Тема 5. Соціокультурна динаміка

Ключові поняття

Соціокультурна динаміка, культурні процеси, культурні події, культурогенеза, традиції, дифузія культури, трансформація культури, реінтерпретація форм культури, функціонування культурних явищ, інтеграція, еволюціоністська модель соціокультурної динаміки, концепції циклічного розвитку культури, синергетика, хвильові моделі культури, традиційна культура, інноваційна культура, „жива” і архівна культури, творчість, соціальна творчість, наукова творчість, художня творчість.

5.1 Поняття соціокультурної динаміки

5.2 Характерні риси основних культурних процесів

5.3 Творчість як джерело соціокультурної динаміки

5.4 Типи творчої діяльності

5.5 еволюціоністські моделі соціокультурної динаміки

5.6 Концепції циклічного розвитку культури

5.7 Концепція соціокультурної динаміки П. О. Сорокина

5.8 Хвильові моделі динаміки культури

5.9 Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки

5.10 Традиційна та інноваційна культура

5.11 Темпоральне розшарування культури

• 5.1. Поняття соціокультурної динаміки

Чільне місце серед проблем культурології посідає динаміка культури, яка складає один із розділів теорії культури. Проблема культурних змін цікавила дослідників завжди, але попервах вона розглядалася в контексті аналізу історичного процесу розвитку суспільства, виявлення передумов та рушійних сил його поступу. Цим пояснюється той факт, що динаміка культури досліджувалась в межах „філософії історії”, „філософії культури” та інших напрямів соціо-гуманітарного знання. Термін „філософія історії” запровадив у науковій обіг у 1765 році французький філософ-просвітник Франсуа Марі Аруе, відомий широкому загалу під псевдонімом Вольтер. Власне поняття „культурна динаміка” з’явилося майже через 200 років потому. Його почали широко застосовувати у другій половині ХХ ст., після опублікуванні чотирьохтомної праці П. Сорокіна „Соціальна і культурна динаміка” (1927, 1959 – стислий виклад праці).

Оскільки культура є змістовним аспектом спільної, тобто соціальної діяльності людей, їх життя, то поряд з поняттям ”динаміка культури” застосовують термін „соціокультурна динаміка”.

Вивчення динаміки культури вимагає з’ясування процесів, які складають її зміст, та відповідних категорій. Категорія „динаміка культури” тісно пов’язана з іншими поняттями, таким як „культурні зміни”, „культурний розвиток”, „модернізація культури” тощо.

Культурні зміни – це поняття, яке охоплює будь-які зміни патернів суспільства. Під патернами розуміють структурні зразки, стереотипи поведінки, які склалися в межах певної культури, а також усталені конфігурації зв’язків людей між собою, з штучними предметами та природним середовищем. До них, наприклад, належить матеріальні предмети, певні способи поведінки, правові і моральні норми, жанри і стилі в мистецтві. Інакше кажучи, культурні зміни передбачають будь-які трансформації в культурі.

Для характеристики деяких типів культурних змін застосовують поняття „культурний розвиток”. Культурний розвиток – це зміни матеріальних і духовних компонентів культури, які призводять до змін її складу або структури, виникненню чи зникненню певних елементів культури або зв’язків між ними, що призводить до появи нового якісного стану культури як цілісності. Для процесів, які характеризують культурний розвиток, притаманні такі властивості, як незворотність, спрямованість і закономірність змін, а також поява нового якісного стану в культурі.

Динаміка культури – поняття, яке характеризує процеси змін в середині культури і у взаємодіях культур, а також типової моделі взаємодії людей у суспільстві, яким притаманні такі риси, як цілісність, наявність упорядкованих тенденцій і спрямований характер трансформації.

Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватися до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування. Фундаментальними факторами культурної динаміки постають, таким чином, не ідеї чи бажання людей, а об’єктивна, не завжди зрозуміла людьми необхідність адаптації суспільства і культури до умов, що змінилися.

Складність змін в культурі зумовила велику кілкість аналітичних парадигм, які прагнуть обґрунтувати чи то еволюційно - лінійний, чи то циклічний, чи то інверсійний (у формі маятникових коливань) характер змін.

Зміни в культурі можуть вести до збагачення і диференціації культури. Інколи вони сприяють спрощенню культури та послабленню диференціації. Дослідники виокремлюють як можливість прогресивного характеру змін в культурі, так і можливість періодів занепаду культури та кризових станів. Особливим станом у динаміці культури є застій, для якого характерним є тривала незмінність та повторюваність норм, цінностей і смислів, домінування традицій над інноваціями.

Важливе значення для розуміння динаміки культури мають механізми її реалізації, під якими розуміють фактори, конкретні умови і способи її здійснення.

