1. Визначення загальних принципів організації адвокатури

Словник іншомовних слів тлумачить слово "принцип" (від лат. ргіпсіріит — основа) як:

1. центральне пояснення, особливість, покладену в ос­нову створення або здійснення чого-небудь;

2. внутрішнє переконання, погляд на речі, які зумов­люють норми поведінки;

3. основу якого-небудь пристрою, приладу¹.

Великий тлумачний словник сучасної української мови

визначає принцип як:

1. основне вихідне положення якої-небудь наукової си­стеми, теорії, ідеологічного напрямку і т. ін.;

2. особливість, покладену в основу створення або здійс­нення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось¹.

Як уже зазначалося, VIII Конгрес ООН щодо запобіган­ня злочинам, який відбувся у Нью-Йорку у серпні 1990 p., прийняв "Основні положення про роль адвокатів". У цьому документі вперше на світовому рівні було закріплено ос­новні засади, які стосуються соціального призначення ад­вокатури, її організації та діяльності. В "Основних поло­женнях" викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності юристів.

Основні принципи організації і діяльності адвокатури

З "Основними положеннями" узгоджуються "Стандарти незалежності юридичної професії", прийняті Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. (далі — "Стандарти").

Загальними принципами утворення, організації і функціонування адвокатури на підставі "Основних поло­жень", "Стандартів" та інших зазначених вище документів є такі.

1. Всезагальність права займатися адвокатською діяль­ністю.

2. Наявність професійної підготовки.

3. Громадсько-самодіяльний (недержавний) статус адво­катури.

Розглянемо визначені принципи докладніше.

1.2. Принцип всезагальності права займатися адвокатською діяльністю

Першим загальним принципом організації інституту за­хисників у кримінальних справах слід, звичайно, назвати всезагальність права займатися адвокатською діяльністю.

Цей принцип розкривається в пункті 10 "Основних поло­жень", який проголошує, що обов'язком урядів, професійних асоціацій адвокатів і навчальних інститутів є забезпе­чення відсутності дискримінації при допущенні осіб до ад­вокатської практики або до продовження практики за озна­ками раси, кольору шкіри, статі, етнічного походження, релігії, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного або іншого становища.

Таким чином, будь-які обмеження в допущенні до здійс­нення адвокатської діяльності, неприпустимі. Згід­но з принципом все загальності права здійснювати адвокат­ську діяльність відповідні національні законодавчі акти не містять у собі ніяких обмежень до осіб щодо можливості здійснювати свою діяльність.

1.3. Принцип наявності в адвоката професійної підготовки

Поряд зі все загальністю права здійснювати захист у кримінальних справах робиться наголос на певному рівні професійної підготовки захисника.

У пункті 1 "Стандартів" сказано, що кожній людині, яка має необхідну юридичну кваліфікацію, повинно бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну прак­тику без обмежень.

Уряди, професійні асоціації адвокатів та навчальні ін­ститути мають забезпечити адвокатам здобуття відповідної освіти, підготовку і знання як їх ідеалів та етичних обов'язків, так і прав людини та основних свобод, визна­них національним і міжнародним правом (п. 9 "Основних положень"). Юридична освіта покликана забезпечити знання, майстерність і володіння мовою, які є необхідни­ми для юриста, що практикує. Навчальні курси в рамках юридичної освіти повинні включати до своєї програми, зокрема, питання про соціальну відповідальність юриста у забезпеченні активної та якісної правової допомоги при за­хисті економічних, соціальних, культурних і політичних прав і особливо тих із них, які перебувають у процесі ста­новлення та розвитку (п. З, 4 "Стандартів")².

