Деякі спостереження щодо Полтавської битви

Матті Клінґе

У середині XVII ст. Османська імперія залишалася відносно сильною державою, але в останні десятиліття турки зазнали кілька поразок. Першу перемогу християнський світ святкував під Сен-Готардом в Угорщині 1664 року. В 1683 році Ян III Собеський здобув перемогу над турками під Віднем, біля гори Каленберґ, а через чотири роки битва під Могачем стала вирішальною для боротьби за Угорщину. Hacтупного1688 року, австрійське імперське військо взяло Белград. Наслідком цих баталій став Карловицький мирний договір 1699 року, що означав для Османської імперії першу велику втрату європейських теренів.

За Карловицьким миром, Туреччина втрачала Зібенбурґен, Банат і всю Угорщину, а також частину Хорватії та Славонії, що переходили під владу імператора Священно-Римської імперії, частина Поділля відійшла до Польщі, півострів Морея або Пелопоннес перейшов до Венеціанської республіки. Двома роками раніше, 1697 p., Росія вийшла до Чорного моря, здобувши Азов. Відтоді Османська імперія тільки оборонялася. Другим важливим театром воєнних дій мав стати Північний фронт, де Польща і Росія були сусідами.

Шведському королівству також довелося вести оборонну війну в 1700 році, спершу проти вторгнення польсько-саксонських військ у Лівонію в лютому 1700 року, потім проти наступу данців, і нарешті після оголошення Росією війни Швеції й нападу на Інґерманляндію та Естонію. Ця так звана Північна війна тривала до 1721 року. Вона співпала з Війною за іспанську спадщину 1701-1714 pp. між Францією і англо-португальською коаліцією, Габсбурзькою (Священно-Римською) імперією, Австрією та Іспанією. Головними полями битв у цьому тривалому періоді воєн стали, з одного боку, Нідерланди, а з другого, терени Саксонії, Польщі та України.

Це означало, що в той час, коли відбулася Полтавська битва, практично всі європейські країни вели війну.

XVII століття відоме як доба мінливих коаліцій. Особливо це стосується періоду після поразки шведів під Полтавою. Карл XII, що втік до Османської імперії, намагався підбурити турків виступити проти Росії, і в цьому його підтримувала Франція. Водночас англійські та данські купці й дипломати обстоювали проросійську політику. Обидві точки зору мали прихильників у вищих турецьких колах.

Перебування і діяльність Карла XII у Туреччині в 1709-1714 pp. слід розглядати в цьому контексті дипломатії й війни, а також у зв'язку з комерційними інтересами великих потуг, не в останню чергу Англії та Голландії. Вольтер наголошує на значенні Голландії для Константинополя, стверджуючи, що нове місто Санкт-Петербург запропонувало англійському та голландському купецтву такі переваги, що вони почали обстоювати проросійську політику у своїх зв'язках з Оттоманською Портою.

Турецькі політики не змогли повною мірою використати переваги складного становища, в якому опинилася Австрія у війні з Францією. Зазвичай Франція і Туреччина виступали союзниками: вони мали спільного супротивника в Австрії, який перебував на той час на теренах сучасної Бельгії. І все ж, це був час дій з метою реваншувати втрати у Карловіце. Не відразу: після Полтавської битви й відступу до Переволочної лише 1710 року Карловицький мир було поновлено на наступні 30 років. Але нові плани й нові союзи були темою постійних дебатів. Карл XII підштовхував Оттоманську Порту до антиросійського альянсу, але султан Ахмет III говорив тільки про турецькі комерційні інтереси. Зрештою, нову війну проти царя оголосили в листопаді 1710 року, а розпочали навесні 1711 року. Хоч шведи та їхні союзники зазнали тяжких втрат, проте і в Польщі, і в Швеції залишалося шведське військо. Турецька кампанія проти Росії була вдалою і призвела, після поразки росіян на Пруті, до повернення туркам Азова й будівництва нового флоту Османської імперії та її кримських союзників 1711 року, що підтвердив мирний договір в Адріанополі (тепер - Едирне) в 1713 р. Росія повернула собі Азов лише 1739 року, вже по смерті Петра І. Це була ще одна важлива перемога Росії після Полтави.

