Полтавська битва - тріумф чи піррова перемога?

Крістіан Ґернер

Ви не читали щоденники Денікіна? Обов'язково прочитайте! Там у нього є міркування про велику і малу Росію,Україну. Він говорить, що нікому не має бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії! (Володимир Путін, 24 травня 2009р.)

Боротьба за гегемонію в Балтійському регіоні

Протягом XVI-XVIIстоліть Швеція і Московія постали як два головні політичні супротивники в Балтійському регіоні. Тевтонський орден занепав, Ганзейська ліга в XVI столітті втратила свій вплив, Данія та Польсько-Литовська держава в XVII столітті не могли більше відстоювати свою владу, а Бранденбург/Пруссія тільки-но з'явився на кону. Республіка Сполучених провінцій (Голландія), Англія і Франція ставали дедалі важливішими гравцями в цьому регіоні, але не були власне балтійськими державами. Головною ареною шведсько-російського конфлікту було східне узбережжя Балтійського моря, зокрема, провінції Інґерманландія, Естонія і Лівонія з містами Виборгом, Нарвою, Ревелем, Тарту і Ригою. Швеція за правління династій Васи і Пфальц-Цвейбрюкенської і Московія за правління Романових перетворилися в сучасні держави з погляду теорій меркантилізму і камералізму.

1703 року російський цар Петро І заснував Санкт-Петербург у найвіддаленішому внутрішньому закутку Фінської затоки. Петро І переміг шведського короля Карла XII в Полтавській битві 27-28 червня 1709 року. На думку сучасників, перемога Петра стала поворотним пунктом європейської історії, і протягом наступних століть її відзначали в Росії як славетну подію й початок перетворення Росії у велику державу. Так само і цього, 2009 року, річниця Полтавської битви відзначається із патріотичною гордістю в Москві. У сучасній мілітаризованій російській публічній культурі війни й перемоги на полі битви подаються як найвищі взірці російського достоїнства. Першою в цьому ряду відзначають перемогу під Полтавою, наступні дві - це перемога над Наполеоном 1812 року і над Гітлером у 1941-1945 pp.

Усі зусилля царя Петра І переслідували єдину мету - зробити Московію під назвою Росія панівною потугою в Балтійському регіоні. Головним суперником і перешкодою була Швеція. Петро І почав напад зі вторгнення в балтійські провінції Швеції в1700році. І хоч Карлу XII вдалося перемогти Петра І під Нарвою 29/30 листопада 1700 року, російський цар не злякався. Війна тривала, і в червні 1709 року настав час для вирішальної битви під Полтавою. Після славетної перемоги над своїм шведським опонентом Петро І негайно продовжив свою балтійську програму. У1710 році він приєднав шведські провінції Естонію і Лівонію до зростаючої імперії. У 1712 році столицею Росії став Санкт-Петербург. Згідно Ніштадтського мирного договору 1721 року, Інґрію/Кексгольм, Естонію і Латвію Швеція передавала Росії. Якщо доба шведської великодержавності доходила кінця, то доба російської великодержавності щойно починалася.

Метою Петра І було модернізувати країну шляхом наближення Західної Європи до Росії. Шведське управління, голландське містопланування, військово- морське мистецтво шведів, голландців і англійців стали взірцями розвитку нової держави Петра. Амстердам було використано як модель для нової російської столиці. Місто назвали на честь Святого Петра. Це було сигналом, що Росія перебрала імперську спадщину від Риму: Святий Петро привів християнські країни і народи до Риму. У звучанні назви нової столиці вчувалася голландська вимова - Сінкт-Пітербурх (та незабаром звучання було "онімечене": Санкт- Петербург). І хоч наступні покоління були переконані, що назва "Петерсбург" має німецьке походження, первинна вимова збереглася до сьогодні в короткій формі "Пітер". Цар Петро був не лише Першим, а й після перемоги над шведами отримав титул імператора. Все це показувало, що Петрова Росія прагнула стати частиною магістральної європейської цивілізації. Послання полягало в тому, що нова російська держава походить від давньої Римської імперії й тепер стала рівною не тільки Священній Римській імперії німецької нації та Франції (другій половині ранньосередньовічної Римської імперії Карла Великого), а й таким "вискочням", як Англія, Швеція та Республіка Сполучених провінцій. З точки зору історичної законності, військової доблесті та комерційної діяльності, Росія мала перетворитися на справді сучасну європейську державу. Радянські історики культури Юрій Лотман і Борис Успенський так підсумували цей бік Петрових досягнень: "Петербург, як "нова Голландія", справжнє втілення ідеалу "правильної держави", став складовою реального європейського історичного часу. Ця ідея випливає з промов Петра та його соратників...".

