§2. Правосуддя і його характерні ознаки

Характерні ознаки правосуддя:

• правосуддя здійснюється виключно судами;

• юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі;

• правосуддя здійснюється в спеціально установленому законом процесуальному порядку;

• правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні;

• судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону;

• правосуддя здійснюється на засадах, які встановлені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій»;

• судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України;

• встановлена спеціальна процедура перегляду цивільних і кримінальних справ в апеляційному та касаційному порядку;

• у здійсненні правосуддя безпосередньо бере участь народ через інститут народних засідателів і присяжних;

• за неповагу до суду і судді, втручання в діяльність судових органів, невиконання судового рішення винні особи притягаються до кримінальної відповідальності;

• виконання судових рішень здійснюється спеціально утвореними органами – державною виконавчою службою.

§3. Конституційні засади правосуддя

Як відмічалось вище, правосуддя здійснюється на засадах, які встановлені Конституцією України та спеціальним Законом «Про судоустрій України».

Отже, конституційними засадами правосуддя є:

Законність – це загальноправовий принцип, що діє в усіх галузях державного та суспільного життя. Цей принцип безпосередньо відноситься як до кримінального, так і до цивільного судочинства. До обов’язків суду входить суворе додержання матеріальних і процесуальних законів при вирішенні справ по суті, перевірці законності та обгрунтованості судових рішень у вищих інстанціях. Порушення або неправильне застосування норм матеріального або норм процесуального права є підставою для скасування рішень і вироків суду апеляційною і касаційною інстанцією. У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст.150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи апеляційної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом – полягає в тому, що в судочинстві громадяни є рівними перед законом і судом. Ця рівність не залежить від походження, соціального і майнового стану, расової, національної і партійної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Усі суб’єкти, які займають однакове процесуальне становище, користуються одними й тими ж правами.

З метою забезпечення реальності прав закон передбачає додаткові гарантії особам, які з різних причин не можуть захистити свої права та інтереси. Зокрема, встановлює обов’язкову участь захисника у справах неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати своє право на захист. Особам, які не володіють мовою судочинства, надається право користуватися рідною мовою та допомогою перекладача. Порядок судочинства є єдиним і обов’язковим щодо усіх кримінальних справ незалежно від того, хто притягується до відповідальності.

Рівність усіх перед законом припускає, що при провадженні з кримінальної справи повинна бути забезпечена рівність у застосуванні кримінального закону. Кримінальний закон, який забороняє вчинення злочинів і встановлює за них покарання, є рівно обов’язковим для усіх. У той же час він рівно захищає громадян, їх життя, честь, гідність та власність.

Забезпечення доведеності вини – наступна засада правосуддя. Вона випливає з презумпції невинуватості, суть якої міститься в ст.62 Конституції України: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Презумпція виражає об’єктивне правове становище. Держава, суспільство вважають громадянина законослухняним до тих пір, доки інше не доведено і не встановлено відповідно до закону судом. Особа, притягнута як обвинувачений, лише звинувачується у вчиненні злочину і не вважається злочинцем. Обов’язок доводити винуватість обвинуваченого лежить на тому, хто звинувачує, а в суді, де розглядається справа, обов’язок доказувати винуватість лежить на прокуророві, який підтримує державне обвинувачення.

Обставини справи мають бути досліджені повно, всебічно, об’єктивно. Мають бути з’ясовані як викриваючі обставини, так і виправдовуючі обвинуваченого, а також пом’якшуючі та обтяжуючі його відповідальність обставини. Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Суд, прокурор, слідчий та дізнавач не мають права перекладати обов’язок доводити невинуватість на обвинуваченого. Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувального вироку тільки в разі підтвердження визнання сукупністю доказів, які є у справі. Нарешті, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип припускає: а) розподіл функцій обвинувачення і захисту та відокремлення цих функцій від правосуддя; б) наділення обвинувача і захисника рівними процесуальними правами при здійсненні ними своїх функцій. Обвинувач, підсудний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники в судовому засіданні користуються рівними правами щодо подання доказів, участі в їх дослідженні та заявленні клопотань. Отже, суд виступає безстороннім посередником між сторонами, арбітром.

У логічній єдності з принципом змагальності сторін знаходяться диспозитивність – як універсальний принцип судочинства.

Текстуально він викладений наступним чином – “свобода в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості…” Що це означає?

По-перше, право ініціювати судовий процес має заінтересована особа, що має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесі; сторони – господарі свого права.