Серед факторів динаміки культури, які обумовлюють її конкретний прояв та головні риси, виокремлюють фактор часу (тривалість); просторове розміщення культурних форм; взаємодію різних культур; антропогенні фактори (сфера взаємодії суспільства і природи; соціальні інститути і норми діяльності) та інші. Більшість з них репрезентують певні галузі культурної активності та соціальної взаємодії, в межах яких складаються як умови для появи нестабільності, протиріч і конфліктів, так і віднаходяться способи їх вирішення.

Зміни в культурі за тривалістю можуть бути поділені на три групи: макродинамічні, мікродинамічні і швидкоплинні. На цій підставі виокремлюють історичну макродинаміку культури (тривалість процесів 100 і більше років), актуальну динаміку культури (від 25 до 100 років).Швидкоплинні зміни в культурі, як то сезонні зміни моди, жаргону молодіжної культури, не спроможні закріпитися в глибинних прошарках культурного життя, а тому не розглядаються в якості проявів динаміки культури.

В залежності від способів здійснення динаміки культури розрізняють: інтеграційні і дезінтеграційні, еволюційні та революційні механізми. Способи культурних змін та їх особливості суттєво відрізняються в залежності від сфери культурної активності, що дозволяє вести мову про динаміку політичної, правової, релігійної, художньої культури та комунікативної діяльності.

Можливо виокремити дві крайні позиції щодо поглядів науковців на динаміку культури: необмежений суб’єктивізм та жорсткий детермінізм. Перший спирається на ідеї, згідно з якими у світі не існує законів та закономірностей розвитку, а отже суспільство (правителі, еліта) може на свій розсуд змінювати соціальні і власне культурні порядки. Жорсткий детермінізм спирається на так звану наперед визначену перспективу суспільного розвитку (ідеї божественного провидіння, долі, карми тощо). Така позиція спонукає зміритися зі своєю долею і позбавляє суспільство соціального оптимізму щодо можливості впливати на історичну еволюцію

Відхиляючи обидві позиції, більшість культурологів надає перевагу науковому дослідженню культурних явищ: спираючись на виявлені закономірності суспільство може змінювати свій устрій, природні і соціальні умови життєдіяльності. Позитивна оцінка можливостей науки в прогнозуванні і проектуванні соціокультурної дійсності грунтується на поглядах О. Конта про те, що еволюцією керує один і той самий закон – закон трьох стадій або трьох епох, через які проходить людство: теологічна епоха, метафізична епоха та епоха позитивної науки. Спираючись на аналітичний підхід щодо динаміки культури, культурологи все ж таки не одностайні у вихідних положеннях (факторах, джерелах, способах) динаміки культури і вибудовують різні соціодинамічні моделі.

Несхожість моделей соціокультурної динаміки спричинена різним підходом авторів до розуміння сутності культури та пізнавальних задач, які вирішуються за допомогою тієї чи іншої моделі. Розгляд кожної з них в рамках навчального посібника дозволяє зосередитися лише на головних аспектах тієї чи іншої культурологічної концепції.

 5. 2. Характерні риси основних культурних процесів

Зміст механізмів динаміки культури розкривають типові культурні процеси. Культурні процеси – це типові, універсальні за масштабами поширення в різних культурах стійкі та повторювальні функціональні процедури. В залежності від конкретних умов типові процеси отримують різну динаміку і змістовне наповнення, які характеризує поняття культурної події. Культурні події – це конкретно-історичні випадки здійснення культурних процесів, які характеризуються певними унікальними рисами, що зумовлені обставинами та способами їх реалізації 13, с. 260.

До основних типів породження та існування феноменів культури належать процеси:

 генезис культури;

 наслідування традицій;

 дифузія культури;

 трансформація культури;

 реінтерпретація форм культури;

 системна трансформація культури;

 функціонування культурних явищ та інші.

Під генезою культури розуміють процеси як формування культури, так і виникнення нових форм культури та інтеграцію їх в соціальну практику, а також процеси формування нових систем і конфігурацій культури, які постійно відбуваються в суспільстві на протязі всієї історії людства 8, с. 366. Йдеться передусім про появу нових знань, ідей, уявлень, символічних форм, інновацій у вигляді зразків техніки і технологій, соціокультурних механізмів регулювання життєдіяльності людей.

Поняття „наслідування традицій” охоплює процеси трансляції, відтворення новими поколіннями та відмирання існуючих елементів культурної спадщини. Традиції наслідуються або шляхом практичного повторювання певних дій, зразків поведінки, або за допомогою народного фольклору, певних текстів (міфологія, твори мистецтва, наукові праці).