У 1711 році росіяни намагалися перейти через Прут і Дунай у напрямку до Константинополя, але вже на Пруті були оточені головними силами турків з півдня, великим військом кримського хана зі сходу, й навіть з північно-західного боку їм загрожували кілька тисяч поляків, очолюваних фельдмаршалом Потоцьким. Російському цареві довелося капітулювати й укласти мирний договір, згідно з яким Азов повертався туркам, а Петро І обіцяв не втручатися у справи поляків, козаків і кримських татар. Це засвідчило могутність Османської імперії, й наступна війна між Росією і Туреччиною почалася тільки 1735 року, а головною причиною знову стало польське питання.

Тим часом російські дії на півночі були успішними - в 1710 році Росія захопила шведські провінції Карелію, Інґерманландію, Естонію, Лівонію і князівство Кексгольм. Таким чином, була забезпечена військова захисна зона навколо новозведеного міста Санкт- Петербурга, Росія контролювала більшу частину Фінської затоки, і Посейдон, викарбуваний на монеті, міг вигукнути: "Ессе Finniatridentem!" ("Фінляндіє, дивись на тризуб!"). Тож у 1712 році Санкт-Петербург був гідним стати російською столицею.

Інша велика європейська Війна за іспанську спадщину завершилася в 1713-1714 pp. підписанням мирних угод в Утрехті між Францією, з одного боку, та Англією і Голландією, з другого, і в Раштаті - між Францією та Іспанією, з одного боку, і Австрією, з другого.

Карл XII, перебуваючи у вигнанні, активно підтримував війну Туреччини проти Росії, але укладений Прутський мирний договір йому не подобався. Оттоманська Порта відмовилася від експансіоністської політики на півночі. Так само вона не почувалася достатньо сильною, щоб напасти на австрійців, особливо після Раштатської мирної угоди, а тому спрямувала свої сили - і дуже успішно - проти Венеціанської республіки, швидко оволодівши півостровом Пелопоннес. Та на цьому війна не закінчилася, венеціанцям і Папі Клементу XI вдалося заручитися повноваженнями від Відня і Мадрида на габсбурзькі володіння на півострові, а отже, на підтримку в продовженні війни проти турків-османів. Австрійці здобули перемоги під Темешваром і Белградом, наслідком яких стала мирна угода, підписана 1718 року в Пожареваці. Цей мир можна розглядати як другу велику поразку османів, певною мірою знову повторювалися умови Карловицького миру, Туреччина знову втрачала Банат, Сербію з Белградом, частину Валахії і Боснії, що переходили під владу австрійського імператора, прибережні регіони в Албанії та Греції відходили до Венеціанської республіки. Разом з тим війна між Іспанією і Англією проти Франції на Сицилії тривала аж до 1719 року.

Тим часом Росія зуміла загарбати всю Фінляндію протягом 1713-1714 років і здобула першу велику морську перемогу в 1714 році в Рилакс-фіорді біля півострова Ханко. Ця перемога відома як Ґангутська вікторія за російською назвою півострова - Ґанґут (Ганґоуд). Цар Петро сам командував новим флотом 16 фрегатів і 220 галер. Мир між Росією та Швецією було підписано тільки 1721 року у фінському місті Ніштадт (Уусікаупункі), цей договір став останнім серед численних мирних угод протягом тривалого періоду війни з 1700 року.

