (описання виду діяльності: вказуються форми діяльності, засновники, репутація фірми і т. д.; описання товару: назва, модель, показники якості, особливості товару, які відрізняють його від продукції конкурентів і т. д.; оцінка галузі: темпи розвитку, життєвий цикл товару, нові види продукції галузі).

• Дослідження ринку (оцінка ринку збуту: “ємність” ринку, “ніша” ринку, характеристика потенційних клієнтів; аналіз конкурентів: назва фірми, обсяги продажу продукції конкурентів).

• План маркетингу (канали збуту продукції, реклама, ціноутворення, методи стимулювання продажу продукції і т. д.).

• План виробництва (величина виробничих потужностей, перелік необхідного обладнання, обсяги виробництва, умови і постачальники матеріально-сировинних ресурсів, організація контролю якості, величина витрат виробництва).

• Організаційний план (організаційна схема управління підприємством, потреба в персоналі, система оплати праці).

• Оцінка ризиків (види ризиків: допустимий, критичний, катастрофічний; джерела ризиків; момент виникнення ризику; антиризикові заходи; величина можливих втрат від ризику; крива розподілу ймовірності виникнення певного рівня втрат прибутку).

• Фінансовий план (баланс грошових витрат і надходжень, зведений баланс активів і пасивів, графік беззбитковості).

3. Стратегія фінансування.

Виробнича потужність – це максимальний випуск продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантажені обладнання і виробничих площ.

Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виражені при широкому асортименті.

Фактори впливу на величину виробничої потужності підприємства:

1. кількість обладнання;

2. потужність обладнання;

3. режим роботи підприємства;

4. кваліфікаційний рівень робітників;

5. структура основних фондів.

Лекція № 6,7 Кадри підприємства та продуктивність праці.

1. Кадри підприємства, їх ознаки та класифікація.

2. Продуктивність праці, показники та методи виміру.

3. Фактори зростання продуктивності.

4. Розрахунок чисельності кадрів та балансу робочого часу 1-го робітника в рік.

1. Кадри підприємства, їх ознаки та класифікація.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди (трудові ресурси) з їх підготовкою, досвідом, майстерністю, мотивацією до діяльності.

Кадри (персонал підприємства) – це склад працівників, які мають необхідні для даного виду діяльності знання і вміння ефективно виконувати свої функції.

Всі кадри підприємства поділяються:

• на промислово-виробничий персонал (ПВП)

• на непромисловий персонал (НПП).

ПВП – це працівники зайняті у виробництві, його управлінні та обслуговуванні (працівники зайняті в основних і допоміжних підрозділах підприємства, в заводських лабораторіях, апарат заводу управління, працівники охорони та ін.).

НПП – це працівники, зайняті у невиробничій сфері підприємства (житлово-комунальному господарстві, амбулаторіях, їдальнях, дитсадках, клубах, підсобних господарствах, що належать підприємству).

З погляду витраченої праці виробничі кадри поділяються на чотири категорії: робітників, службовців, спеціалістів та управлінських персонал (керівники).

До категорії робітники належать працівники, що приймають участь у виготовленні продукції, мають середню або середньо спеціальну освіту.

Робітники поділяються на основних і допоміжних.

Основними вважаються робітники, що безпосередньо приймають участь у виготовленні продукції (токарі, теслярі, сталевари)

Допоміжними робітниками вважають тих, які обслуговують основне виробництво, до них можна віднести: водії, електромонтери, чергові слюсарі, контролери якості.

До службовців відносять працівників, які здійснюють підготовку і оформлення документів, облік і контроль (секретарі, касири, діловоди, стенографісти, креслярі та ін.). Це особи переважно середньої і середньо спеціальної освіти.

Спеціалістами вважаються працівники, які виконують інженерно-технічні та економічні роботи, мають вищу освіту.

До категорії керівників належать особи, що виконують організаційно-технічне та економічне керівництво, економічне керівництво виробничою діяльністю (директори, їх заступники, начальники відділів, майстри на підприємствах, головні спеціалісти, головні бухгалтери, інженери).

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл за професіями, спеціальностями та кваліфікаціями.

Професія – це вид трудової діяльності, виконання якої потребує загального комплексу знань і умінь в рамках певної галузі н/г (інженер, вчитель, лікар та ін.)

Спеціальність – це різновид трудової діяльності в межах даного виду професії (економіст-нормувальник, бухгалтер по ЗП)

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, від створюваної продукції чи послуг, від рівня технічного розвитку.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація – це сукупність знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовності працівника до виконання ним професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації працівників характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи іншій посаді

Розрізняють спеціалістів:

• найвищої кваліфікації – працівники які мають наукові ступень та звання,

• вищої кваліфікації – працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом,

• середньої кваліфікації – працівники з середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом,

• практиків – працівники, які займають відповідні посади (економіст, інженер), але не мають спеціальної освіти.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на 4 групи:

1. висококваліфіковані,

2. кваліфіковані,

3. малокваліфіковані,

4. некваліфіковані.

При цьому конкретний рівень кваліфікації визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників і характеризується розрядами.

2. Продуктивність праці, показники та методи виміру.