В доіндустріальному суспільстві більшість рис культури транслювалась традицією, саме тому воно й дістало назву традиційного. В наш час з’явилися інші канали трансляції досвіду: радіо, телебачення, ЗМІ, школи, університети.

В якості традицій можуть поставати певні цінності, звичаї, ідеї, погляди, смаки, норми поведінки, ритуали. Якщо традиції існують доволі тривало, то вони можуть перетворюватися на соціальні інститути. Прикладом останнього може слугувати перетворення парного шлюбу на інститут сім’ї.

Дифузія культури – процеси просторово-часового розповсюдження зразка культури, запозичення і впровадження нових форм культури у вже існуючі системи культури 8, с. 177. Запозичення інновацій з інших культур спостерігається майже у всіх відомих культурах. Воно відбувається по каналам „культурної” комунікації, серед яких особливу роль відіграють торгівля, завоювання, колонізація, міграція, добровільне копіювання певних норм і способів організації життєдіяльності людей, жанрів та стилів мистецтва. Під впливом процесів глобалізації все більшу роль в дифузії культури відіграють сучасні засоби масової інформації та новітні технології (телебачення, Інтернет і т.п.).

Абсолютизація ролі зовнішніх чинників в розвитку культури та зведення еволюції культурних рис лише до просторового їх поширення сприяло виникненню наприкінці ХІХ – початку ХХ століття самостійного напрямку в науці  дифузіонізму. Розвиток ідей дифузіонізму пов’язують з працями німецьких вчених Л. Фробеніуса та Ф. Гребнера, англійського антрополога Г. Чайлда. Прихильники цього напрямку відстоювали погляди, згідно яких повністю заперечувалися поняття еволюції культур і прогресу, а динаміка культури зводилась до розповсюдження певних культурних зразків у просторі з якогось одного чи декількох центрів.

Культурологи вирізняють три основні варіанти дифузіонізму: інвайзіонізм, теорію культурного центру та погляди представників культурно-історичної школи щодо запозичень культурних форм.

Інвайзіонізм (від англ. invasion - вторгнення) стверджує, що розвиток власної культури спричинений майже повністю екзогенними (зовнішніми) факторами, серед яких: вторгнення диких племен, військові завоювання інших народів та культурні запозичення під час мирних міграцій людей.

Теорії культурного центру зображують розповсюдження культури в світі у вигляді хвиль, які зароджуються в якомусь центрі і поступово досягають найвіддаленіших країн світу. В якості такого центру визначають цивілізації Шумера, Вавилона чи Єгипту. Згідно поглядам німецьких істориків Ф. Деліча та Г. Вінклера колискою світової культури був Вавилон, а англійський вчений У. Дж. Перрі вважав, що існував лише один світовий центр цивілізації  Єгипет.

Представники культурно-історичної школи вважали, що розповсюдження культурних інновацій відбувалося не з одного, а декількох центрів – культурних кіл. Так чи інакше, але дифузіонізм з середини ХХ століття послабив свій вплив. Разом з тим, культурологи визнають його внесок в подальший розвиток культурології – була розроблена теорія культурних кіл та теорія культурних міграцій, винайдені методи картографування культурного простору та деякі інші експериментальні методи та методика крос-культурних досліджень.

До процесів трансформації форм культури належать процеси поступових змін утилітарних та соціально-регулятивних функцій, формальних рис і семантичних значень певних культурних форм. До трансформаційних процесів відносять як процеси модернізації, так і деградації, витіснення їх з соціокультурної практики.

В динаміці культури дістали розповсюдження також процеси реінтерпретації форм культури. Ці процеси пов’язані як з символізацію (маркуванням) навколишнього середовища, напрацюванням нормативних зразків інтерпретації запозичених форм, так і зі змінами в їх смисловому навантаженні, смислів.

Функціонування культурних явищ здійснюється під час соціально мотивованої діяльності людей, спрямованої на задовільнення індивідуальних і групових інтересів як у формах опредмечування культурних зразків у конкретних артефактах (технологіях та продуктах життєдіяльності), так і у формах саморегуляції людьми своєї соціальної практики на основі прийняття культурних зразків.

Система трансформація культури охоплює в першу чергу процеси мінливості (еволюції, хвильові мінливості, розпаду, злиття) самих систем культури за тривалий час їх існування. Існують і інші різновиди культурних процесів, які в сукупності утворюють механізми соціокультурної динаміки.

Важливою характеристикою динаміки культури є оцінка результатів змін та особливостей протікання соціокультурних процесів.

В залежності від оцінки напрямків та результатів змін у культурі розрізняють прогресивний та регресивний характер змін. Проте можливо виокремити і особливий стан культури – застій, за якого спостерігається частковий занепад та довготривала стагнація культурних цінностей. Усі три можливі варіанти перегукуються з існуючими в сучасній науці напрямками розвитку суспільства – прогресистським, регресистським та циклічним.

