17. Битва под Берестечком ее последствия.

Берестецкая битва сражение между армией Речи Посполитой и казацко-крымским войском, произошедшее 28 июня 10 июля 1651 года у села Берестечко на территории Западной Украины. В 1651 году Польша после Зборовского мира возобновила военные действия против армии Хмельницкого. Однако из-за позиции хана Ислам-Гирея Богдан Хмельницкий был вынужден отказаться от активных наступательных действий (более месяца 100 110-тысячная украинская армия маневрировала в районе Тернополя-Озерной-Колодного), что позволило королю Яну Казимиру провести войско к Берестечку и до 25 июня переправить его через реку Стыр. Только дождавшись в середине июня прибытия хана гетман выступил в поход. Не зная про это, 27 июня поляки отправились в город Дубно, и когда их авангард уже прошёл 7 8 км, стало известно о приближении украинцев. Тогда было решено вернуться в лагерь под Берестечком. Утром следующего дня начались стычки с татарами. Последствия: Поляки не решились продолжать войну и начали переговоры. В результате Хмельницкий был вынужден принять мирный договор, подписанный под Белой Церковью 28 сентября 1651 г. Согласно ему число реестрового войска уменьшалось до 20 000, казацкую территорию ограничили до Киевского воеводства, шляхте возвращены её владения. Однако битва под Берестечком не стала завершением войны. Белоцерковский договор не выдержал и года, а 22 23 мая (1 июня-2 июня) 1652 года состоялась Битва под Батогом.

18. Освободительная борьба народных масс на западно-украинских землях. Движение опришков

Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв’язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори.

З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті.

Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, глибоке співчуття і цілковита підтримка з боку селянства, яке постачало їм зброю і харчі, давали можливість опришкам вести успішну боротьбу проти гнобителів.

У 16–17 століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18–19 ст., нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони.

В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Саноцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, Галицько-Угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам’янця-Подільського. В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча та інші..

В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30–40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.

Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648-1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. – у Новотанці та липні – в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С.Г.Височана.

В 1649–1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв’язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів.

У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

Друга половина XVII ст. та початок XVIII ст.

В 2-й половині 17 ст. рух опришків очолювали на Покутті та Прикарпатті І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунги, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. боротьбу проти поміщиків розгорнули І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30–40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.

Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.

Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів. 19. Причины упадка Центральной Рады

Загибель Центральної Ради, нежиттєздатність її ідей та ідеалів зовсім не означали кінець самої української державності. Просто починався новий етап. Зрозуміло, відмінностей - принципових і не дуже помітних - можна знайти чимало, що, зрештою цілком природно. Однак є одна проблема, яка відіграла Фатальну роль в дальшій еволюції української державності.

Незважаючи на те, що Центральна Рада народилася у 1917 році й діяла у "хронічному конфлікті" з центром, все ж таки це були мирні місяці. Протягом же 1918 -1920 рр. ситуація різко змінилася і в полум'ї громадянської війни, у чехарді республік, урядів, влад вже не доводилося розраховувати на стабільний розвиток. Схеми минулого йшли в небуття, поступаючись місцем "швидкому реагуванню" на калейдоскоп подій.

Цілком очевидно, що нема підстав говорити про стабільне державне будівництво, проте маємо достатньо фактів для того, щоб окреслити його основні тенденції після загибелі Центральної Ради.

Більшість населення України розчарувалося у політиці Центральної Ради. Насамперед, несподіваною була окупація України німецькими та австрійськими військами, які поділили її між собою на сфери впливу: більша частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими військами, а південна Україна - австрійськими. Крім цього, німці почали втручатися у внутрішні справи України: самостійно заарештовували, судили, розстрілювали. Уряд не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям. У самій Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські соціал-демократи та окремі неукраїнські партії відкликали своїх представників з кабінету міністрів, що викликало нову урядову кризу. Конфлікти у Центральній Раді не сприяли проведенню в життя закону про націоналізацію землі, яким були незадоволені заможні селяни та поміщики. Останні організували власні легіони і за їх допомогою прагнули відібрати землі, роздані земельним комітетам. Причому вони знаходили моральну підтримку з боку німецьких офіцерів.

