МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Ужгородський національний університет

Олександр СЕМЕРАК

СУДОВІ,

правоохоронні

та правозахисні

ОРГАНИ УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

Ужгород – 2003

ББК 67.9 (4 УКР) 71

УДК 347.9

С 30

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для юридичних факультетів вищих навчальних закладів (лист № 14/18.2-1516 від 22 вересня 2003 р.).

Навчальний посібник підготовлений відповідно до програми “Судові, правоохоронні та правозахисні органи України”, який викладається на першому курсі юридичного факультету.

Посібник виданий на допомогу студентам юридичного факультету. Він може бути використаний також вчителями та учнями загальноосвітніх шкіл, які вивчають основи держави і права, абітурієнтами, що готуються до вступних іспитів на юридичні факультети, а також практикуючими працівниками судових і правоохоронних органів.

Основні законодавчі акти курсу наведені станом на 1 вересня 2003 року.

Рецензенти:

А.А.Стрижак – голова Закарпатського апеляційного суду,

заслужений юрист України

О.В.Дзера – доктор юридичних наук, професор Київського

національного університету ім.Т.Шевченка

ISBN 966-7186-81-4 © Семерак О.С., 2003

Розділ І. ПРЕДМЕТ І ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДИСЦИПЛІНИ

§1. Предмет і значення дисципліни

Відповідно до Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Ці функції держава здійснює через систему органів спеціальної юрисдикції – суди та правоохоронні органи.

Особливе становище в державному механізмі займає суд, що обумовлено специфікою їх місця і ролі, порядком та характером діяльності по здійсненню правосуддя. Саме суди наділені правом ухвалювати судові рішення іменем України, які є обов’язковими для виконання на всій території України. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Отже, судова влада в Україні належить судам, які утворюють єдину судову систему, що і є предметом вивчення даної дисципліни.

Предметом вивчення курсу є також правоохоронні органи. Перелік правоохоронних органів міститься у ст.2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», згідно з яким до правоохоронних органів відносяться органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Із вказаного переліку вивчається система органів прокуратури та внутрішніх справ. У предмет вивчення входить також система органів юстиції, господарських судів, правовий статус адвокатури, нотаріату. Окремо розглядається Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Отже, дисципліна вивчає правовий статус, формування, повноваження судів загальної юрисдикції, господарських судів, органів прокуратури, внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату та Конституційного Суду України.

Дисципліна тісно пов’язана з теорією держави і права – як теоретичною основою всіх інших правових наук, оскільки вона вивчає виникнення держави і права. Значення навчального курсу полягає в тому, що він є вступним, передує вивченню студентами галузей права і являє собою одну із професійно-орієнтованих дисциплін.

§2. Держава, право і законність – методологічна основа дисципліни

Держава – є особливою організацією політичної влади, що існує в соціально-неоднорідному суспільстві і за допомогою якої здійснюється управління суспільством.

Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період, по-друге, підтверджують її особливість як основного знаряддя здійснення політичної влади. Це:

1) територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет і в межах якої населення перетворюється в громадян (територія є матеріальною базою держави і основою її визнання суб’єктом міжнародного права);

2) суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її:

• верховенстві (поширення владних повноважень на населення, органи і організації; можливість визнати незаконними прояви іншої суспільної влади; наявність органів, що забезпечують реалізацію рішень держави);

• незалежності (можливість самостійно приймати рішення всередині країни і ззовні, при дотриманні приписів міжнародного права і суверенітету інших країн);

• єдності (неподільність влади в цілому і функціональний розподіл всіх різновидів влади);

3) наявність системи державних органів (державного апарату), за допомогою яких практично здійснюються державні функції;

4) державна влада, що є різновидом соціальної влади, втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, та має призначення здійснювати політичну владу і регулювати суспільні відносини;

5) наявність загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм), які розробляє, приймає і охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства та визначають можливі міри покарання за порушення встановлених правил;

6) система податків, що встановлюється для утримання державного апарату.

Таким чином, держава – це особлива організація політичної влади, що розміщується на певній території, характеризується суверенітетом, здійснюється шляхом діяльності системи спеціальних органів, має право приймати загальнообов’язкові норми і має за ціль управління суспільством та здійснення керівництва загальносуспільними справами.