Розвиток культури по висхідній лінії, який призводить до удосконалення культурних форм, збагачення ціннісних смислів культури називають прогресивним. В спрощеному вигляді про прогрес можна вести мову, коли сукупність позитивних наслідків змін перебільшує негативні.

Значний внесок у розвиток теорії соціокультурного прогресу зробили представники еволюціонізму (Г Спенсер, Е Тайлер) та представрики структурно-функціонального напрямку антропології (Б. Маліновськй, Т. Парсонс). Вони визначали прогрес як процес послідовного ускладнення соціокультурних систем з одночасним посиленням диференціації та спеціалізації її окремих функціональних підсистем або елементів.

У випадку, коли спостерігається зворотній процес, що веде до повернення старих, віджилих форм, спрощення культурного життя суспільства або його окремих підсистем, моральній деградації, застосовують поняття регресу.

Питання про критерії соціокультурного прогресу завжди було в центрі уваги дослідників і залежало від розуміння культури тим чи іншим автором. В якості критеріїв висувалися оціночно-якісні показники (розвиток продуктивних сил суспільства, техніки, освіти, моралі тощо), які були неспроможні комплексно охопити суперечливий розвиток культури.

Певною мірою таким критерієм може бути сама людина, точніше рівень розвитку особистості. Цей критерій передбачає високий рівень гуманізації суспільства, досягнення особою соціальної свободи, тобто подолання вікової відчуженості між собою і державою. Але такий критерій є загальносоціологічним, а отже  дуже абстрактним.

Більш плідним виявляється історико-порівняльний аналіз ефективності технологій соціокультурної організації, механізмів регуляції і комунікації з точки зору вирішення задач підтримання і підвищення рівня соціальної інтегрованості спільнот людей, розробки механізмів акумуляції та трансляції соціокультурного досвіду 13, с. 271 - 272.

Але й він має певні недоліки: його застосування доцільно лише для розгляду процесів соціокультурної еволюції на протязі значного історичного часу.

В культурній динаміці розрізняють поступові (еволюційні) і вибухові (революційні) процеси. Вони становлять протилежні форми розвитку культури, які обумовлюють одна одну. Якщо еволюційний розвиток пов’язують з поступовим, безперервним збагаченням змісту культури, то революції є проявом комплексної і суттєвої зміни соціокультурного життя. Такий підхід буде виваженим, оскільки докорінна зміна культури не може не призвести до якісної, стрибкоподібної зміни усього суспільства.

Поступ суспільства засвідчує про наявність різних видів революцій – наукових, релігійних, технічних, технологічних, соціальних, політичних та економічних. Кожна з них так чи інакше позначається на розвитку культури, оскільки супроводжуються бурхливою зливою інноваційних процесів в суміжних сферах і уособлюють собою початок нової епохи (неолітична революція, поява друкованої книги, телебачення, ПК, відкриття радіоактивності та використання атомної енергії, початок опанування людиною космосу тощо).

Разом з тим, слід зазначити, що кульмінаційні періоди в економічному і політичному житті звичайно не співпадають з розквітом культурного життя. Цю особливість динаміки культури ґрунтовно дослідив представник „історичної школи” американської етнології та культурології Альфред Крьобер (1876 – 1965 рр.). В праці „Конфігурації культурного зростання” він дослідив розвиток культурних систем як цілісностей в періоди їх зародження, зростання, розквіту і занепаду 3, с. 146, 148.

Кульмінаційні періоди розвитку згідно його дослідженням, пов’язані з розгортанням можливостей, які містяться в культурному зразку (патерни)⁸.

Певний час інноваційні процеси в культурі орієнтуються на зразки, які закладені творцями культури раніше. Коли можливості патерна вичерпуються, принципи та правила, що містяться в ньому, сприймаються як кайдани. В культурі зростають конфліктні ситуації, які призводять до руйнації патерну і вибуховим змінам в культурній конфігурації. Врешті решт має з’явитися новий зразок, що буде визнаний в якості принципово нового еталону. На його підставі відкриваються невідомі раніше способи смислоутворення, що змінюють культурну систему.

Таким чином, однією з найважливіших особливостей культури як системи є її спроможність до самооновлення, породження нових форм, ускладнення структурно-функціональних і організаційних вимірів як системи в цілому, так і окремих її підсистем. Наслідком еволюції культури є підвищення складності соціальної організації та форм життєдіяльності конкретного суспільства, які дістали назви історичного прогресу. Але ці властивості реалізуються не завжди, а тільки за збігом сприятливих умов. Саме тому прогрес в культурній динаміці можливий, але не є обов’язковим.