Таким чином, перемога під Полтавою в 1709 році була вирішальною для проекту Санкт-Петербурга і наступного розвитку нової російської держави. Видатний російський історик Сергій Соловйов вітав цю перемогу, як одну з найбільших подій у світовій історії і народження нового великого народу, росіян. Та чи був проект успішним? Напередодні святкування двохсотліття перемоги під Полтавою інший видатний дореволюційний російський історик Павло Мілюков заперечив вагомість здобутків. Він заявив, що перемога над Швецією коштувала Росії добробуту і зруйнованої країни. Ще через століття, 2009 року, на трьохсоту річницю Полтавської битви історія підтвердила вердикт Мілюкова. Так само і великий проект модернізації Росії 1917 року, Жовтнева революція, коштував країні добробуту і руйнації. Третій видатний російський історик Євгеній Анісімов припустив на основі спостережень за наслідками розпаду Радянського Союзу, що Петрові методи організації державного механізму Росії, хоч це й було необхідною передумовою перемоги під Полтавою, створили політичну культуру абсолютистського правління, яке відзначало відтоді Росію. Нині спосіб, в який Володимир Путін управляє країною, спершу як президент, а тоді як прем'єр-міністр, додає нові докази на підтримку висновків Мілюкова і Анісімова.

Порівняння шведської і російської практик

Нещодавно німецький історик Ральф Тухтенгаґен запропонував пояснення, чому показний успіх Росії в 1709 році завершився крахом. На основі порівняльного аналізу шведського і російського правлінь у балтійських провінціях між серединою XVII і серединою XX століть він показав, що держава Швеція була здатна, а Росія не була здатною, отримувати зиск від здобутку нового людського капіталу і матеріальних ресурсів між Нарвою і Ригою.

Книжка Тухтенгаґена має назву "Централізована держава і провінція у ранній новітній історії Північно-Східної Європи". Відтинок часу охоплює приблизно 1550-1830 pp. У центрі уваги - балтійські провінції та їхній зв'язок зі шведською та російською державами. Аналіз сповнений поняттями "взаємозалежність", "взаємопроникнення", "територія" і "структура".

На початку новітньої доби балтійські провінції відігравали ключову роль у боротьбі за панування в Північно-Східній Європі і, загалом, на всьому європейському континенті. Вони були брамою європейської торгівлі з Росією та Польсько-Литовською державою, а отже, з Туреччиною, Персією і Китаєм. Балтійські фортеці мали стратегічне значення для військового і- звідси - політичного контролю над східним узбережжям Балтійського моря. Не менш важливим стало те, що розвинута кредитно-грошова економіка Ганзейських міст була вирішальним активом для зростаючих фінансових потреб Стокгольма і Санкт-Петербурга в їхній політиці озброєнь.

У структурному плані балтійські провінції слід розглядати, як організаційний чинник, а не як незалежного політичного гравця. Хоч вони й мали розвинуті політичні, економічні та культурні системи, не могли протистояти в XVI столітті військовому тиску боку Швеції, Польсько-Литовської держави та Московії. Чи буде сприятливим включення цих провінцій доз централізованих Швеції та Росії залежало від того, чи дозволять економічно і культурно більш розвитій балтійській "периферії" ввійти до центру, так само як центр ввійшов до неї. Якщо взаємопроникнення і взаємозалежність між центром і периферією було можливим, так само уможливлювався активний економічний, політичний і культурний розвиток на спільну користь центру і периферії.

Аналіз спершу шведського, а тоді російського загарбання балтійських провінцій дозволяє Тухтенгаґену зробити висновок про те, що у шведському випадку, а це півтора століття від середини XVI до початку XIX століття, це був справді процес взаємопроникнення і взаємозалежності. Водночас Росія виявилась неспроможною "поєднати головну державу і балтійські провінції настільки, щоб можна було говорити про успішну інтеграцію". Тільки наприкінці XIX століття завершено інтеграцію, за кілька десятиліть до падіння Російської імперії.

