Стародавній Рим

Давньоримська цивілізація пройшла три періоди своєї історії: царський (754–510 до н. е.), республіканський (509–28 до н. е.), імператорський (27 до н. е.–476 н. е.). Особливе піднесення політико-теоретичної думки спостерігалося в Римській державі в I ст. до н. е. – I–III ст. н.е., коли занепадав республіканський лад та зароджувалась і зміцнювалась імперія. Найвидатнішим в когорті політичних мислителів тієї доби був Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.). Творчо осмисливши ідеї своїх грецьких попередників, він обґрунтував власне вчення в працях “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки” та ін. Цицерон відомий також як державний діяч (сенатор, консул) та неперевершений оратор.

На думку Цицерона, становлення держави відбувається відповідно до божого провидіння, але шляхом природного розвитку сім’ї, через вроджену потребу людей жити разом. Державне об’єднання виглядає як згода людей у питаннях права, спільності інтересів, захисту власності. З цих передумов Цицерон виводить поняття “народ”, підкреслюючи невипадковість виникнення такої спільноти людей. Отже, держава – це надбання народу, “республіка” (лат. res – справа і publicus – суспільний, всенародний). Ідеальним правлінням мислитель вважав поєднання елементів влади рекса (царя, який благоволить до народу), оптиматів (аристократії, що керуються мудрістю) та демократії, котра є втіленням суспільної свободи.

Цицерон увів поняття “юридична особа”, особисто розробив декілька законопроектів, Значну увагу Цицерон приділяв обґрунтуванню понять “істинний правитель”, “істинний громадянин”, “істинне право”, “істинний закон”.

Із настанням імператорського періоду та різким посиленням авторитаризму й правової сваволі в давньоримському суспільстві актуалізувалися ідеї стоїцизму, започатковані ще грецькою філософією.

Яскравий представник римських стоїків Сенека (бл. 4 до н. е.– 65 н. е.) наголошував, що рабовласникові може належати тіло людини, а не її душа, котра становить кращу частину особистості. Тому незалежно від соціального становища, всі люди рівноправні. Над усіма панує “закон долі”, він усіх урівнює і робить “товаришами по рабству”, йому підпорядковано всі людські прагнення і творіння, включно з державою та її законами.

Римські юристи ІІ–ІІІ ст. Ульпіан, Гай, Модестін, Павел та ін. поєднали політику і право в одне органічне поняття – політико-правову теорію, що спиралася на чітку систему юридичних понять і визначень. Ідеї природного права із суто теоретичних конструкцій (як це виглядало в теоріях їхніх попередників) були перетворені у фактично діючі норми закону. І саме так рекомендувалося їх розуміти. Абстрактне, “чисте” поняття природного права набуло тлумачення як специфічна складова чинного законодавства, а спеціальне поняття позитивного права як протилежності й заперечення права природного взагалі знівельовувалось.

7. Теологічна та раціонально-юридична течії політичної думки в епоху Середньовіччя. Ідеї н. Макіавеллі.

Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга - як "град земний". Град Божий об'єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.

Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку називають колискою Ренесансу, пов'язана доля найзнаменитішого політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких - інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лексиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і на насильстві.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі - проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".

Серед порад, які він дає політикам, такі:

• вміти грати людськими пристрастями;

• покладатися на силу або закон;

• використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

• прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato).