• 5. 6. Концепції циклічного розвитку культури

• В основу циклічних концепцій покладено узагальнене уявлення про універсальну форму соціокультурної макродинаміки – цикл або хвилю. Кожна культура за такого підходу проходить певний життєвий цикл від виникнення до занепаду.

• Циклічні, або як їх інколи називають, циклічно-хвильові концепції дозволяють підкреслити послідовність зміни певних подій (хронологію) та форму руху (ритми, підйоми, спади). Цикл дозволяє уявити незворотність процесу, який може перериватися або змінювати траєкторію руху під впливом різних факторів. Хвильова траєкторія динаміки, навпаки, зосереджує увагу на певну зворотність змін.

• Подібні погляди були поширені в античній і древньокитайській філософії, але лише в епоху Відродження вони отримали певне концептуальне відображення. В першу чергу слід згадати видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332 – 1406 рр.), який кінцевою причиною циклічного піднесення й занепаду окремих суспільно-державних організмів вважав закономірні, на його думку, зміни морально-вольового стану правлячої верхівки. В цьому його погляди передували концепціям таких мислителів, як А. Дж. Тойнбі та Л. М. Гумільов, які найтіснішим образом пов’язали історію того чи іншого етносу з духовним чи енергетичним станом представників провладної суспільної верстви та народу в цілому. Італійський державний діяч, філософ і письменник Н. Мак’явеллі (1469 – 1527 рр.) вважав, що кожний народ на своєму історичному шляху переживає дві доби: піднесення доблесті та її падіння і плюндрування моралі.

• Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.). Його заслуга полягає в тому, що він ввів до культурології метод порівняльного дослідження і зосередив увагу не на зміні політичних форм суспільства, а на змінах в культурі. Рушійною силою динаміки він вважав людський дух, який інтерпретував услід за Р. Декартом, як розум.

В праці „Основи Нової науки про спільну природу націй” (1725 р.) Дж. Віко в культурній історії кожного з народів виділяє три періоди: божественний, героїчний та людський. Перший період визначається за притаманною людям того часу міфологічною формою осмислення світу. Це період дикунства, коли людська фантазія обожнювала сили природи.

На другому етапі боги починають уявлятися антропоморфно, закладаються підвалини культури, утверджуються монархічні форми правління та основні правові норми. Визначальну роль в суспільстві відіграють герої: вожді, пророки, винахідники.

Людська доба починається з кодифікації законів (систематизації законів по галузям...) та введенням формального правопорядку. Господарська діяльність і форми політичної влади набувають неабиякого розквіту, але людей опановують корисні інтереси і суспільство починає морально розкладатися.

Важливість досліджень Дж. Віко полягає в тому, що він, досліджуючи кожен з періодів історії, вказує на необхідну обумовленість мови, політики, права, моралі та мистецтва типом тієї епохи, в якій живуть народи. На відміну від представників раціоналістичної філософії, Дж. Віко вважав, що культурою і суспільством рухає не „чистий розум”, а народна мудрість як синтез волі і інтелекту, свідомості і душі.

Російський філософ і публіцист Микола Якович Данилевський (1822 – 1885 рр.) у праці „Росія і Європа” обґрунтував концепцію багатолінійного, але замкненого розвитку культур (концепція локальних культурно-історичних типів). Дослідивши 10 культурно - історичних типів, він дійшов висновку, що всі вони послідовно проходять стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі.

М. Я. Данилевський істотно переосмислює традиційне розуміння культурно-історичного прогресу, але не відкидає цього поняття взагалі. Він переконаний, що „беззупинний розвиток, нескінчений прогрес в одному й тому ж напрямку (а тим більше – в усіх напрямках разом) є очевидною неможливістю” 2, с. 108.

Чим це пояснюється? Як неординарний мислитель М. Я. Данилевський творчо підійшов до тлумачення змісту і форм історичної творчої діяльності і, відповідно, до особливостей розвитку різних історичних культур. На його думку удосконалення форм мислення та життєдіяльності призводить до надмірного їх ускладнення, яке неминуче ставить межу на подальшому істотному прогресі в тій галузі, на якій тривалий час було зосереджено увагу і сконцентровані зусилля.

Тому, аби поступальний рух не припинився взагалі, необхідно, досягнувши певного ступеня досконалості, розпочати поступальний рух з нової вихідної точки і іти іншим шляхом. Але цей поступальний рух мають здійснити не „виснажені” культури, а народи іншого культурно-історичного типу.

