Санкт-Петербург і Полтава. Геополітичні зміни на західних кордонах Росії й Північної Європи

Макс Енґман

Ленінград 1941 р.

"Громадяни!

Нам повідомили, що могутня німецька армія взяла Петербург. Вперше в історії колишня чарівна російська столиця, розташована біля наших кордонів, впала. Це повідомлення, хай і очікуване, наповнює радістю серце кожного фіна.

[...]

Для нас, фінів, Санкт-Петербург був справжнім передвісником лиха. Це місто наче пам'ятник головному принципу Російської імперії - прагненню захоплювати нові землі. Загарбання, зовнішня експансія, боротьба за нові терени червоними нитками проходять крізь історію Росії".

Це фрагмент промови, яку Юго Кусті Паасіківі, пізніше (з 1946 р.) президент Фінляндії, мав виголосити по фінському радіо в день взяття німецькою армією Ленінграда в 1941 році. Як відомо, цю промову ніколи так і не було виголошено зі зрозумілих причин.

Важко впізнати в цій промові суворого наставника нової повоєнної зовнішньої політики Фінляндії, людину, яка проповідувала пізніше, що в Ленінграда було, за його словами, "законне заставне право", яке фіни мали поважати. Втім, Паасіківі і в 1941 році був обережний, нічого не сказав про виграш фінів від очікуваного падіння Ленінграда, зазначивши тільки, що вони його вітатимуть, адже для них це означатиме, що лихий сон розвіявся. Промову написано в час, коли здавалося, що історію буде переписано і реформовано. Промова Паасіківі віддзеркалює два давні уявлення про природу Петербурга. Їх можна виразити в двох словах: міф і загроза. Вони, власне, ровесники самого міста.

Міф указує, що Санкт-Петербург був чимось винятковим, навіть нереальним. Дехто вважає, що Санкт-Петербург був забаганкою самодержця: чудове творіння, яке, однак, не повинно було існувати, принаймні на цьому місці. У своїй промові Паасіківі зазначав, що багато російських письменників виказували відверту ворожість до Петербурга, він цитував Достоєвського, який казав, що неможливо відвернутися від вікна, що його Петро Великий прорубав на захід. Українець Гоголь скаржився на холодну зиму в землі фінів, де мряка, холод і туман. За словами Бєлінського, в місті не було ні клімату, ні пір року, лише волога осінь, що часом нагадувала пародію на зиму, часом на весну.

Міф - це щось неприродне. Деякі міста - Єрусалим, Рим, Москва - є центрами свого світу, який вони створили навколо себе. Але центром чого міг бути Петербург? Його створила імперська Росія, але збудований він був на фінських мочарах, які, згідно з міжнародним правом, належали Швеції до 1721 року. Вже сучасники Петра вважали, що Санкт-Петербургу загрожує стихія. Будь-якої миті місто могло зникнути у Фінській затоці чи в болотах, на яких Петро І наказав його збудувати.

На думку багатьох росіян, у міфі крилося також переконання, що місто несе загрозу російській душі. Карл Маркс, який невисоко оцінював Росію, зазначив, вдавшись до гри слів, що Петро подарував своїй імперії ексцентричний центр, заснував столицю, що була і дивною, і нецентральною, навіть доцентровою.

Генрик Габріель Портан, "батько фінської історіографії", написав наприкінці XVIII століття, мовляв, сподівається, що Росія спроможеться перенести свою столицю до Константинополя - тоді б фіни могли спати спокійно.

Фінський політик Кай Донер, який підтримував похід проти Петербурга і окупацію міста в 1919 році, вважав, що місто могло б стати підхожою столицею для Великої Фінляндії, але не може залишатися столицею Росії. Якби одного дня місто поринуло знову в болото, на якому було збудоване, це б потішило мільйони людей.

Відчуття небезпеки з обох боків кордону мало свої підстави - захист Петербурга-Ленінграда відігравав важливу роль в усіх війнах, що точилися навколо Фінської затоки від дня заснування міста. Санкт- Петербург - це наголос на питанні влади на суходолі й на морі.

Панування на суходолі й на морі

Люди досі читають Історію Фукідіда про Пелопоннеську війну. Якщо зважити на те, що минуло вже два з половиною тисячоліття, то популярність твору справді вражає. Зрозуміло, чому його читають - це дуже добре читання, захоплююче, сповнене дії й привабливих персонажів. Праця Фукідіда є кращим взірцем політичної історії.

Але я припускаю існування принаймні двох інших причин, чому досі читають цю старовинну працю про те, якою насправді була грецька громадянська війна. Перша причина полягає в тому, що це епічна розповідь про те, як маленька держава стала світовою потугою. Так само розповідь про те, як кілька туманних островів біля узбережжя Атлантичного океану перетворилися у Британську імперію, де сонце ніколи не сідає, не менш захоплює, ніж розповідь про перетворення доволі відсталого і бідного васального князівства Золотої Орди в найбільшу у світі Російську імперію.

