Шведська військова кампанія 1708-1709 pp. Очима словацького лютеранського єпископа Даніеля Крмана

Любомір Дюровіч

1. Один з описів російського походу Карла XII від Могильова до поразки під Полтавою і останнього етапу у Бендерах належить лютеранському єпископу з Верхньої Угорщини (тепер - Словаччини) Даніелю Крману. Подорожні нотатки були написані латиною, вочевидь, на основі скрупульозно веденого щоденника після повернення до рідної єпархії в1709році. Нотатки були опубліковані в Будапешті1894року як частина угорської серії "Monumenta Hungariae historica, Scriptores XXXIII" під назвою Historia ablegationis Dni Superinten. Danielis Krman et Dni Samuelis Pohorszky ad regem Sueciae Carolum XII. Видання було здійснене на основі дещо перекрученої копії з центральної бібліотеки Відня.

Оригінальний Крманів рукопис було знайдено півстоліття згодом у Пряшеві в Словаччині в бібліотеці лютеранського ліцею. Цю повну версію спостережень і вражень Крмана відредаговано і видано 1969року Ґуставом Віктори і Йозефом Мінаріком під назвою "Daniel Krmanml.: Itinerarium (cestovny dennik z rokov 1708-1709)" у серії пам'яток давньої словацької літератури, т. 8 (видавництво Словацької академії наук в Братиславі). Видання обсягом 975 сторінок складається з оригінального тексту латиною (234с.), перекладу словацькою мовою (231с.), докладного коментарю з правильною орфографією всіх шведських і рутенських (тобто історичних і діалектичних білоруських і українських) назв (145с.), есе про Крмана та його місію (220с.) і резюме російською та німецькою мовами.

Якщо перше з цих двох видань цитували й використовували в сучасній шведській історичній літературі (Е. Карлсон, С. Ольсон, К. Галендорф), то друге залишається цілковито невідомим у Швеції, на нього ніколи не посилалися. Пояснюється це, вочевидь, тим, що словацьку мало хто знає, а латина не є більше мовою спілкування (linguafranca) навіть серед гуманітаріїв. А проте, Itinerariumє історичним документом, що заслуговує на порівняння з іншими джерелами.

Записи Крмана представили й зробили доступними українським і російським читачам спершу Стефан Томашівський (Львів,1906p.), пізніше історик В. Е. Шутой, який написав коротку статтю і опублікував вибрані фрагменти Itinerariumу перекладі російською (з латини) у "Вопросах истории", 1976p., №12, сс. 93-111. Але найголовніше - це переклад зі словацької скороченого тексту Крмана під назвою "Подорожній щоденник (Itinerarium, 1708-1709)", виданий 1999 року київським видавництвом "Просвіта" з передмовою академіка Івана Дзюби. На це видання посилалися різні місцеві газети: у докладних Крманових описах краєвидів і населення вони часом знаходили згадки про своє село чи місто, можливо про події, які там відбулися (скажімо, перша зустріч Крмана з Мазепою), але не були відзначені іншими авторами. На честь приїзду словацького посла у Полтаві встановили пам'ятник Крману.

2. Навіщо ж було словацькому лютеранському єпископу мандрувати сотні миль до позицій шведського короля, що 1708 року були на кордоні між Польсько-Литовським королівством і Московською (Російською) імперією?

Швеція, як одна з лютеранських держав, що підписали Вестфальську мирну угоду, виступала гарантом дотримання умов миру. Це передбачало також надання чотирьох стипендій студентам-лютеранам із Верхньої Угорщини для навчання в університеті в Ґрейфсвальді. На початку XVIII століття, під час Великої Північної війни, шведське військо стояло у центральній Польщі. Приблизно в той самий час повстання під проводом Франциска Ракоці в Угорщині проти Габсбургів дарувало Верхній Угорщині короткий період свободи віросповідання і надію на розвиток угорської держави. В такій ситуації лютеранські стани пристали на ідею єпископа Крмана відрядити делегацію до шведського короля, що був саме поряд, з вимогою захистити їх від контрреформації та з проханням фінансової підтримки лютеранської школи у Пряшеві для здобуття нею статусу університету, щоб у такий спосіб нейтралізувати діяльність єзуїтського університету в Трнаві.