Шведські завоювання і проникнення на нові території відбувалися шляхом систематизації та уніфікації законодавчої, адміністративної та військової структур, а також узаконення релігійних та ідеологічних систем. Військові сили Швеції були організовані за територіальним принципом. Давні й нові шведські провінції мали робити свій внесок у військовий захист королівства у вигляді людських і матеріальних ресурсів. Людей у балтійських провінціях можна було розпізнати за державною військовою політикою. Подібною була і церковна політика Швеції. Балтійські провінції складали мету інтеграційних та законодавчих зусиль лютеранської церкви у шведській політиці державотворення. Провінції включалися також в економічну та фінансову систему королівства. Кінцевим результатом було поліпшене використання людських і матеріальних ресурсів як у власне Швеції, так і в балтійських провінціях, що вело до загальних суспільних змін і сприяло економічному розвитку. Після ста п'ятдесяти років військової великодержавності Швеція, зрештою, втратила свою імперію внаслідок поразки під Полтавою. Але при цьому були створені економічні й соціальні передумови для тривалої модернізації головної, "первинної" шведської держави.

Оволодіння балтійськими провінціями Росією було більше військовим загарбанням, ніж шведським підприємництвом. Балтійські провінції мали більш диверсифіковану адміністративну структуру, ніж російська. В політичному і соціальному плані вони залишилися відокремленими від Росії, клас аристократів і буржуазії навіть посилився, включаючи й їхні здобутки за часів шведського правління. Відносна політична автономія аристократії і бюргерства в Естонії та Лівонії стримувала економічне проникнення Росії в балтійські провінції. Більше того, на відміну від організації за шведських часів, військова політика Росії не була територіальною в розумінні набору до війська місцевого населення. Солдатів брали з Росії. У балтійських провінціях до них ставились як до чужинців, а тому й державні збори на воєнні цілі сприймали як тягар. На відміну від Швеції, де лютеранські священики служили державній владі як об'єднувальна протидія політичному впливу місцевої шляхти та буржуазії в балтійських провінціях, російська влада не мала можливості покластися на якийсь подібний прошарок для проникнення. І хоч і лютеранська, і православна церкви погодилися на роль слухняних інструментів держави, проте лютеранська церква лишалася етнічною ознакою німців, шведів, естонців і латишів у балтійських провінціях, а отже, не могла відігравати роль місцевих представників (православної) російської держави.

Альтернативна "російська" історія: козацька держава

У XVII столітті на території сучасної України розгорнувся козацький рух за політичну незалежність. Давня Київська Русь зі столицею Києвом кілька століть входила до складу Польсько-Литовської держави, Rzezcpospolita Oboga Narodow. Козацька держава постала в межах польсько-литовського об'єднання та центральноєвропейської культури, але як опір Польській короні. Політичний проект Богдана Хмельницького був націлений на заснування суверенної держави. Це можна розглядати як певну альтернативу проекту Петра Першого. Але обидва проекти можна назвати "руськими", оскільки їхнє коріння лежало в середньовічній Русі.

Історію сучасної України можна тлумачити як європейську історію Русі. Вона бере початок у Києві, чиї правителі ріднилися через шлюб з королівськими родинами Скандинавії, Франції та Угорщини. Історія Русі продовжується в межах Польсько-Литовської держави. Після 1654 року і розподілу Польщі в 1772-1795 pp. розмежовується й історія українських земель між різними політичними кордонами, відповідно, польським і російським. У період між 1918-1920 і 1939-1991 pp. терени давньоруської держави складають Українську Радянську Соціалістичну Республіку, або Україну. Таким чином, цілком виправдано вживати назву Україна як сучасну назву Руської держави.

Сама назва не випадкова. Етимологічно Україна означає "кордон". У ході історії на терени Давньокиївської держави почали дивитися як на периферію чи то з Москви, чи з Кракова та Варшави. Сьогодні українській державі, щоб вибудувати свою історичну ідентичність, необхідно визнати, що її історія пов'язана з російською і польською історією. При відтворенні польського, а не московського виміру, Україна постає як суто центральноєвропейська держава, а не продовження Росії з її "євразійським" самовизначенням. Український історик літератури Тетяна Рязанцева навела вагомий доказ на користь тези, що українську історію слід розглядати як невід'ємну частину магістральної високої культури Європи. Дисертація, яку Т.Рязанцева представила 1999 року в Київському університеті, має назву "Змалювати думку" та підзаголовок "Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби бароко".