Друга причина пояснюється інтересом до життєдіяльності імперії. Пелопоннеська війна є одним із перших описаних зіткнень між типовою морською імперією і переважно континентальною імперією. Комбінація конфлікту Спарти та Афін повторювалася в історії багато разів: Британія проти Іспанії, Франція і Німеччина поряд із Радянським Союзом проти Сполучених Штатів. До цього списку можна додати війну Швеції проти Росії. Шведська імперія була морським проектом, створеним навколо Балтійського моря.

Війни між двома континентальними державами часто сприймають як щось звичне, це війни між двома схожими територіальними потугами. Цікавим зіткнення між континентальними і морськими державами робить те, що це зіткнення між державами різними формами modus operandi(тут - способу життя).

Часто вважають, що континентальна держава має перевагу - острова важко обороняти, а у континентальної держави є перевага "внутрішніх ліній", тобто, можна перекидати війська туди, де існує іноземна загроза. Постачання та інші комунікації у континентальної держави коротші, й вона має просторову перевагу, тобто, може відступати доти, доки ворог виснажить свої ресурси та війська, щоб забезпечити фронт постачанням і комунікаціями. Правителі Росії від Михайла Романова до Олександра І, а пізніше і Сталін, використовували простір як зброю. У1807 році російський генерал Барклай де Толлі пророкував, що на Наполеона очікує його Полтавська битва, якщо він нападе на Росію. Тактика відступу і спаленої землі сприяли тому, що лорд Монтгомері, переможець битви під Ель-Аламейном, у своїх лекціях зі стратегії одним із "золотих правил" стратегії зробив постулат: «ніколи не нападати на Росію». Хоч як переконливо виглядає цей доказ, є багато прикладів, коли морська держава мала перевагу.

Морська держава здатна завдати удару там, куди можуть прокласти шлях її кораблі. Росія не мала великої переваги від внутрішніх ліній під час Кримської війни, навпаки, оскільки Британія і Франція буди здатні дати одночасних ударів і в Балтійському, і в Чорному морях, атакуючи Бомарсунд, Свеаборг і Севастополь, внутрішні лінії аж ніяк не полегшили становища Росії. Та і яка від них користь, коли ви в пастці й не можете їх використати? Можливість перекрити кілька виходів до моря та портів континентальної держави при дедалі більшому значенні торгівлі й стратегічних ресурсів породила теорії, на зразок теорії адмірала А.Магана, про історичну вагу морських держав.

Подібно взаємозв'язку між агресивною і оборонною політикою, взаємозв'язок між континентальною і морською державою, по суті, нестійкий. Хоч рівновага досягається тим, що континентальній і морській державі важко добратися одна до одної. Морська потугaможе блокувати й зупинити зовнішню торгівлю континентальної держави, але не будучи спроможною створити експедиційний корпус, їй годі сподіватися на підкорення континентальної держави. З другого боку,континентальна держава завжди прагне знищити морський флот і гармати морської держави, але поки морська держава здатна відступити в море поза досягнення континентальної держави, остання мало що може зробити.

Під час війни між Швецією і Росією на Балтиці наприкінці XVII століття комбінація змінилася. Морська держава Швеція отримала переваги від внутрішніх ліній. Континентальній Росії довелося підкорювати узбережжя Фінської затоки. Після прориву до моря 1703 року Росія на 1809 рік контролювала вже більшу частину узбережжя Балтійського моря.

Північ чи південь - схід чи захід

Росія з дивовижним успіхом розширювала свої володіння в усіх напрямках. Разом з тим вибір напрямку означає інший вибір. Вибір між сходом і заходом мав величезні наслідки. Розширюючи свої володіння на сході, Росія поставала державою, що несе сучасні технології і сучасні форми управління як агент сучасної цивілізації, хоч би що думали про благі діяння чи форми, яких набувала ця цивілізація.

На заході Росія протистояла і підкорювала народи, суспільства і держави, які за більшістю показників (письменність, індустріалізація, урбанізація) стояли на вищому щаблі розвитку. Як правило, вони розглядали своє становище під російським правлінням як підпорядкування варварам.

Як зазначалося, Росія була імперією, в той час як Британія мала (заморські) колонії. З точки зору цієї різниці в розвитку між сходом і заходом можна, вочевидь, сказати, що Росія була водночас імперією і мала колонії.

