- •Тема 1. Культурологія як наука і навчальна дисципліна
- •1. Предмет і основні завдання культурології
- •1. 2. Специфіка культурологічного знання
- •Нормативно-регулятивний аспект
- •Знаково-комунікативний аспект
- •Цінностно-смисловий аспект
- •1. 3. Структура культурологічного знання
- •Культурологія
- •1. 3. Категорії культурології
- •1. 5. Методи культурологічних досліджень
- •1. 6. Основні концепції культурології
- •Тема 2. Сутність культури та її генезис
- •2. 2 Сутність культури
- •2.1 Культура: етимологія слова та історія слововживання.
- •2. 2 Сутність культури
- •2.3 Генезис культури
- •2.4 Функції культури
- •2.6 Діалог культур
- •2.7 Культура та цивілізація: проблеми взаємодії.
- •Тема 3. Інформаційно-семіотичне розуміння культури
- •XVсторіччя
- •Функції мови в культурі
- •Тема 4. Типологія культури
- •1. Поняття типу, типології, типологізації культури.
- •2. Поняття „парадигми” та проблема типології культури.
- •3. Історична типологія культури.
- •4. Характеристика основних типологічних моделей культури.
- •Тема 5. Соціокультурна динаміка
- •5.1. Поняття соціокультурної динаміки
- •5. 3. Творчість як джерело соціокультурної динаміки
- •5. 4. Типи творчої діяльності
- •5. 5. Еволюціоністські моделі соціокультурної динаміки
- •5. 6. Концепції циклічного розвитку культури
- •5. 9. Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки
- •5. 10. Традиційна та інноваційна культура
- •5. 11. Темпоральне розшарування культури
- •Тема 6. Особистість у світі культури.
- •6.1. Особистість як об’єкт і суб’єкт культурної діяльності.
- •6.2. Процес соціалізації особистості
- •6.3. Особистість у різних культурах
- •6.4. Структура та цінності духовної культури
- •Тема 7. Художня культура.
- •1. Зміст та поняття “художньої культури”.
- •2. Мистецтво як феномен культури. Генезис мистецтва, формування його видової структури. Поняття про актуальний вид мистецтва
- •3. Тенденції розвитку сучасного мистецтва: модернізм та постмодернізм
- •Тема 8. Провідні тенденці розвитку сучасної світової культури.
- •1. Культура індустріального та постіндустріального суспільства.
- •2. Масова та елітарна культура.
- •Вплив глобалізаційних процесів на культуру сучасного світу.
- •Поєднання традиціоналізму та новаційності як перспектива гармонійного розвитку культури
- •Тема 9. Феномен української культури і тенденції її розвитку
- •"Всезагальна декларація прав людини" 1949 р. Лише уточнює
- •9. 6. Збереження світової і національної культурної спадщини та формування Концепції державної політики в галузі культури
- •9.7 Місце і роль музейної і архівної справи в збереженні культурної спадщини та розвитку української культури
Тема 2. Сутність культури та її генезис
Ключові слова: культура, цивілізація, природа, артефакт, матеріальні та ментальні артефакти, символ, культурний елемент, культурний комплекс, інституціональна культура, цінності, норми, звичаї, генезис, актуалізми, антропосоціогенез, архантропи, знаряддя праці, суспільна організація, рефлекс наслідування, мова, неоліт, діалог культур, цивілізація, субкультура, контркультура, аккультурація, культурний конфлікт, культурна політика, конформізм, негативізм, ксенофобія, вестернізація, маргінальна культура, маргінальна особистість, уніфікація культури, партикуляризм, принцип „культурної демократії”, принцип єдності і різноманітності культур, принцип культурного виміру розвитку людства.
2.1 Культура: етимологія слова та історія слововживання.
2. 2 Сутність культури
2.3 Генезис культури
2.4 Функції культури
2.5 Поняття субкультури та контркультури.
2.6 Діалог культур
2.7 Культура та цивілізація: проблеми взаємодії.
2.1 Культура: етимологія слова та історія слововживання.
В повсякденному мовленні “культура” — це передовсім показник освіченості, вихованості, дотримання прийнятих норм поводження.
Власне термін «культура» має латинське походження від colere —обробляти, заселяти, вирощувати, опікуватись чимось; похідне від нього —cultus (вшанування). Звідси «культ» — богів, предків, культ сили, культ кохання тощо. Також і сolonus — колонія, тобто, заселена земля; agri cultura — обробіток землі, вирощування.
Пізніше Марк Тулій Цицерон вживає слово cultura метафорично: на його думку основне завдання філософії — культивувати, випестувати, вирощувати в людині мудрість, робити з неї доброчесного громадянина, навчивши її вшановувати розум; тобто філософія є культом розуму.
Ця метафора закріпилася, стала звичною і з кінця ХVІІІ — упродовж ХІХ сторіччя в європейських мовах слово «культура» вживається як означення удосконалення, прогресивного розвитку чогось.
В тлумачному словнику російської мови В.Даля знаходимо, що культура — це «обработка и уход, возделывание, возделка; образование, умственное и нравственное; говорят даже культивировать вместо обрабатывать, возделывать, образовать» (рос.).
Й дотепер слово «культура» широко вживається як загальна назва вирощуваних (культивованих) в штучних, — створених людиною і підтримуваних нею, ― умовах біологічних об’єктів: рослин, грибів, бактерій, інших мікроорганізмів, окремих тканин, клітин чи органів.
