1. Сутність, функції та принципи заробітної плати.

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" заробітної плата – це вина­города, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку влас­ник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу".

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей пра­цівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розмі­ром не обмежується.

Принципи заробітної плати:

1. зріст не повинен перевищувати зростання продуктивності праці,

2. задовольняє особисті потреби пра­цюючих,

3. стимулює розвиток суспільного виробництва та ріст продуктивності праці,

4. стимулює скоро­чення витрат на виробництво,

5. є засобом перерозподілу кадрів по галузях народного господарства.

Основними видами заробітної плати є номінальна і реаль­на заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю. Друга — засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей.

Оплата праці складається з * основної заробітної плати і * додаткової оплати праці, які знаходяться, приблизно, у співвідношенні: 70% — основна заробітна плата, 30% — додаткова.

Основна заробітна плата працівника визначається та­рифними ставками, посадовими окладами, відрядними роз­цінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

• Основні функції заробітної плати

  відтворювальна (заробітна плата забезпечує нормальне відтворення робочої сили відпо­відної кваліфікації);

• стимулююча (оплата праці спонукає праців­ників до ефективних дій на робочих місцях).

2. Нормування витрат праці на підприємстві.

Щоб вірно організувати працю та заробітну плату робочих потрібно чітко визначити кількість праці, необхідної для виконання тої або іншої роботи. Для цього працю нормують.

Нормування праці — це визначення планових (норма­тивних) витрат робочого часу в розрахунку на одиницю роботи чи продукції, або планового (нормативного) обся­гу роботи (продукції), який необхідно виконати (вироби­ти) протягом установленого регламентованого робочого часу.

Використовують такі норми витрат:

• норми часу,

• норми виробітки,

• норми обслуговування,

• нормативи чисельності працюючих.

Норма часу – час, встановлений на виготовлення одиниці продукції.

Норма виробітки – кількість продукції, яку повинен виготовити робочий за одиницю робочого часу (година, зміна, місяць).

Ці два вида норм взаємозв’язані, спочатку розраховують норму часу, так як затрати часу можна виміряти, потім норма часу перераховується в норму виробітки.

Норма обслуговування – кількість одиниць обладнання або число робочих місць, які повинен обслуговувати робочий на протязі зміни.

Нормативи чисельності працівників встановлюються в тих випадках, коли обслуговування обладнання або робочих місць пов’язано з виконанням різних операцій та носять непостійний характер за часом.

Норми можна встановити:

• по спеціальним довідникам,

• по галузевим нормативам, які встановлюються галузевими науково-дослідницькими станціями. Станції розташовані як правило на одному із ведучих підприємств галузі,

• можуть розроблятися на самому підприємстві з врахуванням індивідуальних особливостей підприємства. Для цього на великих та середніх підприємствах є відділи технічного нормування праці,

• можна найняти досвідченого нормувальника по даній галузі.

Склад норми часу:

Підготовчо-заключний час

Оперативний час

Час обслуговування робочого місця

Час на відпочинок та особисті потреби

Підготовчо-заключний час – це час, який робочий витрачає на:

• на початку зміни,

• на підготовку до виконання заданої роботи (на одержання наряду, креслення, матеріалів, інструмента, на наладку обладнання),

• в кінці зміни (на прибирання робочого місця, здачу продукції, зняття інструменту та здачу його в комору).

Цей час включають в норму в одиничному та серійному підприємстві, а в масовому підприємстві – немає, так як робітники постійно виконують одній й ті самі робочі операції.

Оперативний час – являється основним, затрачується на безпосереднє виконання роботи.

Час обслуговування робочого місця – змазка обладнання, видалення відходів з робочого місця, заміна інструменту.

Час на відпочинок на робочих з нормальними умовами праці 8-10 хвилин, а на роботах тяжких, шкідливих – більше, в тому числі виробнича гімнастика.

Втрата часу не пов’язані з виробничим процесом в норму часу не включаються.

За способом здійснення норми бувають:

1. досвідно-статистичні,

2. технічно об основані.

Досвідно-статистичні норми – це норми, які встановлюються майстрами та нормувальниками на основі особистого досвіду (на глаз), або як середня арифметична величина на основі даних про фактичну виробітку продукції по дільницям.

Технічно обґрунтовані норми – встановлюються нормувальниками розрахунково аналітичним шляхом, при цьому виявляються причини втрат робочого часу, резерви росту продуктивності праці. Вивчаються передові методи праці.

Для встановлення таких норм нормувальники користуються такими методами виміру часу як хронометраж та фотографія робочого дня.

Періодично норми виробітки переглядаються та підвищуються з ціллю підвищення продуктивності праці.

Для підвищення норм необхідно:

1. удосконалювати технологію виробництва продукції,

2. покращувати організацію праці,

3. навчати робочих передовим прийомам праці,

4. забезпечувати робочих однорідною роботою на декілька змін, щоб зменшити затрати часу на підготовчо-заключні роботи,

5. утримувати вертати в справному стані,

6. своєчасно забезпечувати робочі місця сировиною, інструментом, заготовками,

7. покращувати трудову дисципліну.

Все це внутрішньовиробничі резерви робочого часу.