Показники і методи вимірювання продуктивності праці

Отже, продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу про­дукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку. Залежно від прямого чи обер­неного співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним пра­цівником за одиницю робочого часу, і розраховується за формулою

Виробіток у натуральному виразі (В)

де: А – кількість продукції у натуральному виразі (шт.),

Z_пвп – чисельність промислово-виробничого персоналу (чол.).

Виробіток у вартісному виразі (В)

де: Q_тов – обсяг виготовленої продукції у вартісному виразі (грн.).

Наприклад, цукровий завод, на якому працює 50 осіб, виготовив за рік 1600 тонн цукру. Виробіток на цьому заводі становитиме 1600 : 50 = 32 тонни цукру за рік у розрахунку на одного працюючого. Натуральні показники точні, дуже наочні й пока­зові, проте вони мають суттєвий недолік: неможливість застосування до різнорідної продукції. Якщо підприємство випускає кілька видів схо­жої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, що приводять різну продукцію до одного виміру (напри­клад, різні види палива перераховуються в умовне паливо з теплотвор­ною здатністю 7000 ккал/кг). Проте застосування цих показників теж дуже обмежене.

У ринковій економіці значення натуральних показників помітно зменшується, оскільки домінуючу роль в усіх аспектах економічного життя відіграють вартісні показники. Вартісними називаємо показни­ки виробітку, в яких обсяг продукції вимірюється грошовими одини­цями. Ці показники найуніверсальніші, вони дають змогу порівнювати продуктивність праці при виробництві принципово різних благ. Якщо за обсяг продукції взяти вартісний показник чистої продукції, то буде враховано і зростання якості продукції та її необхідність на ринку. Єди­ним недоліком вартісних показників є те, що необгрунтоване завищення ціни продукції монополістами призводить до фіктивного зростання їх продуктивності праці, але це вже проблема не економіки праці, а антимонопольного регулювання.

Для оцінки рівня виробітку на окремих робочих місцях при виробництві різноманітної незавершеної продукції використовуються також трудові показники, в яких для характеристики обсягу вироб­ництва застосовуються норми трудових витрат у нормо-годинах. Однак ці показники мають дуже вузьку сферу застосування, оскіль­ки вимагають суворої наукової обгрунтованості використовуваних норм.

Витрати праці при розрахунках її продуктивності можуть вимірю­ватися відпрацьованими людино-годинами, людино-днями і середньо-обліковою чисельністю персоналу. Однак усі ці показники вимірюють лише кількість праці, нівелюючи її якість. Іншими словами, у таких розрахунках робоча сила найкваліфікованіших конструкторів або управлінців додається до робочої сили охоронців та прибиральників. І знову універсальним показником кількості витраченої праці може бути вартість витрат на утримання персоналу.

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на ви­робництво одиниці продукції (робіт, послуг), і розраховується за фор­мулою

Трудомісткість або норма часу (Н_час) на одиницю продукції

де: Т_ЗМ – тривалість зміни (хв., год),

Н_вир – норма виробітку або кількість продукції, що необхідно виконати за зміну (шт.).

Звідси .

Для планування й аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна трудомісткість (Т_т) визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, ' виробів.

Трудомісткість обслуговування (Т₀) визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість (Т_В) складається з технологічної тру­домісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість управління (Т_у) визначається витратами праці керівників, професіоналів, фахівців, технічних виконавців.

Повна трудомісткість продукції (Т_п) відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за форму­лою Т_п = Т_т+Т₀ + Т_у = Т_в + Т_у.

3. Фактори зростання продуктивності праці.

Фактори зміни певного показника — це сукупність усіх рушій­них сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповід­но фактори зростання продуктивності праці — це вся су­купність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продук­тивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і по­шук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1. ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управ­ління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2. ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, куль­тура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом мож­на поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;

2. матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробниц­тва;

3. організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

До групи соціально-економічних факторів зростання продуктив­ності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості ро­бочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відпо­відальність; здоров'я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні сти­мули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психо­логічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

До групи матеріально-технічних факторів зростання продуктив­ності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; ви­користання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних тех­нологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо.

До групи організаційно-економічних факторів зростання продук­тивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробниц­тва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріаль­ної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення органі­зації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення орга­нізації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удоско­налення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

1. внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

2. галузеві і міжгалузеві, пов'язані з можливістю поліпшення коопе­ративних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

3. регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створен­ня вільної економічної зони);

4) загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освіт­нього рівня населення, раціональне використання трудового потенціа­лу тощо).

Лекція № 8,9 Основні виробничі фонди підприємства.

1. Основні фонди підприємства, їх класифікація та оцінка.

2. Знос та амортизація основних фондів.

3. Показники використання основних фондів.

4. Шляхи поліпшення використання основних фондів.

1. Основні фонди підприємства, їх класифікація та оцінка.

Основні фонди підприємства – це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.

Фактори, що впливають на виробничу структуру основних фондів:

• виробничі та матеріально-технічні особливості галузі;

• форми суспільної організації виробництва,

• форми відтворення основних фондів,

• технічний рівень виробництва,

• рівень організації будівельних робіт,

• розміщення підприємства.