6.2. Процес соціалізації особистості

У кожному суспільстві створюється процес соціалізації особистості, тобто розвитку людини як активного члена суспільства, що набуває сталої системи суспільно значущих рис, що характеризує її як члена певної спільності.

Соціалізація (від лат. socialis – суспільний), процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, цінностей, що дозволяє їй функціонувати у якості повноправного члена суспільства. У його ході здійснюється підключення індивіда до соціальної пам'яті даної спільності, освоєння ним накопичених традицій. Через різні соціальні механізми й інститути індивід освоює необхідні виробничі навички, практичні знання про природне і соціальне середовище, культурні цінності і норми. Існує чимало визначень процесу соціалізації, але, незважаючи на деякі розходження в акцентах, сутність цього процесу розуміється як засвоєння індивідом необхідного для життя в даному суспільстві соціокультурного досвіду.

Особливості соціалізації залежать:

1.) Від історично конкретної соціально-економічної структури і переважного типу культури. Тому говорять про особливості соціалізації в різних суспільно-економічних системах і істотних відмінностях у становищі індивіда в умовах первіснообщинного, античного, феодального (європейського), кріпосницького (східного) і капіталістичного або соціалістичного суспільства. У межах саме цього суспільства величезне значення для особливостей соціалізації має класова приналежність індивіда.

2.) На реальну долю особистості впливає співвідношення між соціальними умовами, суб'єктивними прагненнями і можливостями особистості, пов'язаними з внутрішньою культурою. Усі ці компоненти виявляються рухливими і мінливими. Але ці соціальні дилеми, зв'язані з безумовним прийняттям пануючих у сучасному суспільстві цінностей. Можливі і принципово інші орієнтації, якщо ці цінності не приймаються особистістю, і це затверджує себе в інших варіантах діяльності. Революційна позиція означає боротьбу за перебудову нестерпних надалі соціальних відносин. Але можна спробувати також зняти емоційне навантаження, що доводить людину до неврозу, шляхом різних форм внутрішньої розрядки.

3). Конкретизуючи детермінанти соціалізації, слід зазначити соціально-групову, культурно-релігійну й етнічну приналежність індивіда, характер трудової діяльності, якою зайнята спільність у цілому і кожна окрема родина – головний і первинний механізм соціалізації, економічний і соціальний статус батьків і найближчих родичів дитини і т.д.

Незважаючи на різноманіття стадіальних і культурних розходжень докапіталістичних суспільств, процес соціалізації в них характеризувався загальними рисами. У первісному суспільстві не існувало спеціалізованих інститутів і соціалізація відрізнялась малою розчленованістю і ймовірністю тих навичок і цінностей, що повинні були засвоюватися індивідами. Примітивна господарська діяльність і соціокультурна статичність такого суспільства при низькій тривалості життя обумовлювали стереотипність і швидкість соціалізації. Її вінцем звичайно був обряд ініціації підлітка в дорослий стан, що символізує набуття соціальної зрілості, наділяючи його набором освячених традиціями прав і обов'язків.

В основі традиційного виховання лежать спостереження, наслідування й участь. Соціалізація включає різноманітні фізичні вправи, що відбивають елементи трудової діяльності і культурних ритуалів, навчання ремеслу, релігії і звичаям. Освоєння всього цього стимулюється як заохоченням, так і суворим покаранням. Важливим засобом передачі традиції є танці, музика, народний фольклор. Але не тільки родина зберігає функції головного фактора, що соціалізує, і служить трансмісією для передачі культурних традицій і цінностей від покоління до покоління. Існує чимало соціокультурних інститутів, що традиційно продовжують виконувати функції соціалізації. Традиційні народні вистави, релігійні обряди і ритуали, театр – володіють життєвою і творчою силою, відіграють важливу роль у суспільстві. Ці традиційні засоби комунікації служать не тільки джерелом розваги й інформації, через них людям прищеплюються загальноприйняті норми і цінності – коротше кажучи, вони виконують загальну функцію соціалізації.

Модернізація та особистість. В даний час радикально змінюється зміст соціалізації за рахунок кількісного збільшення, якісного ускладнення і розчленовування тієї інформації, яку має освоїти індивід у ході формування своєї особистості. Розрив із традиціоналізмом і модернізація в культурному плані призводять до розпаду колишньої однаковості і стійкості. Плюралізм цінностей відбиває прогрес у сфері матеріального виробництва, диференціацію самої соціальної структури – формування різних соціальних і професійних груп, класів, прошарків. У свою чергу сама ціннісна варіативність стає однією із умов мобільності соціальної системи, її прогресивного розвитку, сприяє створенню передумов для індивідуалізації особистості.

Усе це підсилює динаміку, змінює механізми соціалізації особистості. Руйнуються колишні перепони, що відмежовують те соціокультурне поле, у рамках якого відбувалася насамперед соціалізація індивіда.

Серед показників модернізації особистості виділяються:

• Відкритість для нової практики, як у відносинах з людьми, так і в плані освоєння нових виробничих навичок.

• Зростання незалежності від влади таких традиційних факторів, як родина і релігія, зсув лояльності в напрямку до сучасних політичних і суспільних лідерів, керівників профспілок, кооперативів і т.д.

• Віра в дієвість науки і медицини в цілому і відхід від пасивності і фаталізму при зустрічі з труднощами життя.

• Прагнення індивіда і його дітей досягти більш високого професійного і освітнього статусу.

• Планування справ і дій заздалегідь, повага точності в часі.

• Зростання інтересу до соціального і політичного життя, прийняття в ній усе більш активної участі.

• Прагнення бути в курсі новин, віддаючи увагу новинам загальнонаціонального і міжнародного масштабу в порівнянні з подіями місцевого значення.

• Багатство особистості полягає в багатстві її реальної діяльності і змістовності її спілкування із суспільством. Досягнення повною мірою цього багатства складає гуманістичний ідеал, можливість реалізації якого залежить від рівня розвитку продуктивних сил.

• Всебічно розвита особистість зовсім не збігається з ідеалом всебічного споживача. Зведення людських потреб до споживання речей і видовищ – наслідок соціального впливу і відчуження людини від реального процесу виробництва і від інших людей, „відшкодуванням” за що і служить річ чи розвага. Істинно людське споживання полягає не в присвоєнні речі, а в засвоєнні способу діяльності і спілкуванні з іншими людьми, що зближує людей і припускає активну самореалізацію особистості у творчій праці і спілкуванні.

Отже, особистість виступає як носій культури. У ній цінності, норми, знання і віра перетворюються у поводження людини в навколишньому світі, у його відношення до інших людей і до світу в цілому. Без особистості, її цілеспрямованої й осмисленої діяльності культура, по суті справи, не може реалізуватися й існує лише як набір окремих принципів і змістів. Однак особистість не може бути цілком ототожнена з усією культурою даної спільності. Вона вміщує в собі якусь її частину, а точніше, різні елементи, що відповідають соціальному стану особистості і характеру соціалізації. Разом з тим в умовах інтенсивної взаємодії культур особистість може в тією чи іншою мірою зіштовхуватися з іншими цінностями, нормами і типами поводження. Це вимагає знань про іншу культуру, здатність адаптації до різного культурного середовища.