Зі шведської точки зору, ці війни справді були оборонними, хоч багатьом сучасникам і пізнішим поколінням важко було зрозуміти, що доля королівства вирішувалася в Європі й, зокрема, в Польщі. Вирішальним питанням було те, кому мала належати Лівонія, суперечки між Польсько-Литовською державою, Росією і Швецією точилися з середини XVI століття. Російський виступ частково пояснювався бажанням перестріти шведського супротивника в Україні, Польщі та Померанії, а частково наміром напасти на історичний центр шведського королівства, Фінляндію, Остроботнію, а пізніше - поширити свою присутність на Стокгольмський архіпелаг і Ботнійську затоку. Швеція намагалася боронити широку територію, яку завоювала з 1560-х років. Натомість Росія, Данія, Польща і Пруссія вважали це несправедливим, спираючись на власне бачення проблеми. Росія, Данія та інші вирішили, що становище в 1700 році склалося якнайсприятливіше для контрудару, враховуючи те, що Швецією правив зовсім юний і недосвідчений король (Карл XII) і що значна частина королівства дуже постраждала від великого голоду 1690-х років.

Для Росії головними були три політичні й воєнні цілі: доступ до Балтійського моря, доступ до Чорного моря і відродження втраченої єдності Росії, Білорусі та України. А це означало війни зі Швецією, Туреччиною і Польщею.

Після поразки під Полтавою і втечі через Переволочну до Туреччини Карл XII 1717 року прибув до Стральзунда (Штральзунда) в Померанії. Його новими ворогами стали Пруссія і Ганновер, що зрештою вилилося у втрату більшості німецьких територій Швеції. Втім, для решти земель Швеція лишилася частиною Священної Римської імперії. Так тривало до Наполеонівської доби, що стала завершенням шведської великодержавності після втрати Фінляндії та Померанії. Після цього король оселився в Сконе, колишній данській провінції Швеції, і став здійснювати наскоки на Норвегію, важливу частину данського королівства. Цар Петро І прибув з військом до Ганновера і Північної Німеччини. Війна тривала, але після 1717 року було укладено низку мирних угод між Швецією та її ворогами, особливо після смерті короля Карла XII.

Російсько-шведські переговори виявились дуже довгими і тривали з травня 1718 року по серпень 1721 року. Роль Полтавської битви можна розглядати саме під цим кутом зору.

Хоч Росія окупувала Лівонію, Карелію і Фінляндію, Швеція погоджувалась втратити тільки міста Виборг і Нарву. Обговорювалося багато різних рішень, зокрема, великі плани спільних операцій у Німеччині й Польщі зі 120-тисячним військом. Швеція готова була поступитися Лівонією та Естонією, але не Фінляндією, за умови, якщо Росія допоможе їй здобути Норвегію й не тільки зберегти всі шведські володіння в Німеччині, а й додати до них Мекленбург, тобто обміняти балтійські провінції на Норвегію та Мекленбург. З другого боку, англійське протистояння планам Данії з відвоювання провінції Сконе залишали ці території за Швецією. Відтак, позиція Швеції не була такою складною, як часто вважають.

А отже, Полтавська битва не була таким вирішальним чинником, як це представлено в масовій літературі.

Росія, Туреччина і Швеція досі мали союзників у світі мінливих коаліцій. Польща розкололася між прошведськи настроєним королем Станіславом Лещинським і виразником ворожих до Швеції поглядів королем Августом II. Важливе значення мали політичні позиції Австрії, Франції та Англії. Варто розглянути це питання з історіографічної точки зору.

Відразу після битви під Нарвою почав творитися міф про Карла XII. Він поставав, як Наполеон у майбутньому, переможцем у всіх баталіях, який майже так само постійно рухався вперед, використовуючи тактику кавалерійських ударів, запалюючи своїх вояків на нові перемоги й викликаючи почуття нижчевартісності й поразництва у ворогів. З цієї точки зору, Полтавська битва мала вирішальне значення: Карла розгромлено, його військо та його союзників знищено або полонено. Водночас цареві Петру, що подолав багато труднощів, нарешті посміхнулася доля й відкрився переможний шлях. Поразка на Пруті, втрата Азова тощо могли похитнути таке уявлення, але не титул героя Полтавської битви.