Стосовно людини тривалий час термін «культура» вживався рівнобіжно із терміном «цивілізація» у значенні певного рівня здобутків суспільства — царини законності, громадського порядку, вихованості, манери поведінки представників цієї спільноти, загалом способу життя, який протиставлявся дикому, «варварському».
В німецькій мові, одначе, на зламі ХVІІІ й ХІХ сторіч слово «цивілізація» набуло негативного оціночного відтінку як характеристика штучності, вимушеності манер, «казенної» дисципліни, умовностей, які сковують особистість і нівелюють людину до рівня пересічної, «сірості». Натомість слово культура (яке до того ж змінило форму написання з «Cultur» на «Kultur») опанувало позитивний оціночний полюс зі значенням творчої наснаги людини, її духовних сил, завдяки яким вона постає як самобутня особистість із власною гідністю і неповторними рисами.
Приблизно в той же період, передовсім через інтерес до порівняльних досліджень звичаїв, способу життя різних народів починають говорити й про культури в множині. Таким чином в цьому понятті фіксується своєрідність норм, звичаїв, цінностей, способу життя людських спільнот, а разом із тим і відсутність універсальних критеріїв оцінки ступеня їхнього розвитку.
Зазначимо, що слововживання терміну «культура» залишається багатозначним і його єдиного загальноприйнятого тлумачення наразі не існує.
В українській мові у повсякденному вживанні слово культура, окрім етимологічно первинного (обробляти, вирощувати) побутує ще принаймні у двох значеннях:
(а) культурою називають сферу суспільного життя, закріплену у формі діяльності установ, що виробляють і розповсюджують певний тип благ, до яких головно належить просвітницьке та мистецьке наповнення дозвілля людини. Традиційно до галузі «культури» в такому розумінні належить діяльність митців (літераторів, художників, скульпторів, співаків, композиторів тощо), театральне життя, організація та проведення концертів, мистецьких фестивалів; функціонування бібліотек, музеїв тощо;
(б) слово «культура» широко вживається також і в розумінні певного ступеня досконалості в якійсь галузі, спосіб життя, що відзначається вишуканістю, розумним ладом тощо: фізична культура, культура мовлення, культура спілкування, сексуальна культура, організаційна культура, культурне дозвілля тощо.
В академічну літературу залучення у вжиток терміну «культура» відбувалось неодноразово і з різної нагоди, відтак на сьогодні є чимало його тлумачень у різноманітних контекстах.
Низку визначень терміну «культура» можна увібрати в декілька змістовних груп (підходів), в кожній з яких або робиться наголос на певному колі явищ, які підпадають під означення культури, або ж на генезисі культури та місці данного поняття в контексті певного типу світогляду.
Антропологічний підхід. В цьому контексті культура здебільшого тлумачиться як характеристика суспільного життя людини, яка виявляє себе у способі життя людей, формах їхніх взаємин, в освоєних технологіях, в матеріальних та ментальних здобутках, в якісних відмінностях соціальних інституцій тощо. Конкретно культура постає як сукупність регуляторів поведінки особи, специфічних для представників певної суспільної групи й виражається в прийнятих нормах, звичаях, обрядах, в усталених формах повсякденної поведінки тощо.
Аксіологічний (ціннісний) підхід. Культура тут тлумачиться як абстракт, що вказує на сформовану систему матеріальних та духовних цінностей, накопичених суспільством благ. На відміну від попереднього підходу, відправною точкою якого є специфіка способу життя певної групи, в таких визначеннях відштовхуються від ставлення представників суспільства до тих чи тих речей, явищ, інших людей; в цьому контексті культура — це ступінь досконалості в чомусь, відповідник певній системі цінностей.
Ідеалістичний підхід. Культура тлумачиться як вищий прояв духу в людині, розумного світового начала, яке втілюється в прагненні людини до самовдосконалення. Характерною рисою такого підходу є віра його прибічників у певне, незалежне від бажань кожного окремо індивіда, мірило, згідно з яким можна оцінювати здобутки людини та її поведінку. Це мірило водночас задає людині об’єктивний сенс її життя і універсальну «систему координат», в якій можна розмістити усі вчинки з точки зору їх близькості/віддаленості до ідеалу.
Системно-генетичний підхід. У визначеннях цього типу на першому плані стоїть завдання виокремити ті складники культури як певної цілісності, що дозволяють чітко відділити її в понятті від інших аспектів буття людини, розтлумачивши при цьому генезис культури. Поширеним є тлумачення культури як компенсації незадоволених потреб людини шляхом переведення їх у мнимий світ, уявлювану дійсність. Інші тлумачать культуру як специфічно-людський спосіб життєдіяльності, мета і засоби якої не є детермінованими біологічними потребами та інстинктами (виходять за їх межі, є навченим і передаючись спадково із покоління в покоління, не відтворюються при цьому на чисто фізіологічному рівні, тобто потребують соціалізації індивіду). Ще інші (наприклад, В.Оствальд), тлумачать термін «культура» ще ширше, як все те, що відрізняє людину від тварини. Одним із найбільш поширених є тлумачення культури (зокрема, у згаданого вже вище Л. Уайта) як похідної здатності людини до символізації або, інакше, здатності придавати значення предметам. Як ілюстрацію цього Л.Уайт вказує на святу воду, яка є речовиною (існування й властивості якої не залежать від людини) плюс те значення і цінність, які привносяться людиною (і залежать виключно від неї). Це значення ніяк не пов’язане із властивостями самої води.