Відбір, а тоді скорочення складу делегації, підготовка подорожніх документів - все це забрало непередбачено багато часу. Коли нарешті делегати - сам єпископ Крман у супроводі Самуеля Погорського, представника нижчого дворянства - вирушили у подорож,шведське військо вже перетнуло центральну Польщу і рухалося до Московії. Отож, Крман і Погорський спустилися на плоту рікою Вісла до Ґданська,там повернули на схід, найняли перевізника і, перетнувши Литву, наздогнали військо шведів на річці Дніпро у Магилоу (відомому за російською назвою Моґілев, а Крман передає її як Могіловія (Mohilovia).

3. Крмана і супроводжуючого, як офіційних делегатів іноземної лютеранської церкви, добре прийняли і влаштували аудієнцію з Карлом XII. Промову Крмана латиною, з якою він звернувся до короля, наведено в Itinerarium повністю. Втім, у шведських джерелах про цю подію не збереглося жодного запису, оскільки після поразки під Полтавою перед переправою через Дніпро шведський реєстр було знищено (а як свідчить Шведський національний архів у Стокгольмі (Riksarkivet), іноземних архівів про події 1708 і 1709 років не існує). Згідно з повідомленням Крмана, докладно представленому в Itinerarium, король пообіцяв - з відстрочкою до кінця війни - захистити протестантів в Угорщині, продовжити надавати стипендії навчання в Ґрейфсвальді й підтримати ліцей у Пряшеві. А в разі, якщо угорських протестантів змусять емігрувати, король пообіцяв надати їм притулок у Швеції. Лист короля, підписаний графом Піпером, наведено у праці Крмана. Невідомо, чи єпископ зберіг оригінал цього документа, чи просто відтворив його у своєму подорожньому щоденнику і чи, зрештою – якщо подивитись скептично - ця копія відповідає істині. Оригіналу не існує ні в Словаччині, ні у Швеції.

4. Хоч делегація досягла своєї єдиної мети, аудієнція з королем не стала закінченням Крманової подорожі. Як з'ясувалося, повернутися на батьківщину тим самим шляхом було неможливо, і двом чоловікам :о не лишалося, як рухатися далі зі шведами. У військовому марші, докладно змальованому в "Подорожньому щоденнику", віз лютеранських делегатів розмістили в обозі, поряд із королівськими возами; військові інтенданти забезпечили їхнє проживання, як виявилось, харчуватися вони мусили за власний кошт, хоч Крмана часто запрошували на обід різні вельможі. В одному випадку він змальовує поведінку за столом і порядок тостів. Найближчою душею і, можливо, другом Крмана у військовому таборі був Улоф Гермелін, королівський "ідеолог" і колишній професор Тартуського університету. Слід зазначити, первинний рукопис Itinerarium містить оригінал листа від Гермеліна до Крмана, в якому королівський "ідеолог" співчуває, що Крман не може повернутися додому і має супроводжувати військо в поході.

Крман захоплюється організацією і порядком у величезному війську, а також відданістю, дисципліною і мужністю шведів. Але понад усе захоплюється самим королем. Карл безстрашний, не знає втоми, скромний в їжі та одязі, не вживає спиртного. Часто мчить верхи на ворога лише з двома-трьома своїми драгунами. А коли був поранений, і хірург діставав кулю з ноги, він навіть не виказав болю. Через поранення король не зміг керувати з коня вирішальною битвою: якби не це, результат битви міг би бути іншим... Крманів щоденник певною мірою на це натякає.

5. Невдовзі після згаданої аудієнції король вирішив не продовжувати похід у напрямку до Смоленська і Москви. Натомість він пристав на пропозицію козацького гетьмана Івана Мазепи повернути на південь. Метою такої зміни було об'єднання з величезним козацьким військом Мазепи, що нараховувало нібито 200ооо вершників, і дати можливість шведській армії, голодній і виснаженій після кількох років закордонної кампанії, відпочити у багатому гетьманаті (що його Крман називає "Козакією" на півдні сучасної України). Задум полягав у тому, щоб потім спільно виступити проти московського царя.