Внутрішні і зовнішні функції держави

Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, що характеризують її призначення в суспільстві. Внутрішні функції держави – це напрямки діяльності, в яких конкретизується внутрішня політика і управлінська діяльність держави. До їх числа належать:

• у гуманітарній сфері – забезпечення і захист основних прав людини, охорона природного середовища, соціальне забезпечення, гарантування певного рівня освіти, надання соціальних послуг, розвиток культури;

• у політичній сфері – створення демократичних умов виявлення та врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності націй і інших етнічних груп, захист державно-конституційного ладу, охорона законності і правопорядку;

• в економічній сфері – створення умов розвитку виробництва, захист власності, господарсько-організаторська діяльність, стимулювання та організація наукових досліджень.

Зовнішні функції – напрямки діяльності держави, що характеризують її роль як суб’єкта міжнародних відносин. До їх числа належать:

• у гуманітарній сфері – забезпечення прав людини, допомога населенню інших країн, захист природного середовища, культурне співробітництво;

• у політичній сфері – підтримка міждержавних відносин, оборона країни, участь у збереженні миру, боротьба з порушеннями міжнародного правопорядку;

• в економічний сфері – міжнародна інтеграція та розподіл праці, створення і участь у світовій економічній системі, участь у розв’язанні міжнародних проблем економічного характеру.

Класифікація держав за їх формою

Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, необхідні конкретні методи та способи здійснення нею влади. Ці характеристики охоплюються поняттям форма держави, її розуміють як спосіб організації та здійснення державної влади.

Поняття «форма держави» розкривається при характеристиці трьох елементів:

а) форми державного правління;

б) форми державного устрою;

в) політичного режиму.

І. Форма державного правління – спосіб створення, функціонування вищих органів влади, характер їх взаємовідносин.

Види форм правління сучасних держав:

1) республіка (вищий орган влади – колективний, представницький):

а) президентська – глава держави одноособово чи з наступним схваленням парламенту формує склад уряду (США, Швейцарія);

б) парламентська – глава держави не може впливати на склад уряду, що формується парламентом (Італія, Угорщина, Словаччина, Латвія);

в) напівпрезидентська (змішана) – глава держави призначає Прем’єр-міністра за згодою парламенту (Франція, Україна);

2) монархія (вищий орган влади – одна особа);

а) парламентська – монарх не впливає на склад і політику уряду, що формується парламентом і йому підзвітний (Великобританія, Бельгія);

б) дуалістична – монарх формує уряд особисто, керує ним сам або через призначеного ним Прем’єр-міністра, але законодавча влада юридично належить парламенту, підпорядкованому монарху (Кувейт, Бахрейн);

в) необмежена, абсолютна монархія – вся державна влада в руках монарха за повної відсутності будь-яких представницьких установ (зараз майже не зустрічається).

Парламентську і дуалістичну монархії часом об’єднують спільним поняттям конституційні (обмежені) монархії.

Особливий різновид форми правління – виборна монархія, яка поєднує елементи монархії і республіки. Так, у Малайзії новий монарх обирається через кожні п’ять років.

II. Форма державного устрою – способи поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між ними:

1) унітарна (проста) держава – єдина держава, частини якої (адміністративно-територіальні) не мають суверенітету та ознак державності (Україна, Іспанія, Італія);

2) федерація – союзна держава, частини якої мають ознаки державності (Канада, Росія, США);

3) конфедерація – союз держав, що створюються для виконання певних завдань (кожна держава зберігає свою незалежність, форму, тому деякі вчені не вважають її елементом форми держави);

4) імперія – складна держава, яка включає головну державу (метрополію) і її колонії.

III. Політичний режим – сукупність способів та методів здійснення політичної влади:

а) демократичний – державна влада здійснюється порівняно ліберальними методами з дотриманням прав людини, забезпеченням можливостей врахування інтересів усіх груп населення;

б) авторитарний – державна влада здійснюється більш жорстокими методами з усуненням можливостей для вільного виявлення інтересів груп населення, зосередженням всієї влади в руках правлячої верхівки (однієї особи).

Різновидом авторитарного режиму є тоталітарний режим, коли влада здійснюється шляхом порушення прав людини, набуває найбільш жорстокого вигляду.