Нам невідомо, якою мірою досліджено міфотворення про Карла XII. Відома брошура 1707 року під назвою "Derheldenmtithige Monarchvon Schweden, Carolus XII" ("Героїчний монарх Швеції Карл XII"), але, вочевидь, це не єдине видання. Перша відома героїзація вказує на знаменитий "калабалік" (сутичку) у Бендерах. У 1715 році було надруковано п'єсу в п'яти актах на 128 сторінках під назвою "Leo in. Oriente Triumphans. Das ist: Die solenne Celebration Des Hohen Geburts-Tags Caroli XII. Jn den unverwelklichen Erinnerung Dess Zu Warmitza, den 13 Februarij1713 iiber die Ttirkisch- Tatarische Verraderey erhaltenen Sieges, Als welche nach alien Umstanden eroffnet wird Jn einer Action, betitult: Der Verfolgte und jedoch uniiberwundene Lowe von Mitternacht" ("Перемоги Лева на Сході. А саме: Урочисте святкування високого дня народження КарлаXII. Незабутні спогади про перемогу над турецько-татарськими зрадниками у Варниці 13 лютого 1713 року. Всі обставини в п'єсі під назвою "Переслідуваний, але непереможений Опівнічний Лев"). Наступного року з'явилася ще одна п'єса на 104 сторінках з такою самою ідеєю "Beydertriumphirenden Grossmuthund Tapferkeit Carolides XII Uberdie Orienthalische Verratherey; - zu Warnitza, ohnweit Bender" ("Перемога великодушного і мужнього Карла XII над східними зрадниками у Варниці під Бендерами").

Однак зрозуміло, що міф про Карла XII поширився переважно завдяки відомій біографії Вольтера, його "Історія Карла XII" побачила світ1 1732 року (першу частину надруковано і знищено в 1731 році), наступні, доповнені й виправлені видання з'явилися за життя Вольтера і після його смерті, біографію перекладено багатьма мовами. Паралельно інша біографія "Історія Російської імперії за часів Петра Великого" була написана тільки в 1763 році. (Обидва видання можна знайти в критичній серії видавництва "Плеяди": Вольтер. Історичні праці). Пізніше великим літературним героєм став і Мазепа. Важливими постатями в цьому історичному міфотворенні були лорд Байрон і Пушкін. Значний внесок у загальне розуміння Полтавської битви та її героїв зробили у Фінляндії та Швеції твори Сакаріаса Топеліуса "Faltskarns berattelser" ("Розповіді фельдшера") і Вернера фон Гайденстама "Karolinerna" ("Вояки Карла XII").

Відомо, що річницю Полтавської битви почали відзначати дуже давно. Ще 1711 року в Яссах це супроводжувалося роздачею грошей, залпом із мушкетів, вдячною молитвою і пишним святкуванням. Це може свідчити про те, що Полтавську битву вже тоді розуміли як поворотний пункт або мету (латиною) російської історії. Ця ідея була головною для міфологічної історії та героїзації царя Петра І, пізніше - імператора Петра Великого. Але, як зазначалося, битва не стала поворотним пунктом у російсько-турецьких відносинах, позначених катастрофічним і ганебним оточенням на Пруті, втратою Азова і відмовою від чорноморських прагнень. Та й для російсько-шведських відносин назвати Полтавську битву поворотним пунктом важко, оскільки мирні переговори почалися лише через дев'ять років, а завершилися через дванадцять років після Полтави. Польське питання залишалося так само відкритим після 1709 року, хоч прошведськи настроєному королеві Станіславу І (Лещинському) знову довелося поступитися престолом Августові II. Після цього Станіслав, подібно Карлу XII, кілька років прожив за кордоном. Спершу повернувся до Шведської Померанії, потім на три роки переїхав до Сканії (Сконе), а тоді на шість років - до рейнських володінь Швеції у Пфальц-Цвайбрюкен. Поворотним пунктом Полтава, мабуть, стала у відносинах Росії з українськими козаками.

Героїзація Петра почалася за його життя. Ще 1716 року знаменитий Растреллі розробив проект для кінної статуї імператора, яку мали спорудити в Санкт-Петербурзі. Проте для втілення цього проекту знадобилося багато часу; статую встановив імператор Павло І тільки в 1809 році. Інша, більш відома кінна статуя Петра в Санкт-Петербурзі скульптора Етьєна Моріса Фальконе була зведена Катериною II в 1782 р.