Не намагаючись хоч якось образити Мазепу, Крман змальовує його минуле, зокрема колишню службу польському королеві, а потім, після вигнання з Польщі, таку саму службу російському цареві. Крманові, схоже, не подобається альянс вельможного шведського короля з цією людиною. Але якщо його ставлення до гетьмана в цілому нейтральне, то козаків або "запорожців", як він їх називає, Крман просто не шанує, вбачаючи в них грабіжників і горлорізів.

Крман розділив долю війська Карла XII, занотовуючи свої спостереження і враження у щоденник, який, вочевидь, зберіг під час переправи через Дніпро (хоч він про це прямо не згадує).

На початку своєї подорожі Крман менше змальовує військові виправи, а більше пише про місцевості, міста і села, життя людей, їхні релігійні звичаї. Насамперед його турбують зустрічі з православним духовенством, він розчарований браком у них теологічних знань і низьким соціальним становищем. Сам він здобув освіту у Віттенберзі, вивчав не тільки теологію, а й філологію, математику і астрономію. Він також автор дуже важливої граматики, а отже, його очікування і вимоги до інших були високими. Якось він придбав кілька православних релігійних книг, швидко вивчив, як філолог, мову, щоб їх зрозуміти, і вже пояснює у своєму щоденнику грецьке походження різних церковних термінів і російських імен, як-от "Фьодор, тропар".

6. Від суворої зими 1708/1709 pp. Крман зосереджується винятково на воєнних подіях. З натуралістичними подробицями змальовує, як страждають люди, коли їм ампутують кінцівки, коли вони помирають на жахливому холодному вітрі, що дме зі степів, чи як пізніше, навесні, величезні рої великих чорних мух накидаються на харчі й питво. У червні 1709 року шведи оточили місто Полтаву, і Карл приймає рішення почати вирішальний бій військо проти війська.

Крман спостерігав за боєм верхи на коні безпосередньо на полі битви. На його думку, московіти перемогли тоді, коли змогли обстрілювати шведів з обох флангів, використовуючи важку артилерію і особливу шрапнель, винайдену французьким інженером, що дуже швидко вибила основу шведських елітних полків.

Після відступу до Дніпра почалася паніка, коли стало зрозуміло, що переправу на протилежний берег не організовано. В Itinerarium наведено зворушливий, емоційний опис, як усе, включаючи королівську канцелярію та майже всі записи й документи, загинуло, головним чином було спалено, і як рештки війська намагалися знайти хоч би яке суденце, щоб переплисти через широку і стрімку річку.

Крмана та його компаньйона врятували двоє місцевих жителів на маленькому човні. Він пише, що зумів прихопити лише кошик з хлібом, свої російські книжки й деякі особисті речі. При цьому півсловом не згадано про щоденник. Тим не менш, у багатьох випадках це єдине можливе джерело сотень географічних назв, дат і біблійних цитат. Нічого не сказано також про переправу короля на протилежний берег, хоч Крман скрупульозно перераховує, хто з вищого офіцерства та аристократів загинув чи потрапив до полону. Крман переймається переважно долею Улофа Гермеліна.

7. В останній частині "Подорожнього щоденника" серед опису подій у Бендерах два моменти видаються особливо важливими: переказ проповіді священика королівських драгунів і звіт про прощальну аудієнцію Крмана з королем.

Однієї неділі, під час відправи у королівському наметі, в присутності всіх вищих аристократів, які вижили, пастор Енеман поділився своїм розумінням причин поразки з церковної точки зору. Він вважав, що до поразки спричинилися не військові, а радше моральні й релігійні чинники. На його погляд, все полягало в зарозумілості шведів, в аморальності війська, в переоцінці власних сил, у недостатній вірі в Бога і в недооцінці ворога. Однією з інших причин Енеман назвав підтримку шведами поляків, які прагнули повернути собі Україну. Ці важкі звинувачення стосувалися всіх, і всі погодилися з ними, щойно це зробив король. Сам Крман не коментує Енеманові звинувачення, незважаючи на своє захоплення шведами.