На зламі XVII і XVIII століть колишнє географічне поняття "північні держави" (Швеція, Данія, Пруссія, Польща і Росія) розвалилося і відбулася докорінна переорієнтація. Німецькі держави розглядалися тепер як центральноєвропейські, Польща зникла з географічних мап, а Росія стала найбільшим членом і лідером Східної Європи, визначеної як слов'янська етнічна спільнота.

Вибір між північчю і півднем також означав схожі фундаментальні рішення. В певному розумінні це був вибір між Санкт-Петербургом і Стамбулом. Рішення ховалися ще глибше - в політиці північних держав, де Росія традиційно посідала належне місце, яке набувало дедалі більшого значення після заснування Петербурга.

Інший вибір означав втручання в політику на Кавказі чи на Балканах. Головною метою кожного правителя, що мав інтереси в цьому регіоні, було взяти під контроль торговельні шляхи, і Росія не була винятком. Вибір Росією своєї столиці визначив інший вибір.

Імперський Амстердам?

Протягом майже всього XVIII століття турки були надто могутніми, щоб Росія могла розширювати свої володіння на південь. На тривалий час Росія зосередилася на експансії на північ. Її час настав: Швеція підірвалася в своїх імперських зусиллях, а Польща рухалась до саморуйнування.

Шведська великодержавність була дивним творінням, що спиралося однаковою мірою на слабкість сусідів Швеції, контроль над окремими стратегічними сировинними матеріалами (залізо, мідь, смола) і здатність ефективно мобілізувати ресурси. Шведська забюрокра-тизована і централізована держава була здатна зосередити ресурси, але в тривалій перспективі не могла змагатися з Росією, що підтверджено заснуванням Петербурга і Полтавською битвою.

Петербург - це ніби одна з дверних завіс, на яких обертається історія: коли двері відчинені чи зачинені, все змінюється. Місто не було якоюсь примхою чи невідомо чим зведеним невідомо де. Гирло Неви - чудове місце для гавані, військово-морської бази, регіонального центру. До Петра І це місце не було пусткою, хоч саме так змальовано в російських джерелах з метою звеличити діяння Петра. Тут було шведське місто Ніен і стояла фортеця Ніенсканс. Порівняно з Петербургом це було насправді маленьке містечко, але важливе для Шведського королівства, хоч і не могло притягти до себе російську торгівлю, яка знайшла нові виходи до моря південніше та через Архангельськ.

Незвичайним було те, що Санкт-Петербург, коли став столицею Росії, змінив не тільки російську історію, а й історію Швеції та Фінляндії.

Багато дослідників убачали й так само бачать у Санкт-Петербурзі, по суті, політичний витвір, російське "вікно на Захід", браму, крізь яку могли проникати західні впливи та технології й змінювати російське суспільство. Стверджували, ніби місто служило таким собі вікном, крізь яке решта Європи могла дивитися на російську великодержавність, що поставала на руїнах колишнього шведського панування на Балтиці. Це було своєрідним уособленням зусиль Петра здійснити модернізацію Росії згори. Місто створено як антипод Москві, як символ нової світської офіційної культури проти московських традицій замкненості.

Певною мірою Петро намагався зробити неможливе: створити імперський Амстердам, місто під суворим наглядом, але з підприємливими торговцями, що примножують статки завдяки комерції, як він це бачив у своїх подорожах на Заході. Центр міста з каналами було побудовано на зразок Амстердама, але з великими імперськими будівлями. Це фундаментальне протиріччя було наслідком модернізації згори: якщо Санкт-Петербург був імперським містом, він не міг бути Амстердамом, а якщо був Амстердамом, не міг бути імперським містом. У Росії він міг бути лише імперським містом, але ті зусилля подарували Петербургові особливу, подвійну роль у російській історії.

З точки зору внутрішньої чи зовнішньої політики Санкт-Петербург не міг стати зосередженням російських зв'язків із Західною Європою, а також благодатним ґрунтом для всмоктування західних впливів - бароко, грецького відродження чи модернізму. Санкт-Петербург, як найбільше місто в Північній Європі й російська столиця, потребував, окрім того, дедалі ширшої охоронної зони. На думку більшості російських геополітичних стратегів, це означало безпечне узбережжя Фінської затоки й будівництво флоту. Нова російська морська потуга прославилася 1714 року в битві в Рилакс-фіорді біля півострова Ханко, відомої в Росії, як Ґангутська вікторія. Сама по собі морська битва не була важливою, маючи велику кількісну перевагу, росіяни насилу подолали шведів.

А проте, ця битва підготувала сцену для 18 століття. Більше того, все було взаємопов'язано: перемога на полі битви на півдні, будівництво нової столиці й морська перемога на півночі. Не випадково, що перший лінійний корабель, збудований на верфі Адміралтейства у Санкт-Петербурзі, отримав назву "Полтава".