Так, для заняття адвокатською діяльністю в США необ­хідно пройти досить тривалий шлях. Після здобуття серед­ньої освіти потрібно закінчити чотирирічне навчання в уні­верситетському коледжі і одержати ступінь бакалавра. По­тім треба протягом трьох років одержати юридичні знання в правничій школі (їх, до речі, в країні налічується близь­ко 200). Потім потрібно пройти ґрунтовний курс і скласти іспит, який проводиться під контролем найвищого суду штату. Цей іспит досить складний, і витримує його незнач­на кількість студентів. Крім того, претенденти мають бути громадянами США та відповідати цензу осілості — прожити в цьому штаті не менше шести місяців.

Слід також зазначити, що в США, як, до речі, і в Англії, існує загальне поняття юридичної професії ("legal profession"). Американець, який отримує дозвіл займатися юри­дичними професіями, іменується юристом у широкому ро­зумінні цього слова ("lawyer"). А маючи ліцензію юриста, він може бути і адвокатом, і прокурором, і суддею, і юрис­консультом. Вимоги до юриста в кожному штаті різні. Ма­ючи ліцензію, юрист може працювати лише в штаті, який її видав. Сплативши певну суму, юрист може бути внесе­ний до списку юристів, яким дозволено виступати у Вер­ховному суді США.

В Англії порядок прийняття до адвокатури є різним для соліситорів і баристерів. Кандидати у соліситори, якщо во­ни не закінчили університет або юридичний коледж, проходять п'ятирічне стажування в юридичному товаристві (так називається професійне об'єднання соліситорів). Після закінчення стажування необхідно скласти іспит. Для осіб, які мають вищу юридичну освіту, термін стажування становить три роки. Крім того, кандидат у соліситори по­винен оплатити свою підготовку³.

У "судові Інни" (так називаються об'єднання бари­стерів) приймаються, як правило, особи, які закінчили Окс­фордський або Кембриджський університети. До отриман­ня практики баристер повинен мати учнівський стаж не менше ніж 12 місяців під керівництвом старшого члена корпорації. Умови прийняття учня в її члени такі: вік не молодший від 21 року, сплата вступного внеску, заняття протягом восьми семестрів та складання іспиту за фахом. Протягом року (у зимову, весняну, літню та осінню сесії) влаштовуються обіди в трапезній "судового Інна", де за ок­ремим столом сидять судді без мантій та париків, а за дру­гим — студенти й учні. Така своєрідна форма спілкування дає можливість майбутнім адвокатам придивитися, увійти в роль обраної професії і взагалі просто "поваритися в ка­зані" "судового Інна"⁴. Після закінчення стажування кан­дидат у баристери повинен скласти іспит і обрати "судовий Інн", в якому він буде працювати⁵.

У Франції, щоб стати адвокатом, необхідно мати її гро­мадянство або громадянство однієї з країн Євросоюзу (за умови взаємного визнання дипломів про вищу освіту). Для іноземців висувається низка окремих вимог. Претендент на звання адвоката не повинен мати судимості за діяння, не сумісні з гідністю та порядністю, чи бути покараним у зв'язку з банкрутством. Він не повинен займатися діяль­ністю, не сумісною з професією адвоката (наприклад, під­приємництвом). Претендент в адвокати повинен мати ви­щу юридичну освіту, скласти вступні іспити до одного з ре­гіональних центрів підготовки адвокатів, які працюють під егідою вищої школи та адвокатури, провчитися там рік, пройти теоретичний курс і практичне стажування, скласти іспити. Потім молодий юрист складає присягу та­кого змісту: "Присягаю, як адвокат, виконувати свої фун­кції з гідністю, сумлінно, незалежно, чесно і гуманно". Відтак він протягом двох років проходить стажування зі спеціальності, одержує посвідчення про проходження ста­жування, і лише після цього його ім'я вноситься до спис­ків ордену колегії адвокатів як повноправного члена⁶.