М. Я. Данилевський звертав увагу на згубність одночасного розвитку тієї чи іншої локальної цивілізації, що за сучасних умов стало відчуватися ще гс гостріше – прориви в розвитку технологій і добробуту одних народів ще не є запорукою розвитку культури всього людства, а геополітичні і соціокультурні розбіжності розвитку різних культурно-історичних типів кидають виклики до загального прогресу людства. В дещо метафористичній формі (слід зазначити, що його праця попервах сприймалася критиками, зокрема В. С. Соловйовим, як своєрідний літературний курйоз, не вартий будь-якої серйозної уваги) мислитель надав власне тлумачення прогресу, який „полягає не в тому, щоб іти всім в одному напрямку (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб виходити всім полем, що становить поприще історичної діяльності людства, в усіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може гордитися тим, що вона представляла вищу точку розвитку порівняно з її попередницями чи сучасницями, в усіх напрямках розвитку.

Зазвичай, в навчальній літературі (чи то історична, чи то культурологічна проблематика) увага акцентується на тому, що Микола Якович Данилевський, дослідивши культурно-історичні типи, дійшов висновку про надзвичайно важливу роль слов’янського типу культури. За певні пансловенські перебільшення його неодноразово критикували, але автор „Росії та Європи” відхрещувався від таких закидів, розуміючи всю прямолінійність і однобічність намагань тлумачення слов’янського культурно-історичного типу, як вищої точки, до якої спрямовані вектори попередніх цивілізаційних процесів. Високе призначення слов’янського історико-культурного типу вчений розглядав як модель – проект, яка за певних умов мала підняти людство на вищий щабель розвитку 2, с. 109.

З культурологічної точки зору концепція М. Я. Данилевського не втратила свого значення і в наш час, хоча деякі перебільшення, ясна річ, не свідчать про універсальність та довершеність теорії історико-культурних типів. Розглядаючи унікальність і значущість концепції російського мислителя, потрібно звернути увагу га два основні моменти. По-перше, надзвичайно евристичним є ідея М. Данилевського щодо мультіцивілізаційного підходу до історії, за якого історія людства постає як поліцентричне утворення, що має тенденцію до формування глобальної, планетарної цивілізації.

Слід зазначити, що сам М. Я. Данилевський не так схвально ставився до такої перспективи, оскільки усвідомлював ризики і негативні риси подібної, кажучи сучасною мовою, інтеграції – бажати задовольнитися загальнолюдським, на його думку „означає задовольнитися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнитися неможливою повнотою” 2, с. 123.

По-друге, широта поглядів М. Я. Данилевського проявилася в застосуванні діяльністного підходу до розрізнення культурно-історичних типів розвитку від ступенів розвитку як основи вторинної, похідної основи поділу всесвітньої історії людства.

Культурно-історичні типи він розглядає як своєрідні організми, на зразок біологічних, які мають свою динаміку. В її основі знаходиться культурна (за М. Данилевським – народна) діяльність, яка поділяється на чотири основні розряди, а вже вони, при бажанні, можуть бути поділені на підрозряди в залежності від розгляду певних аспектів творчості.

До основних типів такої діяльності віднесені:

• релігійна діяльність (ставлення людини до Бога, формування віри та релігійної моралі і таке інше);

• культурна діяльність (ставлення людини до зовнішнього щодо людини світу – теоретичне, художнє і технічне, на основі яких усвідомлюються потреби та вирішуються проблеми, шляхи і засоби їх задоволення);

• політична діяльність, яка спрямована на регулювання як відносини між людьми в межах певної спільноти з погляду завоювання, утримання і використання влади, так і міжнародних відносин;

• суспільно-економічна діяльність, яка охоплює „відносини людей поміж собою не безпосередньо як моральних і політичних особистостей, а опосередковано – через умови користування предметами зовнішнього світу, отже, й здобування та обробки їх” 2, с. 472.

М. Я. Данилевський поділив усі культурно-історичні типи на чотири групи.

Історично перші (або автохтонні) типи культури (їх виділено не на підставі головної ролі того чи іншого типу діяльності, а за ознакою їх ролі в здійсненні переходу від тваринної життєдіяльності до культурно-історичної, власне людської діяльності). До них віднесено єгипетську, китайську, вавилонську, індійську та іранську.

До другого класу віднесені культури, які залишили значний внесок в одному із зазначених типів діяльності. Серед них єврейська (акцент на релігійний діяльності), грецька (здобутки в художньо-культурній діяльності) та римська (розробка права та механізмів регулювання політичних відносин).