Для того, щоб повернутися на батьківщину, Крман отримав місце у групі, очолюваній генералом Меєрфельтом, яка вирушала до Угорщини й мала підготувати повернення короля до Швеції. Саме під час цієї тривалої подорожі теренами сучасних Молдови і Румунії Крман, безперечно, дізнався незвичайну історію про місію Меєрфельта до російського царя відразу по завершенні битви під Полтавою, метою якої було домовитись про коротке перемир'я, щоб поховати забитих. Петро І замість цього запросив генерала на пишний бенкет і вихвалявся своєю перемогою над шведами, але відмовився від перемир'я, яке б насправді дало шведам час об'єднати своє військо, що відступало.

Перед від'їздом Крман мав особисту прощальну аудієнцію з королем і висловив йому свою подяку і благословення. Пізніше того вечора королівський кур'єр приніс Крманові гаман із золотими монетами.

8. "Подорожній щоденник" Крмана - це його звіт про місію, ініціатором якої він сам був і яку схвалив синод лютеранської церкви Верхньої Угорщини. Автентичність нотаток доводить той факт, що вони написані відразу після виконання місії й містять сотні дат і цифр, які легко перевірити. Разом з тим їхню достовірність ніколи не порівнювали з іншими шведськими джерелами. Єдиний виняток складає коментар Ґ.Віктори у братиславському виданні, а втім, Віктори не був фахівцем з історії Швеції.

Так чи так, "Подорожній щоденник" Крмана є розлогою, достовірною розповіддю прошведськи настроєного свідка Полтавської битви, події, що в багатьох відношеннях вирішила долю сучасної Європи.

ЛІТЕРАТУРА

Carlsson, Ernst, Sveriges historia under konungarne at pfalziskahuset. Part 8: Karl XII: 3. Stockholm 1910.

Carlsson, Einar, Karl XII och kapitulationen vid Perevolotjna.(Karolinska forbundets arsbok), Stockholm 1940.

Englund, P., Poltava. Berattelsen om en armes undergoing.Stockholm 1995.

From P., Katastrofen vid Poltava, (Historiska medier), Lund 2007.Hallendorf, C„ Karl XII och Levenhauptar 1708. Uppsala 1902. Krman, D. ml. (1663-1740), Itinerarium (Cestovny dennlkzrokov 1708-1709), eds. Jozef Minarik and Gustav Viktory, Bratislava 1969.Minarik, J., Literarne dielo Daniela Krmana ml.. In: Krman, D„ Itinerarium, pp. 54-271. 1969.

Olsson, S., Olof Hermelin. En karolinsk kulturpersonlighet och statsman, Lund 1953,

Viktory, G., Poznamky оKrmanovej ceste a cestovnom denniku. Kriticky komentar. In: Krman, D„ Itinerarium, pp. 775-913. 1969.

Крман, Д., Подорожній щоденник (Itinerarium, 1708-1709), "Просвіта", Київ 1999 p.

Шутой, В. Е„ Малоизвестный источник по истории Северной войны. "Вопросы истории", 1976, №. 12, с. 93-116. 1976.

Що говорить і що робить король - комунікаційна система Карла XII

Петер Еріксон

Велика Північна війна лягла важким тягарем на шведський народ¹. Ніколи раніше чи пізніше в історії Швеції війна не вимагала таких великих ресурсів: людей, послуг, товарів і грошей. Влітку 1709 року Швеція зазнала військової катастрофи: бойову армію розтрощено під Полтавою, а король Карл XII утік до Туреччини. Окрім того, кілька років поспіль були у Швеції неврожайними, а протягом 1710-1712 pp. спалахнула епідемія чуми. Зазвичай за таких обставин воєнні дії змушено припиняють. Але бажання деспотичного короля продовжити війну поряд із його міцною владою над військом спонукало до нових рішень, що вивільнили раніше недосяжні ресурси.

Важливою ознакою цього процесу була здатність короля спілкуватися зі своїми підданими, щоб пояснити їм воєнну політику, примусити їх до нових пожертв і підготувати до нових проблем. Найважливішим інструментом поширення інформації та пропаганди були кафедри в парафіяльних церквах. Духовенство мусило зачитувати будь-яке послання чи відозву, які влада хотіла оприлюднити. Крім того, робити це вони мали між проповіддю та причастям, щоб парафіяни напевне слухали. В такий спосіб король звертався до кожного, адже всі були зобов'язані ходити до церкви.