У XVII столітті простежувався прямий зв'язок між Києвом і Іспанією в окремих особливостях барокової поезії. Іспанець Франсиско Ґомес де Кеведо- і-Вільєґас (1580-1645 pp.) створив літературний стиль "консептизм". Це була сатирична поезія, сповнена метафор, як противага латинізованій і помпезній поезії "культуралізму" Луїса Карильйо-і-Сотомайора і Луїса де Ґонґори-і-Арґоте. Кеведо є представником "золотого віку" іспанської літератури, що асоціюється з ім'ям Сервантеса. Слід зауважити, що з погляду сьогодення спадщина Кеведо неоднозначна. З одного боку, він критикував корумпованість і ницість іспанської аристократії, а з другого, був справжнім представником іспанської ідеології "чистоти крові" ("limpiezadesangre"), а отже, шаленим антисемітом. Враховуючи загальне негативне ставлення до євреїв у XVII столітті в Північній і Східній Європі, Швеції та на східних межах Польсько-Литовської держави, такий аспект творів Кеведо навряд чи викликав незадоволення у сучасників. Так чи так, твори Кеведо сьогодні читають студенти в університетах Європи та Північної Америки. Чого не можна сказати про українського колегу Кеведо, якого Тетяна Рязанцева повертає з часткового забуття, єпископа і поета Лазаря Барановича (бл.1593 або 1620-1693 або 1694 pp.).

На думку Т. Рязанцевої, попередні дослідження не вказували на значення Барановича для закріплення української літературної традиції в Європі, хоч його й згадувано. Тільки 1996 року один науковець визнав його "засновником барокової культури в козацькій державі". Рязанцева показує Барановича не лише як видатного супротивника католицизму та його місцевого різновиду - уніатства,а й як головну постать "золотого віку" української культури.

Баранович був продуктом високорозвинутої культури бароко в Польсько-Литовській державі. Він навчався в колегіях у Вільно та Каліші, де познайомився з консептизмом. У 1640-х роках став викладачем нової Могилянської академії в Києві. Академія була войовничою православною інституцією, що діяла за принципом «знай свого ворога». Студенти вивчали не тільки латину, мову адміністрації в Польському королівстві та католицької церкви, а й сучасні європейські мови:

"Завдяки щедрій підтримці гетьмана Самойловича (1672-87) Київська школа наприкінці його правління почала розквітати, а за часів правління гетьмана Мазепи (1687-1709) пережила свій "золотий вік". На той час в академії навчалося понад 2000 студентів. [-] У 1817 році академію закрито".

Протягом повстання під проводом Б. Хмельницького і війни з Польщею 1648-54 pp., що завершилося підпорядкуванням Козацької держави Москві, Баранович був ігуменом в різних монастирях. Коли Б. Хмельницький і митрополит Київський померли в 1657 році, Баранович став відомим за активну підтримку політичної та церковної незалежності від Москви. Він заснував друкарню, яка випустила близько п'ятдесяти книжок слов'янськими та польською мовами.

Характерними рисами українського барокко були гуманізм і секуляризація. У Західній Європі ці поняття пов'язували з Відродженням XV-XVIстоліть. Щоправда, тільки на початку XVII століття, по суті, завдяки Брестській унії1 596 року, Україна прорвала ізоляцію в православному світі. Відповідно, П.Могила і Л.Баранович боролися проти католицизму за набуття всієї спадщини стародавньої культури Європи й не в останню чергу - романської культури. Рязанцева доводить, що українське барокко викликало активне відтворення і осучаснення загальних європейських літературних жанрів і стилів.

Кеведо зайшов у суперечність з Іспанською короною, Баранович - з Москвою. Разом з тим, завдяки своїй поезії вони передали новим поколінням атмосферу духовного опору. Іронічний характер барокової культури став зброєю в культурній боротьбі проти політичної влади.