Германо-романський або європейський тип культури складає, за М. Я. Данилевським, третій клас. Цей культурно-історичний тип вирізняється серед інших здобутками у двох різновидах діяльності – політичній і власне культурній. Йдеться перед усім про здобутки в створенні політичних держав і політичних націй, розвитку науки, книгодрукарстві, а також значні досягнення в промислово-технічній діяльності (розвиток машинних технологій, транспорт, найважливіші винаходи та їх застосування у виробництві і таке інше).

Четвертий клас складає теж один історико-культурний тип – слов’янський. Саме цей тип, на думку дослідника, уособлює чотири типи діяльності, але ця культура, серед існуючих на той час культур, ще не сягнула стадії цивілізації. Слід зазначити, що на початку ХХ ст. Росія досягла значних показників в економічному розвитку, за яким вона на 1913 рік була попереду багатьох країн світу, і, одночасно, вирізнялася православною духовністю, соборністю, всесвітньо відомими здобутками в сфері мистецтва (балет, живопис, театр і таке інше).

Важливою рисою концепції М. Я. Данилевського є те, що мислитель не прагнув протиставляти культуру і цивілізацію, звернувши більше уваги на фази формування культурних типів та їх місце в історії людства. Серед основних фаз поступу таких типів він виокремлює три основні:  етична фаза розвитку (формування етносу, морфологічних начал даної культури, тобто певного складу розуму, почуття волі, які забезпечують оригінальність спільноти);  державна фаза (на цій фазі здобувається незалежність, утворюються політичні інститути влади, народи „готують місце своєї діяльності”;  цивілізаційні фаза (або цивілізація), на якій реалізуються всі творчі потенції і яка робить певний народ неповторним, а його внесок у світову скарбницю культури невмирущим. Цей період відносно короткий (400 – 600 років), період не тільки зльоту, але й період повного спустошення цих народів як суб’єктів історичного творення.

Концепція „культурних організмів” німецького мислителя і одного із основоположників філософії культури Освальда Шпенглера (1880- 1936 рр.) викладена в роботі „Занепад Європи”. Особливістю її є те, що культура уподібнюється до живого організму, в якому всі елементи взаємопов’язані і взаємообумовлені. Культурні організми, на його думку, проходять цикл: „дитинство” („весна”), „юнацтво” („літо”), „зрілість” („осінь”), „старіння („зима”). Виділяючи три форми культури (міфосимволічна, метафізико релігійна та механістична), О. Шпенглер стверджував, що культура, вичерпавши енергію розвитку, перероджується в цивілізацію. Ставлення до цивілізації у нього вкрай негативне, оскільки надмірно раціоналізована і вкрай запрограмована діяльність людини може призвести до загибелі історії людства.

Як і у М. Я. Данилевського, так і у Освальда Шпенглера, показовим є порівняння культури з живими організмами. З одного боку це пояснюється бурхливим розвитком в той час біології, обговоренням у суспільстві вчення Ч. Дарвіна про природній відбір, з іншого – прагненням уподібнити розвиток культур до складних форм розвитку органічного світу та протиставити „живі форми” вже закостенілим, сталим (цивілізації). Певним чином на таку аналогію спонукала біографія і досвід мислителів. М. Я. Данилевський, як відомо, захистив магістерську дисертацію у Петербурзькому університеті з ботаніки, а головну сферу його інтересів тривалий час становила біологія. О. Шпенглер був скромним учителем гімназії і прославився як мислитель лише після виходу своєї праці (1918 р. – перший том, 1922 р. – другий том).

У О. Шпенглера кожна історична культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. Дослідник вважав доречним використовувати для її характеристики поняття „габітус” (габітус – біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини). Основу культури становить її самобутня душа. Культура має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Основою, скажімо, західноєвропейської культури він вважав „фаустівську душу”, а основою греко-римської – „аполонійську”.

Кожна культура унікальна і самобутня, її „габітус” (основні риси) складають життєві вияви, серед яких вибір певних видів мистецтва (вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису у західноєвропейській культурі), схильність до екзотики (Індія), чи навпаки, до популярності (античність); схильність до усного мовлення (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа) 1, с. 281-282.

Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних установок, форму адміністративних систем і характер норм поведінки. Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя (ідеальна тривалість приблизно 1000 років) та певний тип розвитку.