Така здатність звертатися до простих селян без якихось можновладних посередників була вирішальною для престолонаслідування шведських королів. Пояснювалося це особливостями соціально-економічних умов шведського суспільства. Аристократія тут була нечисленною і, за європейськими мірками, відносно бідною. А в багатьох кутках Швеції, зокрема на півночі та північному сході, дворян не було взагалі. Крім того, фактично кожен дорослий аристократ чоловічої статі перебував на королівський службі, або як офіцер, або - як цивільний службовець. Таким чином, якоїсь незалежної сили поза державою просто не існувало.

Слабкій аристократії протистояла відносно міцна добре організована держава. На початку війни Шведська корона зробила приблизно третину селянства своїми орендарями, ще одна третина вважалися вільними землевласниками. В такий спосіб корона або, - як це розуміли селяни, король здобув пряму феодальну владу над більшістю селян. Безпосереднє фінансове правління королівства поширювалось на велику кількість селян, а тому розмір орендної плати за землю визначали королівські податки.

А проте, це зовсім не означало, що корона могла вільно, за своїм бажанням розпоряджатися ресурсами селян. Селяни представляли четвертий стан в Асамблеї суспільних станів (риксдагу), брали активну участь у місцевому управлінні та судових процесах, тобто, були політичною силою, з якою слід було рахуватися. Хай навіть не існувало реальної загрози відкритого повстання, проте корона не могла дозволити собі такою мірою віддалитися від шведського суспільства. Успіх у війні залежав від ефективності державної машини, й навіть пасивний опір міг серйозно завадити, а то й скоротити набір до війська та переозброєння армії. Тобто, якщо король бажав мати ресурси селян, то мусив звертатися до селян.

Дещо про методику

Для того, щоб зрозуміти, як оперування інформацією і пропаганда могли вплинути на підданих і допомогти у війні, слід розглядати ці ідеологічні зусилля як комунікативну систему. Це означає, що історикові необхідно вивчити різні джерела і спробувати оцінити загальний наслідок численних методів, що були в розпорядженні короля, коли він звертався до своїх підданих.

Це також означає, що не варто обмежуватися вивченням того, що було написано або сказано. Вчинки так само можна піддавати лінгвістичному тлумаченню. Зробити щось комусь - те саме, що сказати. Дії сприймаються завжди як послання тими, на кого вони спрямовані, чи хто виступає свідком цих дій. Більше того, дії зазвичай мають різне значення залежно від соціального контексту, в якому вчиняються.

Слухняні грішники і батько-оборонець

На початку новітньої історії в основі декларацій влади лежав релігійний підтекст. Проголошувалося, що всі люди грішники. А моральну відповідальність розуміли, як колективну справу. На таке переконання спиралося пояснення війни і воєнної політики Карла XII. Війну представляли як праведне Боже покарання грішників і нерозкаяних. Отже, причиною воєн був брак моралі та благочестя підданих, а порятунок від лиха шукали не в політиці, а в моралі.

Також стверджували, ніби піддані шведського короля мають особливий зв'язок із Богом. Про що свідчить використання з цією метою Біблії. Приповідки Старого Заповіту служили взірцями для розуміння та тлумачення поточних подій. Швецію називали біблійним Ізраїлем, а її долю визначав зв'язок із Богом.

Та коли народ лишався сам по собі, могло запанувати лихо, спричиняючи громадянську війну, хаос і розвал суспільства. От чому, як стверджувалось, потрібна була влада, яка могла б покарати лихих людей і захистити добрих. Потрібен був король, батько своїх підданих, і його влада поширювалась на цивільних і військових службовців, які виконували свої обов'язки від імені короля. Щоб підтримати їх і профінансувати зусилля короля захистити своїх підданих, зокрема й шляхом війни, необхідно, щоб піддані сплачували податки. Влада короля мала релігійну природу. Часто наголошувалось, що підкорятися королеві є релігійним обов'язком і що Бог покарає будь-яку непокору. А що така воля Божа, то посилалися на Біблію, зокрема на Четверту заповідь.

