Запитання для самоперевірки

1. В чому полягає сутність реорганізації архівної справи за планом барона Г. Розенкампфа?

2. Які основні положення проекту архівної реформи М. Калачова?

3. В чому полягає відмінність проекту Д. Самоквасова від інших проектів?

4. З якою метою було створено губернські учені архівні комісії?

Завдання для самостійної роботи

1. Дати порівняльну характеристику основних проектів реформування архівної справи.

2. Виявити ознаки впливу проектів архівних реформ Росії ХІХ – початку ХХ ст. на архіви України.

Література: 1, 28, 31.

Тема 11. Архіви та архівна справа доби української революції

(1917-1920)

1. Формування нових державних структур та архіви. Діяльність бібліотечно-архівного відділу. Реєстрація українських документів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну.

2. Розбудова системи державних архівних установ.

3. Проект архівної реформи в Українській державі за правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Проголошення державної власності на архівні документи.

4. Діяльність Культурно-освітньої управи Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. Створення за кордоном Музею-архіву визволення України.

Ключові слова: архівні реформи, централізація архівної справи, державна власність на архівні документи.

Поворотним моментом в історії архівної справи стала українська революція 1917-1920-х років, відновлення української держави. З одного боку, за умов Першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали значних втрат. З іншого, – проголошення Української Народної Республіки, заходи Центральної Ради для збереження архівів, зростання ролі і значення архівів у незалежній державі набуло конкретного вияву у створенні восени 1917 року бібліотечно-архівного відділу (вересень 1917 – квітень 1918) при департаменті мистецтв Генерального се­кретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 року – Народного міністерства освіти Української Народної Республіки) на чолі з відомим істори­ком О. Грушевським. Основними напрямами діяльності цього відділу були реєстрація архівів, складання опи­сів відомих архівів, розширення діяльності діючих архівних комісій і утворення нових, рятування приватних архівів, яким загрожувало знищення. Не лишалися поза увагою уряду Української Народної Республіки питання реєстрації українських документів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти, восени 1917 року у Петрограді було створено комісію, що розпочала реєстрацію “…предметів та документів історичного минулого України у фондах петроградських архівів, музеїв і у приватних колекціях”. У складі комісії працювали відомі вчені: Ф. Вовк (голова), М. Макаренко, П. Стебницький, С. Тройницький, В. Щавинський, П. Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918 року при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Дер­жавний військово-історичний архів на чолі з Я. Ждановичем, на який покладалися функції архівного управління. Він мав ор­ганізувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання та збе­рігання архівів російських військових частин і штабів, дисло­кованих свого часу в Україні, архівних фондів Південно-Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також доку­ментів про українізацію військ, формування українських вій­ськових частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через об’єктивні причини не вдалося втілити у життя. Про­грама уряду Центральної Ради, спрямована на збереження ста­рих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала, однак, докорінного реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Загальну архівну реформу державного характеру запропонував архівно-бібліотечний відділ (квітень 1918 – лютий 1919), що продовжив ро­боту при Головному управлінні мистецтв і національної культу­ри. Його очолив відомий історик й архівіст В. Модзалевський. Сутність реформи полягала у проголошенні державної влас­ності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, що втратили актуальність для поточного діловодства, передавалися у власність держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів Української держави, або Голов­ний державний архів. Крім Національного архіву в Києві, де мали зосереджуватися документи загальнодержавного характе­ру, що відображали діяльність головних державних установ, передбачалося створити губернські архіви для зберігання докумен­тів губернських інституцій. Ідеї централізації архівної справи конкретизувались у проекті реформи, розробленому 1918 року. Він передбачав функціонування в системі архівних ус­танов місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В. Модзалевський, Д. Багалій, В. Іконников, І. Каманін, О. Левицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії із статусом “державних інституцій” для управління архівною спра­вою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирати архівні доку­менти, виявляти ті, що мали передаватися до Націо­нального або губернських архівів.

Проекти архівної реформи не вдалося реалізувати ні урядові П. Скоропадського, ні Директорії Української Народної Республіки. В умовах військових дій і частих змін місця перебування уряд Директорії Української Народної Республіки не випускав з поля зору архіви. У січні 1919 року за постановою Ради народних міністрів у відання Головного управління мистецтв та національної культури пере­давався Київський центральний архів давніх актів, а на його утримання виділялося понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів, на збиранні документів Української Народної Республіки. Військово-архівну роботу 1919 року проводила Культурно-освітня управа Генерального штабу Армії Української Народної Республіки, що організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові. Основою для архівних комор були архівні фонди періоду Першої світової війни, зосереджені в цих містах. Сюди передбачалося передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування.

6 жовтня 1919 року у Кам'янці головний отаман С. Петлюра ви­дав наказ Головної команди війська Української Народної Республіки, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру⁵⁰ для державного архіву. Справа охорони архівів на міс­цях покладалася на військових начальників і комендантів.

Після поразки визвольної боротьби українського народу 1917-1920-х років за межами України опинилася значна кількість документів та історичних пам’яток, зокрема: документи державних установ та особові колекції, вивезені урядовцями, громадськими діячами та науковцями; документи дипломатичних місій Української Народної Республіки та Української держави, що діяли в різних країнах світу; документи, утворені під час функціонування таборів українських військовополонених та інтернованих в країнах Центральної та Західної Європи. Згодом до них долучився величезний масив матеріалів численних громадсько-політичних, культурних, освітніх і наукових інституцій та організацій української еміграції. За ініціативою уряду Української Народної Республіки та його Військового міністерства у серпні 1920 року було засновано Українське військово-історичне товариство, що розгорнуло свою діяльність у Польщі (спочатку у м. Ряшеві, згодом – у Ченстохові і Тарнові); у липні 1921 року було створено Головний військово-історичний музей-архів Армії Української Народної Республіки в Тарнові на чолі з М. Обідним.

Відповідно до Закону Української Народної Республіки від 1 вересня 1921 року передбача­лося також утворити за кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та охорони історичних документів і пам'яток визвольної боротьби української нації. 1922 року при Мі­ністерстві освіти було створено Архівну комісію для “перебиран­ня історичних матеріалів для Музею-архіву визволення Украї­ни”. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств з тим, щоб виявити та відібрати документи історичного значення⁵¹.

Загалом увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Дирек­торії у складних умовах війн і революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значен­ня мала спроба архівної реформи 1918 року, що полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні Національного архіву Української держави та підготовці архівних кадрів.