Розглядаючи проблему циклічності розвитку культури особливу увагу слід звернути на думку О. Шпенглера про те, що кожна культура (а він її не ототожнює з локальною цивілізацією!), кожний підйом або спад, кожен період розвитку має завжди однакову тривалість. У ритмах політичного, духовного і художнього становлення різко виділяються, на його думку, п’ятдесятирічні періоди, серед масштабніших – трьохсотлітні періоди (бароко, великих математиків, античної плати стики тощо).

Основною розвитку культур є пульсація „життя”, яка веде до проходження стадій зачаття, народження, ріст, старіння і загибель, котрі відбуваються лише у взаємодії з соціальними силами. Життя можна осягнути лише через поняття „долі”, оскільки саме вона задає розвиток певної культури. Тлумачення історії у О. Шпенглера фаталістично і схиляється до містицизму. Народи, які „знаходяться під чарівністю культури, виявляються не творцями, але витвором цієї культури” 14, с. 174.

Важливою рисою концепції О. Шпенглера є заперечення ним культурно-історичної єдності людства, яке він називав „пустим звуком”. Дослідник вважав, що сутність історії людства та її форми можливо зрозуміти лише тоді, коли буде зчесана морфологія кожної культури.

О. Шпенглер виокремлює вісім типів культур, які досягли повноти свого розвитку – єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, арабо-візантійська (магічна), греко-римська (аполонійська), західноєвропейська (фаустовська) та культура майя. В процесі виникнення знаходиться російсько-сибирська культура. Поряд з ними існують і інші культури, але вони ще не досягли зрілості і роль їх в історії невелика. Важливо підкреслити, що О. Шпенглер в динаміці культур заперечує сам факт культурних запозичень і взаємовпливів. Більше того, автор „Занепаду Європи” наполягає на принциповій відсутності культурної спадковості, а також на тому, що культурні смисли неможливо передати, оскільки досліджуються та засвоюються лише деякі формальні прояви тих чи інших культурних феноменів. Відсутність спадковості мислитель прагне довести за допомогою міркувань „від противного” – шляхом спростування впливу римського права. На його переконання арабське право, засвоївши античні твори, взяло з них лише те, що відповідає світосприйняттю арабів: арабське право походить не від практичного досвіду, як у греків, а від Бога, який сповістив про нього через просвітницьких пророків. Так само і західноєвропейське правове мислення, поверхово засвоївши значення античних слів, формувало норми права на основі власного досвіду 14, с. 87.

Наука, яка відкриває і систематизує закони природи, названа ним систематикою, а морфологія органічного, історії та життя – фізіогномікою. Якщо систематичний спосіб розгляду світу досяг на Заході своїх вершин, то фізіономічний розгляд ще має сформуватися. О. Шпенглер наголошує на тому, що пізнання природи є справою виховання, а знавцем історії народжуються; пізнання природи – це робота, а пізнання історії – це творчість. Розум, система, поняття, як вважає мислитель, вбиває предмет дослідження, оскільки стає застиглим і дозволяє себе поділити на складові частини. Навпаки, споглядання одухотворяє. О. Шпенглер уподібнює діяльність історика і поета, а душу художника – душі культури.

З метою порівняння різних культурних подій, що віддалені в часі, він вибудовує різні таблиці, на основі яких прагне довести однаковість проходження певних етапів розвитку різними культурами. Деякі аналогії О. Шпенглера досить натягнуті, а інколи  неточні. Таким чином, концепція О. Шпенглера, незважаючи на існуючі недоліки, суперечливі погляди і недостатність обгрунутвання деяких тверджень, мала суттєвий вплив на діяльність багатьох філософів і культурологів, серед яких П. Сорокін, А. Тойнбі, Е. Гуссерль, М. Фуко, М. Мерло-Понті, Теодор В. Адорно та ніші

Ідеї О. Шпенглера знайшли продовження в роботах англійського соціолога Арнольда Тойнбі (1889- 1975 рр.). В роботі „Дослідження історії” (12 т.; 1934 – 1954 рр.) він виклав основи концепції „локальної цивілізації”, згідно якої історичний процес постає як сукупність не зв’язаних між собою та якісно відмінних цивілізацій. Кожна з цивілізацій є сукупністю стійких територіальних, політичних та релігійних особливостей.

Цикл існування цивілізації, згідно А. Тойнбі, передбачає п’ять послідовних стадій: зародження, становлення, криза, розпад, загибель. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. За критерієм послідовного проходження кожної із зазначених стадій він скла в свій список цивілізацій.

Ознакою зростання цивілізації є збільшення її духовної незалежності, спроможності до самодетермінації, самовизначення, а криза, на його думку, пов’язана з втратою енергії, пасивністю еліти суспільства, збільшенням непотрібних соціальних інститутів і таке інше. Механізми соціокультурної динаміки пояснюються з процесами адаптації на наявні виклики за схемою „Виклик – відповідь”. Цивілізації дістають розквіту завдяки „пориву”, який тягне їх від виклику через відповідь до нового виклику; від диференціації через інтеграцію до нової інтеграції.

 5. 7. Концепція соціокультурної динаміки П. О. Сорокіна

В концепції Питирима Олександровича Сорокіна (1889 – 1969 рр.) соціокультурна динаміка розглядається як зміна типів культур, фаз життя великих культурних систем. Кожен тип культури виокремлюється на підставі виявлення характерних уявлень про природу реальності та методу її пізнання.

Головні ідеї П. Сорокіна викладені у чотиритомній монографії „Соціальна і культурна динаміка” (1937 – 1941 рр.), однотомному стислому викладі цих самих ідей у 1952 р. та роботі „Криза нашого часу”. Культуру він розглядає не як сукупність різнорідних елементів, а як деяку інтегральну єдність. В залежності від ступеня інтеграції виокремлено чотири типи культурної інтеграції: просторову, зовнішню, функціональну і логічно-смислову. В перших двох ступінь інтеграції невелика. Функціональний взаємозв’язок елементів культури спричиняє внутрішню її єдність: зміни в одному елементі викликають зміни функцій інших. При дослідженні типу культури необхідно завжди звертати увагу на причинну зумовленість взаємозв’язків. Але цього недостатньо. Поряд з функціональною єдністю культури існує і найвища форма – логіко-смислова. Логіко-смисловий метод дослідження культури вимагає встановлення головного смислу або ідеї, якими просякнуті усі складові культури. Оскільки діапазон логіко-смислових формул великий, на думку П. Сорокіна потрібно віднайти основний принцип, який надає сенсу кожному елементу 29, с. 133.

За допомогою цих методів П. Сорокін об’єднує складні соціокультурні явища в певну раціональну модель, яка функціонує і змінюється не стільки під впливом зовнішнього середовища, скільки у відповідності до власної природи.

В якості головного елемента інтеграції елементів в систему було взято характерне для кожного етапу еволюції уявлення про природу реальності та мету її пізнання. В більш широкому узагальненні – ментальність людей та пануючі цінності. Кожна соціокультурна система має власну ментальність, власну систему істин і знання. Відповідно до цього вона має певну релігію і філософію, своє уявлення про добро і зло, свої моральні правила, правові закони, власну політичну і економічну організацію. Кожному типу культури відповідає певний специфічний тип особистості.

П. Сорокін виділяє наступні типи культурних систем: ідеаціональну, чуттєву (або сенситивну) та змішану (або ідеалістичну). Але будь-яка типологія умовна. У чистому вигляді ні ідеаціональний, ні чуттєвий тип культури ніколи не існували: в деяких культурах переважав перший тип, в інших – другий; в деяких – вони обидва були змішані (ідеалістичний тип).

Ідеаціональний тип культури ґрунтується на системі істин, в основі яких покладено принцип надчуттєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальності і цінності. Така культура по своїй суті релігійна, віра в Бога вважається більш надійним джерелом знань ніж розум чи логіка. В чуттєвому типі культурі домінує чуттєва система істин, яка ґрунтується на свідченнях органів чуття та дозволяє чітко визначити , що є істина, а що є хиба.

В змішаному (ідеалістичному) типі культур поєднуються дві попередні системи. Її основне правило таке: реальна дійсність занадто складна, в ній є чуттєві і надчуттєві сторони, наукові і релігійні цінності, віра і розум доповнюють один одного.

В концепції П. Сорокіна суспільство і культура розглядаються як один феномен, через призму якого досліджуються всі форми життєдіяльності людей. Соціокультурну систему складають чотирнадцять основних сфер, які слід брати до уваги під час дослідження: живопис, скульптура, архітектура; музика, театр, література, мистецтвознавство; релігія, філософія, наука; природно-наукові і технологічні винаходи; етика і право; політика; шлюбні відносини; економіка; політичні конфлікти; релігійна активність; тип історичної особистості; форми свободи; державне управління; світогляд.

В динаміці кожної соціокультурної системи (і кожної підсистеми) можна спостерігати три стадії, після яких цикл починається знову:

• ідеаціональна з домінуванням процесів пізнання;

• ідеальна з домінуванням ідеології;

• сенсуальна (чуттєва)з домінуванням чуттєвого переживання досвіду.

На першій фазі відбувається активне пізнання та осмислення навколишнього світу та пошук організаційних принципів, які дозволяють об’єднати різні культурні події в певні цілісності: предметно-просторові, лінгвістичні, пізнавальні, технологічні та інші.

На другій стадії утворені форми порядку фіксуються і стають легітимними (шляхом конвенції) в якості соціокультурних норм (наприклад, наукова парадигма, релігійна доктрина, збірка законів).

Третя стадія характеризується тим, що нормативні регулятори стають вузькими для соціалізації досвіду і новацій, і люди вдаються до чуттєвих переживань з цього приводу та пошуку нових смислів свого існування.

Коли певний тип культури стає панівним в одній із зазначених сфер (підсистем), характерні для цього типу настанови (орієнтири) починають проникати в інші сфери. Відбуваються певні зсуви у всій суперсистемі, хоча темпи і цих змін в різних сферах культури можуть бути неоднакові.

Таким чином, в історії спостерігається хвильова модель зміни домінуючих культурних суперсистем в такій послідовності: ідеаціональна, ідеалістична, сенситивна. Вона дещо нагадує рух маятника. Разом з тим, ця модель дещо перегукується з циклічною моделлю. Дж. Віко („вік богів” – ідеаціональна, „вік людей” – чуттєва і „вік героїв” – ідеалістична стадія еволюції), але акцент не робиться на встановленій послідовності. П. Сорокін стверджує, що не існує універсального порядку змін, а отже - можливі коливання (флуктуації) від запропонованої загальної схеми.

Загальна картина культурно-історичного процесу в європейському регіоні на протязі трьох тисячоліть була реконструйована А. Карміним, який виклав думки П. Сорокіна у вигляді таблиці 4, с. 457.

Таблиця 1.

Епоха	Час	Тип культури
Крито-міненська	Кінець ІІ тис. до н. е.	Чуттєва
Рання античність	ХІ – VI ст. до н. е.	Ідеаціональна
Класична античність	V – IV ст. до н. е.	Ідеалістична
Епоха еллінізму та Римської імперії	ІІ ст. до н. е. – IV ст. н. е.	Чуттєва
Середньовіччя	V – ХІІ ст. (в Росії – до XVIII ст.)	Ідеаціональна
Перед-Відродження, Раннє Відродження	ХІІ – XIV ст.	Ідеалістична
Відродження, Новий час, сучасність	ХV – ХХ ст.	Чуттєва

• 5. 8. Хвильові моделі динаміки культури найґрунтовніше розроблені в економіці. 7- 11 річні хвильові процеси щодо періодичності криз в господарському житті суспільства були розроблені в науці ще в 20 –х роках ХІХ століття (”торгово-промислові цикли”).

В першій половині ХХ ст. теорію довготривалих хвиль в економіці розробив Микола Дмитрович Кондратьєв (1892 – 1938 рр.). Досліджуючи основі тенденції (тренди) в динаміці економічної кон’юнктури, він дійшов висновку, що довгі економічні хвилі соціально-економічних процесів мають період 48-55 років і обумовлені змінами технологічної структури виробництва, винаходами, накопиченням капіталу та соціально-політичними процесами. Повний цикл економічної хвилі складається з чотирьох фаз: підвищення, перелом, зниження та перехід. Було також встановлено, що періоди великих хвиль (циклів) в фазі зростання містять значно більше соціальних катаклізмів та криз, ніж періоди в фазі зниження. Отже, хвилі охоплюють не лише економіку, а політику і культуру в цілому. Основні ідеї М. Кондратьєва були статистично перевірена і розвинуті іншими вченими, зокрема американським економістом Йозефом Шумпетером. В сфері політичного життя хвилі в розвитку демократії в США (з періодом в 16 років) виявив А. Шлезінгер. На його думку головною рушійною силою політичного циклу є життєвий досвід нових поколінь: кожні п’ятнадцять років до влади приходить нове покоління, яке через наступні 15 - 16 років втратить енергію і не зможе стримувати хвилю нового покоління.

Циклічність в динаміці етнічних систем з точки зору впливу пасіонарних поштовхів (пасіонарії – люди, які мають харизматичний вплив на інших) та ландшафтних факторів дослідив російський дослідник Лев Гумільов (1912 – 1922 рр.). За його дослідженнями поява нової культури викликається сплеском пасіонарної напруги і супроводжується або поширенням її на іншу „некультурну” територію, або поглинанням іншої культури.