Не мала Україна й армії. Після масової демобілізації Центральна Рада нового війська не сформувала. А це породило нове негативне явище - "отаманію". Створювалися окремо загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали людей, підриваючи тим самим авторитет влади і показуючи її безсилля. Усе це напружувало атмосферу навколо Центральної Ради, яка повинна була водночас вести боротьбу проти більшовиків, налагоджувати зруйноване господарське життя, приборкувати анархію та організовувати апарат. Безсилля Центральної Ради створити міцну владу підірвало довірся до неї. На периферії створювалась власна адміністрація, яка не зважала на Центральну Раду. Так було в Одесі, Могильові, Полтаві, на Катеринославщині. Розпочалися конфлікти між окупантами та урядом. Адже весь сенс Брестського договору 1 економічної угоди 23 березня 1918 р. полягав у зобов'язаннях Центральної Ради поставити Німеччині та Австро-Угорщині мільйони тонн продовольства. Тому 23 квітня 1918 року, коли Центральна Рада розробляла Конституцію Української держави, німецький військовий підрозділ промарширував до залу і розпустив засідання. Через день Центральна Рада припинила існування.

Що ж принесла українському народу Центральна Рада?

По-перше, вона домоглася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. 1 це, мабуть, найголовніше. По-друге, її незалежність дипломатично визнали європейські країни. По-третє, своєю бездіяльністю вона остаточно покінчила з поширеними сумнівами щодо самого існування української нації. По-четверте, з політичного огляду вона вистояла і не поступилася Тимчасовому уряду. По-п'яте, Центральна Рада зуміла перемогти більшовиків України. По-шосте, домагаючись демократичного, парламентського правління Центральна Рада залишилась вірною своїм прагненням. По-сьоме, настирливою вимогою національного самоврядування вона ставила під серйозний сумнів раніше недоторканий принцип "єдиної і неподільної Росії", примушуючи як Тимчасовий уряд так пізніше більшовиків відступити (хоч би теоретично) від цього великоросійського постулату.

Безпосередньою причиною розпаду Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Але серед головних причин поразки була відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього по - збавила Центральна Раду ефективного зв'язку з повітами і селянами, які були її потенціальною опорою. У кінцевому підсумку Центральну Раду привів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті. Центральна Рада змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного становлення. Через репресивну сутність царизму, а також соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей в Україні становили росіяни або зденаціоналізовані українці.

Український національний рух іде не охопив міста, які залишилися бастіонами русифікованих елементів і саме тут найбільше переважали войовничі антиукраїнські настрої. За короткий час сформувалась серйозна опозиція до Центральної Ради. Новий уряд передбачалося створити у Формі диктатури з твердою владою і без народного представництва - гетьманат .

Процеси творення Української самостійної держави, започатковані в Акті проголошення незалежності України Верховною Радою України від 24 серпня 1991 р., відкрили перед національною історичною наукою широкі перспективи. Нині стає дедалі більш зрозумілим той факт, що оздоровлення духовності суспільства. Формування високої національної свідомості, подолання надв'язуваного нам століттями комплексу неповноцінності і провінційності, врешті-решт - вихід України на передові рубежі світової цивілізації є неможливим без повернення історичної правди. 20. Трудности послевоенного восстановлении в годы 4 пятилетки. Голод 1946-1947.

Четвертая пятилетка (1946-1950 гг.) В 1946 г. были проведены выборы в Верховный Совет 2-го созыва, который на своей сессии утвердил новый пятилетний план. 4-й пятилетний план был более реалистичен, чем первые три. Главный упор делался на восстановление промышленности, прежде всего тяжелой. В первые послевоенные годы были сняты некоторые ограничения военного времени: восстановлен 8-ми часовой рабочий день, ежегодные отпуска, отменены обязательные сверхурочные. Однако условия труда оставались очень тяжелыми, зарплата была очень низкой, имели место командные методы руководства. Достижения НТР внедрялись лишь в оборонной промышленности.

