Роль держави в оптимізації структури перехідної економіки

Центральним і найскладнішим завданням держави в перехідній трансформаційній економіці є формування народногосподарської структури. В українській ситуації йдеться про формування ринкової економічної структури. Це завдання, на нашу думку, зводиться до вирішення трьох основних проблем: створення оптимальної структури ринкової економіки, демонополізації економіки та формування конкурентного ринкового середовища, розвитку малих та середніх підприємств.

Економічна теорія та світова практика достатньо повно розробила та апробувала інструментарій структурної політики. В роботі зроблена спроба їх систематизації та класифікації (табл.1).

Панорамний погляд на економічні, політичні зміни у різних країнах світу у ХХ столітті свідчить про те, що структурній політиці приділяється велика увага, що прийшло розуміння того, що ефективна структурна політика стає важливим фактором підвищення конкурентоспроможності національної продукції на міжнародних ринках, у боротьбі за світове лідерство. Змагання між країнами все більше стає змаганням різних типів структурної політики і різних макроекономічних моделей. Відповідно у роботі обгрунтовано необхідність структурної перебудови економічної системи України, що і є основним змістом економічних реформ.

Українська економіка на старті ринкових перетворень опинилася в стані тотальної розбалансованості. Це пояснюється двома обставинами: тим, що успадкована від СРСР економіка була надзвичайно незбалансованою, і тим, що в перші роки незалежності (аж до початку 1999 р.) структурний розвиток був пущений на самоплив. Самоусунення держави від керівництва структуроутворюючими процесами спричинилося до подальшої структурної деградації української економіки, поглиблення в ній кризових явищ.

Таблиця 1

Інструменти національної структурної політики

Установки структурної політики	Інструменти впливу на економічну структуру	Умови застосування
Використання державного підприємництва	Прямі державні інвестиції, дольова участь держави у приватних проектах	Переважно в пріоритетних напрямах економіки
Створення матеріальних передумов для успішних структурних перетворень	Державна підтримка та фінансування НДДКР, сприяння розвитку виробничої інфраструктури, інформаційне забезпечення	Здійснюється постійно, але особливо інтенсивно в умовах ринкової трансформації
Створення інститу-ціональних передумов для структурної переорієнтації	Формування ринків капіталів, механізмів переливу капіталів та робочої сили, здійснення стратегічного прогнозування та планування структурного розвитку. Створення та підтримка ринкового середовища	Перші два інструменти використовуються переважно в перехідний період, два останні - постійно
Забезпечення ресурсами пріоритетних галузей	Субсидії, дотації, гранти	Обмежені в часі. За кілька років застосування відмі-няється
Підвищення рентабельності діяльності стимульованих областей	Податкові заходи, пільгове кредитування, гарантії позик	Протекціоністські заходи мають вибірковий та тимчасовий характер
Підтримка заходами зовнішньоекономічної політики	Експортно-імпортні тарифи, квотування, страхування	Застосовується постійно
Вирішення проблем, пов`язаних із структурним безробіттям	Підвищення мобільності робочої сили, створення системи перекваліфікації, запровадження “компенсуючих” видів виробництв замість вибуваючих, структурно застарілих)	Застосовується постійно

Науково доведено, а практикою підтверджено, що ринковий механізм сам по собі (в режимі «невидимої руки») не здатний сформувати «здоровий склад» економіки. В умовах стихійного розвитку під впливом короткочасних факторів здебільшого виникає структурна дезорієнтація. Тому одним із найважливіших завдань держави в галузі економіки є розробка та проведення спеціальної структурної (промислової) політики.

Проведення ефективної структурної політики передбачає такі заходи:

1. Державне планування структурних змін. Держава визначає темпи та напрям розвитку на основі прогнозування ситуації, передбачення розвитку окремих галузей. Структурна політика може бути успішною лише за наявності науково обґрунтованого довгострокового прогнозу. Прогнозні оцінки лягають в основу конкретних планів структурного розвитку.