Для того, щоб король виглядав добрим батьком-оборонцем, його чиновникам не можна було погано поводитися з підданими короля. Необхідність дисциплінувати цивільних службовців і військових офіцерів пояснювалась тим, що вони діяли від імені короля. Таким чином, їхня поведінка віддзеркалювала поведінку самого короля. На початок Великої Північної війни вже існував досить вичерпний звіт правил для здійснення контролю над чиновниками. Зазвичай кожен вищий чиновник мав контролювати своїх підлеглих, а цивільні службовці однакового рангу мали перевіряти один одного.

Тягар війни, що ліг на державні фінанси, піддав систему жорсткому тиску, оскільки цивільні службовці відчули спокусу відшкодувати свої утримані виплати за рахунок селянства. Скарги підданих змусили короля призначити кілька комісій, щоб дослідити та розглянути такі випадки. Але ці пропагандистські заходи навряд чи могли виправити загальне становище. Протягом 1710-1720 років адміністративний апарат було реорганізовано і одним із важливих елементів цієї реорганізації став постійний контроль над чиновниками.

Після битви під Полтавою стало неможливим утримувати велике військо за кордоном за рахунок іноземних держав та їхнього населення. Крім того, протягом 1710-1720 років виникла необхідність утримувати й переміщувати велику кількість війська в межах власне шведського королівства. Тому ще важливішим стало питання захисту підданих від нечесної поведінки цивільних і військових чиновників.

Прагнення короля зберегти й розширити права своїх підданих, зокрема права селян, досягли вищої точки в указі 1717 року про розгляд скарг щодо розквартированих солдатів. Відтепер передбачалося, що право на боці сторони, яка позивається, і їй мусили виплатити подвійне відшкодування на місці, за що командир ніс матеріальну відповідальність.

Докази на користь війни

Король та його канцелярія готували також укази, що роз'яснювали нецерковні причини війни. Головним доказом було те, що на Швецію напали. Король та його уряд були невинні, це зрадливість та ворожість російського царя, данського і польського королів спричинили початок війни. Водночас війну пояснювали не політичними поняттями, а знов-таки через релігійний світогляд. Згадані монархи мали стати інструментами в руках Бога для покарання грішників.

Король постійно наголошував, що для перемоги над ворогом потрібне нове військо. Лише по досягненні безпечного і стабільного миру підданим відшкодують усі їхні пожертви. Безпечний мир, зрозуміло, означав повну перемогу і знищення ворогів.

Цілковиту відсутність короля у своєму королівстві - спершу, коли він очолював бойову армію, а потім, коли перебував у вигнанні в Туреччині, також подавали, як покарання за гріхи підданих. Це використовували, як доказ необхідності збільшити воєнні затрати. Повернення короля, на батьківщину, як стверджували, залежало від воєнних успіхів, що, в свою чергу, вимагало нових військ.

При цьому наголошувалося навіть на турботі короля за своїх підданих. Король просив вибачення, що вимушений знову завдавати страждань і так перевантаженому народові додатковими зборами, але доки триває війна, немає іншого вибору.

Це, можливо, і не особливо дивує. Прикметніше те, що протягом 1710-1720 років король почав використовувати продумані промови про рівність. Він заявляв, що затрати на війну були сплачені несправедливо, внесок бідних був надто обтяжливим, а внесок заможних - недостатнім.

Особистий приклад і верховенство закону

Карл розумів, що постійно перебуває в центрі уваги й що його вчинки та особисту поведінку повсякчас розглядають і обговорюють. Він зумів обернути це на політичний актив. Намагався власним прикладом вплинути в необхідному напрямку на своїх підданих. От чому зробив себе видимим і доступним для підданих, особливо для солдатів будь-якого звання. Він не уникав небезпеки й труднощів і в битвах, і в малих сутичках. Одягався просто, так само як і харчувався, принаймні, за чутками. Розмовляв з підданими поблажливо, зокрема з нижчими за походженням.