С целью обеспечения производства рабочей силой были приняты несколько указов об ответственности лиц, уклоняющихся от трудовой деятельности. «Указники» подлежали депортации, местом для их нового поселения и работы были выбраны Кемеровская и Омская области, Красноярский край.

В течение пятилетки несколько раз снижались цены на товары массового потребления. В целях преодоления финансовых трудностей была проведена денежная реформа. Но ни то, ни другое не привело к значительному росту покупательной способности населения. Ситуация усугублялась ежегодными займами, проводившимися принудительно. Отсутствие очередей объяснялось, прежде всего, высокими, в сравнении с зарплатой, ценами и образом жизни, не стимулировавшим рост потребностей. Кроме того, снижение цен касалось только городского населения. Снабжение городов улучшалось за счет ухудшения жизни на селе. Увеличивались масштабы жилищного и культурно-бытового строительства. Однако темпы строительных работ отставали от масштабов роста городского населения. В начале 50-х гг. нехватка жилья превратилась в острую жилищную проблему.

Война тяжело отразилась на состоянии сельского хозяйства. Сократились посевные площади, ухудшилась обработка полей. Почти на треть уменьшилось количество трудоспособного населения. На протяжении нескольких лет на село почти не поставлялась новая техника. В 1946 г. засуха поразила Украину, Молдавию, юг России. Снова начался голод, который вызвал массовый отток сельского населения в города. А в это время зерно вывозилось в страны Восточной Европы.

Послабления крестьянству были свернуты, руководство требовало выполнения планов любой ценой, исходя не из возможностей колхозов, а из потребностей государства. Контроль над сельским хозяйством вновь усилился. Оплата труда на селе была в 4 раза ниже, чем в городе, пенсионное обеспечение отсутствовало, колхозное крестьянство было лишено паспортов и свободы передвижения. На его долю приходился тяжелый труд, связанный с низкой технической оснащенностью. Закупочные цены были низкими, трудодни фактически не оплачивались. Налоги на все, что мог содержать колхозник, делали невыгодным иметь скот, выращивать фруктовые деревья. Крестьяне принуждались все свое время отдавать общественному производству. Отсутствовали крупные капиталовложения в сельское хозяйство.

На рубеже 40-х - 50-х гг. было проведено укрупнение мелких колхозов. В течение нескольких лет их число уменьшилось с 255 до 94 тысяч. Новые коллективные хозяйства создавались в западных областях Белоруссии и Украины, в республиках Прибалтики, в Правобережной Молдавии. Коллективизация проводилась насильственными методами, сопровождалась репрессиями и депортациями населения. Вся производственная деятельность колхозов и совхозов находилась под контролем партийных и государственных органов власти.

Однако меры по организационной перестройке колхозов не изменили тяжелого состояния в агросфере. Заготовки зерна в 1950 г. составили 32,3 млн. тонн против 36,4 млн. в 1940 г. Голод 1946-1947

Голод в 1946 1947 массовый голод в после окончания Великой Отечественной войны.

Причинами голода было то, что экономика была разрушена до предела, а большая часть жилья уничтожена. Резкое сокращение количества трудоспособных мужчин, да и женщин, крайний дефицит и какой-либо сельскохозяйственной техники, и лошадей - все это, усугубленное имевшей место на огромных территориях засухой 1946 года, привело к настоящему голоду на этих территориях и опасному для здоровья недоеданию в стране в целом. Множество людей обитало в землянках и жалких хибарках и употребляло в пищу то, что внормальных условиях никак не считается съедобным. Нигде прежде не наблюдалось подобного расползания бедствия. Голодало около ста миллионов человек по всей территории СССР. Люди бросали имущество, покидали дома, искали спасения в других местах. Распространялись эпидемии дистрофии и тифа.