Наприкінці 1990-х років, коли Т. Рязанцева представила свою дисертацію, нова українська держава наштовхнулася на певні складнощі з формуванням свого образу у Західній Європі. Західні європейці звикли бачити в Україні частину Росії, а Київ сприймати як дуже віддалене місто, не тільки географічно, а й культурно, від європейських міст: Вальядоліда, Рима, Неаполя, Праги та Парижа. Завдяки зусиллям Рязанцевої європейська країна стає видимою під рештками радянської оболонки, що збереглися.

Т. Рязанцева розглядає українську культуру XVII століття як з'єднувальну ланку між європейською і російською культурами. Культура Козацької держави постає як самостійний європейський культурний універсум, а не якийсь додаток до культури Московії. Завдяки Петру Могилі, Лазару Барановичу та їхнім споборникам Козацька держава стала передовим загоном європейської культури у Східній Європі.

На початку XVIII століття вже існувала європейська Росія: Козацька держава. Відомо, що історично епітет "великий" по відношенню до країни означав периферію". "Мега Еллас" називали грецькі колонії на італійському півострові й на Сицилії, "Велика Британія" була периферією Британії (Бретані), а Вєлкопольська - периферією столиці Польського королівства Кракова. Відповідно, "Велика Русь" є периферією первинної Русі. Епітет "мала" є вторинним неологізмом. Власне "Малоросії" як такої ніколи не існувало. За іронією історії сучасною назвою держави було обрано слово "Україна": воно означає "периферія". Втім, сьогодні значення терміну вже геть не важливе. Україна -назва незалежної держави. Цитата напочатку цієї статті доводить правоту Путіна, але навпаки. Послідовна "російська" культура є цілісним різновидом сучасної європейської культури. Але центром є Київ, а периферією Москва. Відповідно, саме українцям, а не росіянам судити про право первородства Русі.

Коли 1991 року Україна здобула незалежність, було відроджено Києво-Могилянську академію. І знову зона допомагає Україні служити маяком європейської культури в ареалі східноєвропейських мов.

Шлях Росії після Полтави

Європейський проект Петра І продовжив Олександр І. Він приєднав східну частину Шведського королівства до Російської імперії. Метою було не тільки посилення безпеки Росії, а й модернізація держави. Росія не кололонізувала Велике князівство Фінляндії, а зробила зтономною частиною імперії. Фінляндія стала постачальницею управлінських і військових кадрів для імперського центру. Протягом XIX століття Фінляндія була в економічному відношенні однією з найрозвинутіших частин Російської імперії в районі Балтики.

Після 1809 року суперечка Росії зі Швецією за панування на півночі Балтики успішно завершился загарбанням Фінляндії. Росія була однією з союзних держав-переможниць у наполеонівських війнах. На час Віденського конгресу 1815 року Росія міцно утвердилася як велика європейська потуга. Відкривалися чудові перспективи для економічного і технічного розвитку. Висока культура Росії стала складовою частиною європейської високої культури. Санкт-Петербург, як європейська столиця, зрівнявся з Берліном, Віднем, Парижем і Лондоном. Водночас у Росії зберігалося самодержавство. Видатний представник нової російської інтелігенції Петро Чаадаев змалював політичну атмосферу за правління Миколи І, перейменувавши столицю в Некрополіс ("Цвинтар"). Протягом останніх десятиліть XIX століття Росія відставала від Британії, Німеччини, Франції і Сполучених Штатів. Російські правителі, а також новий клас інтелігенції рівнялися на стандарти країн Центральної та Західної Європи. На цьому засновується судження про економічну "відсталість", яку історики приписували Росії XIX століття.

Тільки після революції 1905 року царський уряд спробував задовольнити вимоги у політичних реформах. Така політика поряд з істотними іноземними інвестиціями означала, що в 1914 році Росія перетворювалася на сучасну європейську державу з найрозвинутішими у світі промисловістю та наукою. Російською високою культурою став модернізм. Потім, 1917 року, політичну владу захопили в Петрограді більшовики. Їхня нова російська держава, що нареклася Радянським Союзом у 1922 році, такою мірою відхилилася від європейського стандарту, що в порівнянні з нею блідне навіть відома німецька філософія Sonderweg ("особливого шляху"). Поет Осип Мандельштам, який став жертвою сталінського терору в 1938 році, у багатьох своїх віршах відтворив культурну атмосферу Радянського Союзу. Він назвав Ленінград "камінь-містом": "Intransparent Petropolis wewi llleaveonlybone" ("В Петрополе прозрачном мы умрем" - "Петербург").