У Німеччині до адвокатської діяльності допускаються лише особи, які згідно із законом про суддів визнаються придатними для виконання суддівських обов'язків. Таким чином, кандидат в адвокати повинен прослухати на юри­дичному факультеті вісім семестрів курсу правових наук, скласти іспити, потім практикувати протягом двох-трьох років в усіх установах правозастосовної системи (в суді, прокуратурі, нотаріаті, адвокатурі) як стажист-службовець, отримуючи зарплату. Після закінчення практики не­обхідно скласти другий державний іспит, і лише після цьо­го вирішуватиметься питання про подальшу роботу: чи бу­де претендент суддею, прокурором, адвокатом або консу­льтантом з юридичних питань⁷. Від проходження цього шляху звільняються лише ординарні професори права універси­тетів країни⁸.

Якщо особа має бажання стати адвокатом, вона звер­тається до управління юстиції землі, в якій проживає. Упра­вління юстиції бере до уваги думку правління місцевої па­лати адвокатів і приймає рішення. Про допуск до адвока­тури претендент одержує свідоцтво і з цього часу набуває права зватися адвокатом за професією⁹.

Такою є підготовка адвокатів у найбільш класичних сучасних системах адвокатури.

В Україні згідно із Законом "Про адвокатуру" адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юри­дичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфіка­ційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю та склав Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, держав­ному нотаріаті, органах внутрішніх справ, державної без­пеки, державного управління. Не може бути адвокатом і особа, яка має судимість.

В Україні також існує організація, яка займається ви­значенням рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю. Указом Президента України від 5 травня 1993 р. відповідно до Закону "Про ад­вокатуру" було затверджено перше Положення по кваліфі­каційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Ці комісії ство­рено в усіх областях країни, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі. Комісії складаються з двох палат — атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата складається з 11 членів (чотири ад­вокати, чотири судді, а також по одному представникові від Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад народних депу­татів, відповідних управлінь юстиції, відділень Спілки ад­вокатів України). Атестаційна палата розглядає заяви осіб, які бажають займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, виносить рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокат­ською діяльністю.

Особа, яка бажає стати адвокатом, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури заяву, додає до неї нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту і документ, що підтверджує стаж ро­боти за юридичною спеціальністю або у ролі помічника адво­ката терміном не менше двох років. Атестаційна палата роз­глядає подані документи протягом місяця з дня надходження.

Кваліфікаційні іспити проводяться усно і охоплюють запитання з різних галузей права, співбесіди, розв'язання практичних задач. Програми іспитів розробляє і затвер­джує Вища кваліфікаційна комісія адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

Рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю приймається відкритим голосуванням, більшістю голосів від загальної кількості членів атестаційної палати.

Звичайно, кожна національна система адвокатури має особливості і традиції, притаманні лише їй. Але спільним для всіх систем адвокатури є побудова їх таким чином, щоб особа, яка виявила бажання займатися адвокатською діяльністю, набула максимального рівня юридичних знань і практичних навичок їх застосування. Такий результат досягається за умови ґрунтовного теоретичного навчання, суворої процедури складання іспитів, обов'язкового про­ходження практики з максимальним її наближенням до рівня роботи професійних адвокатів. Головна мета такої системи — забезпечення ефективного функціонування ад­вокатури як основної інституції, покликаної захищати ос­новні права та свободи людини.

Світова практика підготовки сучасного адвоката вклю­чає три етапи. По-перше, це теоретичний курс, який охоплює глибоке вивчення правових наук і складання відповідних іспитів. По-друге, це практична підготовка, яка здійснюється для набуття майбутнім адвокатом досві­ду застосування юридичних норм на практиці. По-третє, це система поглиблення адвокатом професійних знань у відповідній галузі права, в якій він здійснює свою діяль­ність. Наявність цих складових викликана тим, що остан­нім часом ринок юридичних послуг значно розширився, і для найбільш професійного надання правової допомоги необхідна вузька спеціалізація. Ще І.Я. Фойницький за­значав, що юридична освіта не поширюється в народній масі. Сторони, віддані у розпорядження самі собі, часто навіть не усвідомлюють свого становища в процесі. Наближеність їх до справи ускладнює холоднокровний захист ними своїх інтересів¹⁰.