Слід наголосити, що це не було виявом особистого характеру чи певного настрою. Ні, це були дуже продумані дії, сповнені комунікативного політичного змісту, щоб підбадьорити солдат, підняти їхній бойовий дух, викликати бажання у підданих підкорятися, завербувати нових солдат і отримати нові матеріальні пожертви.

Зовнішній вигляд Карла дедалі більше відповідав тому образу, в якому король подавав себе на портретах. На приголомшення двору він поставав на картинах у простому, не оздобленому блакитному однострої, без перуки, "носячи власне волосся", як він казав. На ньому були високі кавалерійські ботфорти, в руці важка шпага. Для селян, які спостерігали, як їхні сини та робітники вирушають на війну у схожих одностроях, це було сигналом для впізнавання. Вони казали щось на кшталт "Дивись-но, ми такі самі". Король, очевидь, опускався до рівня своїх підданих і водночас уособлював у собі армію. Для дворян і високих чинів ті самі портрети могли нести повідомлення, що у воєнний час не було місця для надмірностей. Такі портрети виготовляли відносно великого розміру в майстернях придворних художників і передавали навіть молодшим чиновникам, а часом і до церков².

Відповідно, виконання Карлом функції вищого заступника закону та порядку давало йому можливість передавати послання про себе, про війну і суспільний порядок. Варто розглянути три випадки.

Йоган Рейнгольд фон Паткуль був лівонським дворянином, якого заочно засудили на смерть за опозицію Шведській короні в 1690-ті роки. Пізніше він став ключовою постаттю в організації антишведського союзу. Під час війни спершу перебував на дипломатичній службі у курфюрста саксонського і короля Польщі Августа II, пізніше, крім іншого, командував російськими військовими загонами. У 1705 році його заарештовано колишнім господарем Августом II і за умовами Альтранштадтського миру між Швецією і Саксонією видано шведському королю. Карл XII затвердив попередній смертний вирок, але, враховуючи нові злочини Паткуля, покарання мало стати суворішим. Його колесували живцем, а тоді четвертували й рештки виставили напоказ. Жорстокість страти викликала вибух антишведських настроїв у багатьох європейських містах і широко використовувалась у пропагандистській війні³. Такі жорстокі екзекуції несли в собі відверте послання⁴. Насамперед вони показували, скажімо, лівонським дворянам, що їх не визнають незалежними політичними суб'єктами ні як окрему групу, ні як індивідів, і що король не терпітиме жодну невірність. Вочевидь, Карл прагнув заплатити високу політичну ціну, щоб донести таке послання.

Інша вражаюча історія стосується окружного чиновника Югана Прюса. Будучи амбіційною людиною, він, схоже, неправильно зрозумів наміри короля і намагався витягти всі можливі ресурси з сільських платників податків, погрожуючи їм і призначаючи навмання суми для сплати. За це його заарештовано і засуджено до страти. Під час судового процесу він примудрився обтяжити свою провину і образити практично всіх своїх колег і начальників. Оскаржуючи покази свідків, апелюючи проти судових рішень і–принаймні у двох випадках –вимагаючи особистої присутності короля, він зумів затягти суд. Йому вдалося навіть утекти із в'язниці й потрапити знову під арешт, перш ніж він отримав охоронну грамоту для виїзду зі Швеції. Тут цікаво, до якої міри король і вищі цивільні службовці намагалися забезпечити законні права доволі дрібного і вочевидь, винного чиновника. Послання полягало в тому, що король за будь-яку ціну обстоює закон, хоч би яких клопотів це завдавало багатьом високим його службовцям. З другого боку, смертний вирок показував селянам, яких це стосувалося, що король насправді ставиться дуже серйозно до порушення прав його підданих⁵.