Піррова перемога

Перемога в битві під Полтавою в 1709 році сприяла посиленню авторитарної центральної влади в Росії. Євгеній Анісімов яскраво змалював, як і чому відбувся такий історичний поворот. Він пише, що в 1718 році Сенат, заснований Петром І, обговорював, чи варто запроваджувати шведську систему місцевого управління, в якій важливу роль відігравали обрані представники селянства. Сенат ухвалив такий висновок: "У судах та інших органах виконавчої влади не може бути представників духовенства чи селянства, тому що /в Росії/ всі постанови та розпорядження передаються через "укази" від міст, а не від церкви. Більше того, в сільській місцевості немає розумних людей серед селян".

Анісімов відзначає, що в Росії не було контролю над владою чиновників. Самодержець лишався єдиним правителем. Петро І був переконаний, що необхідно вдаватися до насильства і погроз, щоб виховати в людях слухняність і любов до суспільства.

Завдяки великій і славетній перемозі під Полтавою Росія перетворилася у велику військову потугу в Європі. Але балтійські провінції та Фінляндія залишалися сторонніми частинами російської держави. В той час, як суспільний устрій у скандинавській частині Швеції, з одного боку, та у Фінляндії й балтійських провінціях, з другого, представляв послідовну систему, що характеризувалася зворотними зв'язками на горизонтальному і вертикальному рівнях, нічого такого не відбувалося в Росії. Авторитарна політична культура, створена за правління Петра І, зберігалася протягом наступних двох століть. Вона посилилася за понад сімдесят років комуністичного режиму.

У 1991 році, коли розпався Радянський Союз, проекти російської і радянської модернізації постали як низка перерваних спроб щось реконструювати. Останньою іронією історії був вихід у 1991 році з радянської батьківщини балтійських республік і повернення ними незалежності: Естонії, Латвії та Литви. Балтійські народи залишилися у своєму самовизначенні західними й не змінили власне Росії. Так само, як зусилля Петра І сприяли модернізації Швеції, зусилля Олександра І - модернізації Фінляндії, зусилля Горбачова підштовхнули до модернізації держави Балтики. Можна зробити висновок, що від трьох століть російських проектів модернізації самій Росії лишилася тільки копія посмішки відомого Чеширського кота з Країни див Аліси.

Якби шведи з козаками перемогли під Полтавою в 1709 році, Київ міг би стати столицею держави під назвою Росія. Росіяни, "великі" й "малі", могли б стати об'єднаним російським народом, інтегрованим до Європи. Російську історію можна було б розглядати як пряму лінію з центром у Києві. Проект Санкт-Петербурга видавався б зайвим відхиленням.

Перемога під Полтавою засудила народ Росії, великої, малої чи білої, до майже двохсот вісімдесяти років страждань. Тому її слід назвати Великою пірровою перемогою.

ПОСИЛАННЯ

1. http://www.kyivpost.com/ Станом на 24 травня, 2009 р,

2. Перший начерк цього розділу було представлено й обговорено на Aue-Stiftung'sIV. Symposiumzu rdeutschen Geschichteund Kultur 24-27 вересня 2003 p. в Санкт-Петербурзі (http://www.aue.pp.fi/). Я вдячний учасникам за конструктивну критику. Так само завдячую Гайну Ребасу і Матті Клінґе за не менш плідну критику моєї усної доповіді на семінарі 45. Deutsche rHistorikertagvom14.-17. вересня 2004 р. в Кілі (http:// hsozkuit.geschichte.huberiin.de/tagungsberichte/)

3. Лотман Ю.М., Успенський БА "Відлуння концепції "Москва - третій Рим" в ідеології Петра Першого", Lotman, Ju. М. andB.A.Uspenskij. The Semiotics of Russian Culture, Shukman, Ann.ed, AnnArbor. Mich,: Michigan Slavic Contributions, No.11,1984, p, 64.

4. Oredsson, Sverker, "Peter і historieskrivning och tradition", Tsar Peter och Kung Karl.Tva harskare &deras folk, Oredsson, Sverker, ed. Stockholm: Atlantis 1998. p. 256.