Розрізняють три форми виникнення держави:

афінську – держава виникає як результат класових антагонізмів в середині родового суспільства;

римську – держава виникла як результат боротьби плебеїв (прийшлого населення) з патриціями (родова аристократія);

германську – держава виникає в результаті завоювання чужих територій, для панування над якими родова організація була не спроможна.

Право – особливий вид соціальних норм

Таким чином, держава є продуктом суспільства на певному ступені його розвитку, результатом його розколу на непримиримі протилежності.

Кожне суспільство потребує не лише системи підкорення, але і упорядкування суспільних відносин, тобто соціального регулювання.

За способами встановлення і забезпечення соціальні норми поділяються на норми права, мораль, звичаї, традиції, норми громадських організацій, релігійні норми. Право – особливий вид соціальних норм.

Норми права – норми, які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі (від лат. moralis – моральний) – це норми, принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом, уявленнями людей про добро, зло, обов’язок, справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї – це норми, які складались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Дуже близькі до звичаїв традиції – способи поведінки людей, соціальних груп, які склались в суспільстві і передаються із покоління в покоління.

Норми громадських організацій (корпоративні норми) – це норми, які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає юридичну обов’язковість (наприклад, нормам профспілкових і кооперативних організацій).

Релігійні норми – норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах.

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішньо-узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків; формально визначені і мають чітко визначені форми зовнішнього виразу.

Основними ознаками права прийнято вважати:

1) нормативний характер, тобто право складається з норм як правил поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;

2) це норми, що мають загальнообов’язковий характер, вони поширюються на всіх учасників правовідносин і виконуються ними без виключень і незалежно від ставлення до норм;

3) в нормах виявляється воля держави (встановлена нею чи санкціонована);

4) право являє собою систему норм, тобто правові норми – це не просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та складається з галузей та інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини;

5) це система формально-визначених норм, зміст яких чітко визначено і формально закріплено в тексті правового документа (джерела права);

6) право гарантовано державою, яка охороняє та забезпечує його силою державного примусу;

7) право формулює правила поведінки у вигляді прав і обов’язків, тобто на відміну від інших соціальних норм, право не виражається через загальні принципи, гасла та цілі.

Отже, право – це система загальнообов’язкових, формально-визначених, гарантованих державою норм, що відображають державну волю, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин та виступають у якості регулятора суспільних відносин.

Форма (джерело) права – це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.

Розрізняють такі основні джерела права:

1) правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов’язковий характер та гарантоване примусовою силою;

2) релігійно-правові норми – санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообов’язковий характер;

3) правовий прецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов’язкове значення при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ;

4) нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою;

5) нормативний договір – правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;

6) міжнародно-правові акти – норми міжнародного співтовариства, які з санкції держави поширюються на її території.

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт.

Серед нормативно-правових актів розрізняють закони і підзаконні акти.

Закони – це нормативні акти вищого представницького органу влади, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Підзаконні акти – акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до його положень і на його виконання. До їх числа належать: укази Президента України; постанови Верховної Ради України; постанови Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; рішення, нормативні акти місцевих рад; інструкції та накази керівників міністерств, державних комітетів і відомств України; рішення виконкомів місцевих рад; накази та інструкції адміністрації підприємств, установ та організацій.

Законність – це такий правовий режим життя суспільства, при якому діяльність всіх органів, всіх службових осіб і громадян здійснюється відповідно до вимог закону, на підставі закону і на його виконання.

Це метод здійснення функцій держави, основа демократії і її невід’ємний елемент. Демократія можлива тільки в режимі законності.

Риси законності:

1) верховенство закону у всіх сферах суспільного життя;

2) виконання юридичних обов’язків всіма;

3) рівність всіх перед Законом;

4) здійснення державних владних функцій в межах повноважень;

5) недопущення свавілля щодо громадян;

6) забезпечення недоторканності прав і свобод громадян;

7) стабільність правопорядку;

8) невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення.

Гарантії законності – це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і відновлюється законність. Розрізняють загальні і спеціальні гарантії.

Загальні гарантії – це економічні, політичні, ідеологічні та інші засоби та умови в суспільстві.

Спеціальні гарантії – це юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується законність. До них належить ефективна робота правоохоронних органів по виявленню та попередженню правопору-шень, припинення неправомірних діянь, притягнення до юридичної відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, удосконалення правової системи, контроль і нагляд за законністю тощо.