Останнім випадком є загибель королівського вдового пристава Варенберґа. Наприкінці зими 1710 року багатьох селян закликали до війська як останній резерв, щоб обороняти провінцію Сконе від вторгнення данців. Селяни були розлючені. Їхніх молодих чоловіків рекрутували, а вони платили великі податки для того, щоб їх самих не закликали до війська. Розпалені спиртним, вони знайшли цапа відбувайла в особі судового пристава. Кілька годин вони лупцювали його й кололи до смерті ножами. Судового пристава не стало, а селяни розійшлись по домівках. Кілька тижнів усе було спокійно. А тоді держава завдала удару у відповідь. Разом зі слідчою комісією прибув цілий кавалерійський полк. Допити, які почалися, зламали єдність селян,і вони стали свідчити один проти одного. Тридцяти вісьмом із них винесли смертний вирок, решті присудили тілесне покарання чи ув'язнення. Зрештою, не всі вироки були виконані, почасти тому що деякі засуджені померли від чуми. Прикметна реакція короля на цей випадок. Він заявив, що оскільки злочин скоєно, він має бути покараний. Але було б краще, якби селян не закликали до війська. Він зазначив також, що ніколи раніше його піддані у Скараборзі не були йому невірні, їх мали спровокувати на це окремі нечесні чиновники. Король наказав губернатору провінції надалі уважно стежити за своїми підлеглими⁶.

Розподіл тягаря війни у суспільстві

Найголовнішою змістовною дією короля протягом війни був, звичайно, розподіл видатків на війну у суспільстві. Найголовнішим для ведення війни був набір солдат до війська. Цей тягар ліг на селян. Саме їхні сини й сільськогосподарські робітники складали полки, що марширували по Східній Європі. Селяни мали постачати рекрутів не тільки для регулярних полків, як було зазначено в угоді з державою, а й формувати певну кількість особливих полків. У вигляді компенсації дворяни й можновладці також мали забезпечувати рекрутів для особливих полків.

Що довше тривала війна, то важчий тягар лягав на селян, щоб продовжувати й навіть нарощувати воєнні дії. Уряд намагався відшкодувати втрати. Ні, додаткові збори не скорочували, але підвищення податків залишалося поміркованим. На відміну від становища з дворянами й можновладцями. На початку війни було запроваджено податок на землю, від якого зазвичай звільняли у мирний час. Протягом воєнного періоду цей податок було подвоєно, а то й потроєно. Крім того, кілька додаткових податків у 1710 - 1720 роки було запроваджено на пропорційній основі, тому найбільше вони торкнулися найзаможніших, особливо, податки 1713, 1715 і 1716 років. Після 1710 року навіть найбагатші латифундії й феодальні маєтки аристократів мали приймати на постій солдатів. Те, що з державних службовців утримували половину чи три чверті платні, також було важким випробуванням для багатьох високих посадовців.

Таким чином, соціальний розподіл видатків на війну означав, що піддані короля мали вкладати у війну все, що могли. Привілеї більше не були достатньою підставою для винятків. Навпаки, вирішальною різницею стала власність. Коли всім підданим загрожує однакова небезпека, кожен має боронитися проти неї. Отож, послання було про загальне соціальне вирівнювання. В скрутних умовах війни Карл XII намагався перевизначити весь суспільний лад. Підданим було запропоноване підпорядкування, що спиралося на спільноту, ширшу за стан, ранг чи корпорацію. Це було братство в боротьбі й злигоднях під очільництвом короля.

ЛІТЕРАТУРА

Ця стаття значною мірою спирається на мою дисертацію:

1 Ericsson, Peter, Stora nordiska kriget forklarat. KarlXII och det ideologiska tilltalet. Uppsala2002. Всі емпіричні дані, якщо не вказано інших джерел, взято з цієї праці.

2. Ericsson, Peter, 'Bilden avsuveranen', in: Makt och vardag (eds. Dahlgren/Floren/Karlsson), Stockholm 1993.

3 Asker, Bjorn, 'Patkul, Johann Reinhold', Svenskt Biografiskt Lexikon. Stockholm 1992-1994.

4 Класичним дослідженням значення жорстоких екзекуцій є праця Мішеля Фуко, Overvakning och straff. Pp. 42-83.

Lund 1987 (1974).

5 Linde, Martin, 'Envaldskungens makt och dmbets-mdnnens. Ambetsmannakontroll och maktlegitimering і Karl Xll:s Sverige". Karolinska forbundets arsbok 1997.

6 Bolmskog, Henrik, Vi vill inte ga till Skanel Overhet och under- satar pa kollisionskurs і Vastergotland ar 1710. Неопубліковане. Історичний факультет Стокгольмського університету, 1995.