По-друге, сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук (суд може сприяти у витребуванні доказів за клопотанням сторін у разі, коли є якісь труднощі).

По-третє, сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норм права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.

По-четверте, сторони зобов’язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов’язань контролюються з боку суду.

По-п’яте, передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою стороною вказаних обов’язків; сторони зобов’язані до початку суду “розкрити свої карти”; одне з можливих м’яких покарань – відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості з покладанням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв’язку з відкладенням процесу. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення саме для судочинства в нашій країні, враховуючи міцні традиції неповаги до суду, нехтування обов’язками і нормативними приписами в цій сфері.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Цю функцію здійснює прокурор. У судовому розгляді кримінальної справи він підтримує перед судом державне обвинувачення, користуючись при цьому рівними правами з іншими учасниками процесу.

Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування про застосування кримінального закону та міри покарання щодо підсудного або обгрунтовує свою відмову від обвинувачення. Взаємини прокурора з судом будуються на основі додержання принципів змагальності і рівності прав сторін, незалежності суддів та підкорення їх тільки закону. Прокурор виступає від імені держави і внаслідок цього підтримує обвинувачення у суворій відповідності із законом і в тій мірі, в якій воно знаходить підтвердження в судовому слідстві.

У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов’язаний відмовитися від обвинувачення.

Забезпечення обвинуваченому права на захист. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Для забезпечення цього права існує інститут адвокатури. Захисником може виступати також особа, яка має вищу юридичну освіту. Це дає право обвинуваченому як особисто захищатися проти висуненого обвинувачення, так і користуватися послугами обраного або призначеного адвоката. Відмова від захисника не може бути прийнята:

• при обвинуваченні особи до 18 років;

• якщо особи мають фізичні вади (сліпі, глухі, німі тощо);

• якщо обвинувачений, підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство;

• коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у всіх судах – відкритий, за винятком:

• коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці;

• справ про злочини осіб, які не досягли 16-літнього віку;

• справ про статеві злочини, а також інших справ з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

• справ про усиновлення з метою забезпечення таємниці усиновлення.

Однак вирок і рішення (крім рішень про усиновлення дитини) у всіх випадках оголошується публічно, навіть якщо справу було розглянуто у закритому засіданні.

Що стосується, наприклад, порядку забезпечення фіксування судового процесу. Адже не всі суди загальної юрисдикції повною мірою забезпечені технічними засобами, що уможливлює блокування розгляду кримінальних справ з цих та інших не залежних від суду причин.

Суд, у разі заявлення клопотання про застосування технічних засобів фіксування судового процесу, зобов’язаний задовольнити вимоги учасника процесу про таку фіксацію. Якщо таке клопотання відхиляється, то постановлений вирок має бути скасований судом вищого рівня з причин порушення вимог Конституції та КПК України.

Відповідно до вимог ст.87¹ КПК повне фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів здійснюється на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду, і невиконання цієї вимоги є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування вироку.

Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Для забезпечення апеляційного оскарження утворені апеляційні суди у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі. Вони здійснюють перегляд справ, розглянутих місцевими судами, в порядку апеляції, по яких рішення і вироки не набрали чинності.

Верховний Суд розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами. Апеляційний розгляд судових рішень разом з касаційним переглядом є формою реалізації права особи на їх перегляд вищестоящою судовою інстанцією, що є одним з найважливіших прав людини та громадянина у демократичній державі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішення суду впроваджено з метою максимально унеможливити судову помилку при вирішенні конкретної судової справи, а також задля забезпечення однакового застосування всіма судами загальної юрисдикції законодавства України і визнаних нею міжнародно-правових актів, які є частиною національного законодавства.

Законодавець, запроваджуючи апеляціний порядок розгляду справ, мав на меті забезпечити більш ефективну перевірку законності та обгрунтованості судових рішень, оперативність у прийнятті остаточних рішень у справах.

Згідно з Кримінально-процесуальним і Цивільно-процесуальним кодексами України апеляційний суд, крім інших повноважень має право ухвалити новий вирок або нове рішення по суті позовних вимог.

Обов’язковість рішень суду. Відповідно до чинної Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Основна властивість судового рішення полягає в тому, що вони мають преюдиційну силу. Це означає, що факти, які встановлені судом, не підлягають переоцінці будь-якими органами. Примусове виконання судових рішень здійснюють спеціально утворені органи державної виконавчої служби. За умисне невиконання службовою особою рішення суду або перешкоджання його виконанню передбачена кримінальна відповідальність.