5. Bagger, Hans, "Peter den stores reformer". Tsar Peter och Kung Karl. Tva harskare & deras folk. Oredsson, Sverker, ed. Stockholm: Atlantis 1998, p. 133.

6. Anisimov, Evgenii, "Peter den store", Tsar Peter och Kung Karl. Tva harskare 8c deras folk. Oredsson, Sverker, ed. Stockholm: Atlantis 1998; Oredsson, op.cit. p. 272.

7. Tuchtenhagen, Ralph, Zentralstaat und Provinz im fr Qhneuzeit- lichen Nordosteuropa, Wiesbaden: Harrasowitz Verlag 2008.

8. Tuchtenhagen, p. 10,

9. Tuchtenhagen. p. 13.

10. Tuchtenhagen, p. 442.

11. Tuchtenhagen, pp. 19.54, 88-108, 186-220 ,242-262, 296-348, 377-415.441.

12. Tuchtenhagen, pp. 109-131, 164-184, 220-238, 349-374, 405-436, 442-448.

13. Цей розділ поглиблює тему, розкриту впраці Кристіана Ґернера "Україна і Швеція: будуючи спільну історію" у збірнику "Іван Мазепа та його доба. Матеріали міжнародної наукової конференції". Київ. Видавництво "Темпора", 2008 р.

14. Рязанцева, Тетяна, Змалювати думку. Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Барокко. Монографія на базі дисертаційного дослідження. АН України, Інститут літератури ім, Т. Г. Шевченка НАН України. Київ, 1999.

15. Cantera Carlomagno, Marcos, La herencia. Cultura у atraso. Montevideo 2009, pp. 211 -228.

16. http://www.encycl0pedia0fukraine.c0m/pages/B/A/Bar- anovychl_azar.htm (Encyclopedia of Ukraine, vol. 1 (1984)). Станом на 28 травня, 2009 p.

17. Quote: http://www.encyclopediaotukraine.com/display. asp?linkpath=pages\ K\Y\ KyivanMohylaAcademy.htm. Станом на 28 травня 2009 p.

18. Chaadaev. Petr lakovlevich,"Letters on the Philosophy of History. First Letter", In Russian Intellectual History. An Anthology. Raeff, Marc, ed. New Jersey: Humanities Press 1966, pp. 160-173.

19. Gerschenkron, Alexander, Economic Backwardness in Historical Perspective, Cambridge, Mass. and London: Belknap 1962.

20. Malia, Martin, Russia under Western Eyes. From the Bronze Horseman to the Lenin Mausoleum. Cambridge, Mass. and London: Belknap 1999, p. 163-231.

21. Цитується за Mandelstam, Twenty-four Poems. Translated by A. S. Kline http://worldlibrary.net/eBooks/TonyKline_Collection/ Html/Mandelstam.htm. Visited 16 June 2009.

22. Anisimov, op. cit., pp. 24, 27.

МЕНЕДЖЕР ПРОЕКТУ: ІНГЕР ЕНВАЛЬ

ПЕРЕКЛАД: ОЛЕКСАНДР БУЦЕНКО

НАДРУКОВАНО У ШВЕЦІЇ ДРУКАРНЕЮ АТТА (СОЛЬНА, 45) 2009 Р.

ISBN 978-91-520-0989-5

ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ І ПОШРЕННЯ ЗНАНЬ ПРО ШВЕЦІЮ У СВІТІ

ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ (SI) Є ДЕРЖАВНОЮ УСТАНОВОЮ, ЩО ПОШИРЮЄ ІНФОРМАЦІЮ ПРО ШВЕЦІЮ ЗА КОРДОНОМ. ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАМАГАЄТЬСЯ РОЗВИВАТИ СПІВПРАЦЮ ТА ДОВГОТРИВАЛІ КОНТАКТИ З ІНШИМИ КРАЇНАМИ ШЛЯХОМ АКТИВНОГО ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА КУЛЬТУРНИХ, ОСВІТНІХ, НАУКОВИХ І ДІЛОВИХ ОБМІНІВ. ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ ТІСНО СПІВПРАЦЮЄ З ПОСОЛЬСТВАМИ ШВЕЦІЇ У СВІТІ.

WWW.SI.SWEDEN.SE

44