2. Опрацювання чіткої системи пріоритетів. Ця проблема є особливо актуальною для України, оскільки обмеженість ресурсі вимагає їх концентрації саме на найважливіших напрямах господарського розвитку. Автором визначені такі напрями в економіці України: харчова та легка промисловість, житлове будівництво як важливий індикатор ділової активності, енергозабезпечення економіки, стимулювання розвитку високотехнологічних галузей економіки. Автором виконана класифікація галузей економіки за рівнем застосовуваних технологій і виявлені ті, що забезпечують техніко-економічний поступ. Проведений аналіз дозволив також дійти висновку про важливість регіонального аспекту структурної політики. Значні регіональні диспропорції, що мають місце в Україні, доводять необхідність проведення спеціальної регіональної політики, яка мала б за мету територіальне збалансування економіки країни, усунення негативного впливу територіальних диспропорцій на соціально-економічний розвиток.

3. Державне фінансування реструктуризації економіки. Роль держави в інвестиційному процесі зводиться до двох основних завдань. По-перше, держава сама здійснює інвестиції за рахунок коштів, акумульованих у державному бюджеті, в тому числі й за рахунок можливої централізації частини амортизаційних відрахувань підприємств. По-друге, вона сприяє залученню у продукційний процес приватних інвестицій і, зокрема, іноземних капіталів.

4. Здійснення активної конкурентної політики. Конкурентний ринок веде до оптимального розподілу ресурсів, а значить, і до ефективних структурних змін. Державна структурна політика може доповнювати ринковий механізм, але не заміняти його. Саме у поєднанні ринкових імпульсів із свідомою дією урядових чинників і полягає запорука успішності структурної політики.

Україна успадкувала від СРСР високомонополізовану економіку, наскрізь пронизану найгіршим видом монополізму – адміністративним. Це зумовило існування ринків продавця, на яких панує диктат виробника. Тому одним із першочергових заходів молодої Української держави стає політика демонополізації. Демонополізація економіки складається з двох напрямів: 1) реструктуризації підприємств і 2) заходів усунення обмежувальної практики, полегшення доступу на ринки нових фірм. Світовий досвід показує, що демонополізація сама собою ще не створює ринкового середовища. Тому із її завершенням, а подеколи і поряд стає необхідним проведення спеціальної конкурентної політики. Остання повинна знешкоджувати постійні монополістичні рецидиви, не допускати недобросовісної конкуренції, формувати умови для ефективної змагальності. Саме ці заходи становлять основу антимонопольної практики індустріально розвинутих країн світу. Українському уряду при проведенні антимонопольної політики слід рахуватися із сучасними світовими реаліями: глобалізацією господарських процесів, зростаючою міжнародною конкуренцією не лише на світових, а й на внутрішніх ринках ( в умовах “відкритості” економік ).

Сучасну змішану економіку можна трактувати як таку, що складається з двох базових секторів: великого та малого бізнесу. Їх оптимальне співвідношення забезпечує ефективний розвиток економіки, її соціальну спрямованість. Величина підприємств, співвідношення великих, середніх і малих визначаються характером економічної системи. Формування постіндустріальної моделі ринкової економіки перетворює зростання чисельності та ролі МСП у сучасну світову тенденцію. Наявність потужного сектора малого та середнього підприємництва розглядається як невід’ємна складова цивілізованого життєзабезпечення.

Можна констатувати, що необхідність і важливість МСП в Україні ще по-справжньому не усвідомлена. Потрібний реальний державний протекторат над МСП, спеціальна економічна політика, спрямована на сприяння розвитку та підтримку малого бізнесу. Взірці такої політики є, її потрібно вивчати творчо, і з урахуванням національних та історичних особливостей застосовувати. У пострадянських країнах МСП виникають двома шляхами: перетворенням державних підприємств у приватні чи приватно-колективні (шляхом приватизації) і утворенням нових приватних підприємств. Перша можливість в Україні була використана й дала певні позитивні результати. Проте кількість МСП залишається вкрай малою, явно недостатньою. Успіх можуть забезпечувати новостворені підприємства. Для їх виникнення необхідно створити сприятливий підприємницький клімат. Без цього Україні не вдасться подолати соціально-економічні труднощі, досягти швидкого і стабільного економічного зростання.