Історія Петра Великого була важлива для Катерини II, яка попросила Вольтера змалювати його життя і значення для Російської імперії. Але вирішальна роль належала Пушкіну, незважаючи на те, що він так і не завершив свій задум написати великий історичний твір про Петра Великого і його добу. Найвідомішим твором Пушкіна на цю тему є його поема "Полтава", де змальовано трьох головних дійових осіб цієї битви - Петра І, Карла XII і Мазепу.

Я не знайшов у Фінляндії російського тексту поеми, готуючи цю доповідь, однак і в німецькому перекладі чітко звучить ідея Denkmal, пам'ятника. Полтавська битва була сама по собі пам'ятником, але за умови, якщо слава про неї досягне всіх, насамперед, росіян, а тоді весь світ. Поет звертається до імператора:

Nur du, des Ruhm Poltawa laut

Hinaustrug iiber alle Strande,

Hast an dem eignen Vaterlande

Ein dauernd Denkmal dir erbaut!

(В гражданстве северной державы,

В ее воинственной судьбе,

Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,

Огромный памятник себе.)

Ідея поворотного пункту стала важливою і для шведів, але в протилежному розумінні. В Росії Полтавська битва означала (або її так розуміли та подавали) вирішальний крок від принизливого становища після Столбовського миру 1617 року і поразки під Нарвою 1700 року. Тріумф під Полтавою і морська перемога біля півострова Ханко свідчили про те, що в Росії почався період зовнішніх перемог і внутрішніх реформ. Натомість у Швеції (але пізніше) Полтава стає символом тенденції історичного опускання. Протягом XVIII століття реваншистські погляди ще визначали політику Швеції, тобто шведи не сприймали Полтавську битву і Ніштадтський мир як ознаки близького занепаду. Тільки в 1809 році, після втрати Фінляндії та Померанії, ідея занепаду набуває сили. Це призводить до того, що в історіографії період до Полтави, Ханко і Ніштадту розглядають як добу шведської "великодержавності". З точки зору вже маленької на той час Швеції, на престол якої було обрано Жана Батиста Бернадота, Швеція XVII століття була дещо неприродно розширеною. Полтавська битва означала поразку старої Швеції, але водночас народження нової шведської ідентичності, що проповідувала скромність і нейтралітет. Такий собі розумний заклик до мирного життя. Втім, як зазначалося, це вже суто сучасне тлумачення. Тривалий час у Карла XII було чимало прихильників у Швеції, не бракує їх і сьогодні.

Фінляндія входила до складу шведського королівства,фінські офіцери та солдати брали участь у війнах Карла XII нарівні зі шведами. У багатьох із нас прадіди воювали під Полтавою. Але на відміну від решти Швеції, Фінляндія постраждала від російської окупації в 1710-му і з 1714 по 1721 роки.

Ця окупація тлумачиться по-різному. У великій - провінції Остроботнія фіни опиралися і боролися проти окупантів, розгорнувся активний партизанський рух, а росіяни вдавалися до жорстких репресій проти цивільного населення. З другого боку, на більшості території Фінляндії російська окупаційна влада проводила гуманну політику. Російський генерал-губернатор князь Голіцин викликав захоплення своїм милосердям, його прозвали "Фінським Богом".

У цьому контексті той факт, що король Карл XII воював у Польщі та в Україні, залишивши без ефективної оборони свою країну, викликав чимало критичних зауважень, особливо у Фінляндії. Така точка зору, безперечно, неправильна: з ворогом треба битися там, де він є, хай і під Полтавою. Це зрозуміли ще в часи Ґустава II Адольфа: краще вести війни за кордоном, зважаючи на ту величезну шкоду, що завдає війна цивільному населенню і країні.

Так само Фінляндія під час останньої війни 1941-1944 pp. намагалася перенести театр воєнних дій частково до радянської Карелії. Воєнними діями керував фінський головнокомандувач Карл Ґустав Маннергейм. У 1909 році, як полковник Російського імператорського війська, він був нагороджений медаллю на честь перемоги під Полтавою...