Держава як фактор реформування соціальної сфери

Розбудова в Україні ринкової економіки передбачає створення адекватної їй системи соціальних відносин. В умовах трансформаційного розвитку йдеться про поступове перетворення останніх, формування «соціального каркасу» нової господарської будови. На наш погляд, завдання полягає у розв’язанні таких основних проблем: соціальний захист населення в умовах соціально-економічної трансформації суспільства; формування засад соціального ринкового господарства; забезпечення соціальної стабільності суспільства.

Гостра актуальність цього завдання пояснюється тим, що перехідні стани суспільства супроводжуються переважно значним зубожінням широких верств населення, посиленням соціальної диференціації людей. Отже, перехідна ситуація нагально вимагає якнайшвидшого розв’язання соціального питання, усунення гострих соціально-економічних несправедливостей. Тому реалізація соціально-економічної справедливості стала нині обов’язком держави. Заходи держави щодо керування соціальною сферою становлять основу соціальної політики.

Є два основних підходи щодо сутності та масштабів завдань соціальної політики. Перший полягає у тому, що завданням цієї політики є опіка над найбільш упослідженими верствами населення, які не спроможні самостійно забезпечувати свої основні соціальні потреби. Ця точка зору поки що є домінуючою, вона створює мотивацію та визначає параметри соціальної діяльності держави. Другий підхід трактує соціальну політику розширено: соціальний захист повинен охоплювати не лише економічно вразливі верстви, а все населення. Доводиться необхідність перенесення акцентів політики із соціального захисту населення на «людський розвиток». Обидва підходи, хоча й базуються на різних теоретичних засадах, не є непримиренними. Автор їх розглядає як два послідовні етапи розбудови соціальної сфери: економічно слабка держава може собі дозволити лише опіку над знедоленими; із зростанням економічного потенціалу з’являється можливість поширити соціальну підтримку на інші верстви суспільства. Щодо України, то варто зазначити, що на даному етапі трансформаційного процесу слід вирішувати питання соціального захисту найбільш вразливих верств населення, залишаючи на перспективу значне розширення соціальних послуг.

Для формування нової моделі соціальної політики важливим є усвідомлення суспільної корисності соціальних видатків. Це повинно примусити політиків перестати трактувати останні як непродуктивні, вимушені втрати. Теоретики економічного зростання давно відійшли від “однофакторної” моделі, яка спиралася лише на економічні чинники розвитку. Все більшої сили набирають погляди, апробовані практикою, про важливість, а також вирішальність соціального чинника економічного зростання. Успішний розвиток сучасної української економіки може відбуватися лише за умови активного підключення останнього.

В соціальній типології слід відзначити концепції “соціальної держави”, “держави добробуту”, “соціального ринкового господарства”, шведську модель “розподільчого соціалізму”. Їх лейтмотивом є теза про те, що інтегральним критерієм суспільного прогресу є соціальні досягнення. Ці концепції набули широкого розголосу, а в ряді держав були підняті до рангу офіційної політики.

Найвдалішою, на нашу думку, є концепція соціального ринкового господарства, створена німецькими економістами й апробована вже майже піввіковою практикою ФРН. Вона грунтовно теоретично опрацьована і добре збалансована в усіх своїх складових. Важливим здобутком цієї моделі розвитку є оптимальне поєднання ефективності і справедливості. Було переконливо заперечено застереження консерваторів про те, що прагнення “достатку для усіх” загрожує сповільненням економічної динаміки. Доведено протилежне, а саме, що соціальний консенсус народу є потужним джерелом техніко-економічного поступу. Впевненість у завтрашньому дні, вдоволення існуючими суспільними відносинами генерують людську активність, підвищують ефективність функціонування людського фактору.

Аналіз показує, що в Україні сформувався нездоровий соціальний клімат, який не сприяє ринковим перетворенням і несе загрозу суспільної дестабілізації. Це вимагає від держави швидких і активних дій з метою розв`язання соціальних проблем, що накопичилися за десятиліття самостійного суспільно-економічного розвитку, який супроводжувався недооцінкою, навіть звичайним ігноруванням останніх. Людство, що пройшло через різноманітні суспільні бурі, виробило підходи до залагодження соціальних конфліктів, запровадження соціального миру. Була створена і достатньо апробована концепція соціального партнерства, розроблені інституціональні механізми погодження основних групових (класових) інтересів, створена відповідна законодавча база.