6. Політичні погляди мислителів Стародавньої Греції й Риму. Греція

Політичні погляди давніх греків формувалися шляхом довгої еволюції, що був позначений видатними інтелектуальними, емпіричними й теоретичними здобутками. Особливістю філософсько-політичної творчості грецьких мислителів, на відміну від східних країн, було те, що процес створення окремої системи політичних знань розвивався тут більш динамічно і був набагато різноманітнішим. Тодішні мислителі критично аналізували вчення своїх попередників, доказово їх доповнювали або спростовували. До того ж греки на практиці випробували кілька форм державності (аристократію, олігархію, демократію) та відповідні механізми законотворчості і правозастосування.

На початку свого існування давньогрецька політична думка спиралася на суто міфічні уявлення про світобудову та суспільний порядок, що був породжений і спрямовувався виключно волею богів, але вже з кінця VII – на початку VI ст. до н. е. (другий етап) вона набула форми філософсько-етичного осмислення політичних процесів (творчість “семи мудреців”, згодом – Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (бл. 530–бл. 470 до н. е.), Демокрита (бл. 460–бл. 370). На цій основі зародилися спроби раціоналістичних інтерпретацій суспільно-політичних явищ (третій етап) (софісти V – поч. IV ст. до н. е. – Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Кінець V – середина IV ст. до н. е. (четвертий етап) пов’язані з іменами Сократа (469–399 до н. е.) і Платона (бл. 427–347 до н. е.), котрі започаткували метод логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, що знайшов блискуче продовження (п’ятий етап) в емпірико-теоретичних дослідженнях Аристотеля (384–322 до н. е.). Останній (шостий) етап давньогрецької політичної думки був ознаменований появою вчень Епікура (341–270 до н. е.), Зенона (336–264 до н. е.), Полібія (210–123 до н. е.), що припали на період поступового занепаду давньогрецької державності внаслідок війн, які довелося вести грецьким полісам проти царя Філіппа II та його знаменитого сина Александра-завойовника – правителів Македонії у 350 – 320-х рр. до н. е., а також через експансію з боку Давньоримської держави.

Знамениті “сім мудреців” – Біант, Клеобул, Періандр, Піттак, Солон, Фалес, Хілон – у стислих, афористичних висловах (“гномах”) сформулювали низку морально-етичних настанов, що містили глибокий політико-практичний смисл, насамперед виявляли повагу до права і закону, наприклад: “досягай свого переконанням, а не силою” (Біант); “для чеснот будь своїм, для вад – чужим” (Клеобул); “люби закони старі, а їжу свіжу”, “краще попереджати злочини, ніж карати злочинця” (Періандр); “повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися” (Піттак); “не роби того, чого не хочеш бачити в іншому” (Фалес), “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів” (Хілон) та ін.

Один із “семи мудреців”– Солон – був не лише філософом, а й видатним державним діячем, законодавцем і реформатором. За його правління, як згодом писав Аристотель, “в Афінах почалася демократія”. Солону належить визначення: “закон – це поєднання права і сили”. Обсяг політичних прав громадян в часи Солона став залежати не від походження людини, а від майнового цензу, розміру приватної власності. Грецькі міста-держави (поліси) перетворилися на своєрідні союзи власників (землевласників), що керувалися ідеєю солідарної відповідальності за долю держави. Звісно, що це стосувалося лише вільних громадян, а не рабів. Політичними правами не володіли також жінки й метеки (чужоземці).

Критиком демократичної форми правління виступив Піфагор – математик і філософ.. Піфагор та його послідовники вбачали в демократії небезпеку анархії (грец. άναρχία – безвладдя), яку вони відносили до явищ, що порушують “симетрію світу”. На думку піфагорійців, основою світобудови і усього життя є певний порядок чисел, тому свої зусилля вони зосередили на виявленні математичних закономірностей у морально-етичному та політико-правовому бутті суспільства. Вони почали першими теоретично розробляти поняття “рівність”і “міра”, що мало надзвичайно важливе значення для розуміння сутності права і закону.

Також різко критикував демократію як “правління нерозумних” Геракліт. У його розумінні першоджерелом земних (державних) законів є вічний логос (світовий розум або закон), сутність якого більшість людей не здатна пізнати. Тим більше, що в світі все знаходиться у вічному русі, в поєднанні протилежностей, що становлять єдність і причину всіх змін. Гераклітові належить відомий вислів: “Не можна двічі увійти в ту саму ріку, оскільки все тече, все змінюється”. Думку про відносні властивості речей Геракліт поширював і на морально-етичні якості. Так, наймудріший з людей “порівняно з Богом здається мавпою – і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим”. Не слід прагнути до крайнощів ні в особистих, ні в громадських справах, оскільки все відносно. Тому найкращий стиль правління полягає в дотриманні принципу поміркованості. У цьому аспекті вчення Геракліта перегукується з даосизмом.

Інших поглядів дотримувався Демокрит. Він був одним з перших філософів-матеріалістів (“атомістів”), котрі пояснювали процеси земного життя фізичними властивостями матерії, яка існує в безкінечній кількості форм завдяки різноманітним комбінаціям неподільних часток (атомів), що відрізняються один від одного формою, порядком і положенням. Навіть людська душа складається з тимчасово з’єднаних між собою вогненних атомів. Атомісти, таким чином, підривали звичні основи релігійних уявлень.

Новий злет політико-правової думки Стародавньої Греції пов’язаний з творчістю софістів. У їхніх теоріях чітко виявляються три основних аспекти: 1) яскраво виражений антропоцентризм, ставленням до людини як до “міри всіх речей” (Протагор), основного елементу політичного життя; 2) ідея природно-правової рівності всіх людей, в тому числі й рабів; 3) протиставлення законів природи, в яких закладено передумови рівності всіх людей, та законів держави, котрі, власне, і є причиною соціально-політичної нерівності між людьми. При певній повазі до писаних законів (позитивного права), софісти (особливо їхня молодша генерація – Гіппій, Антифонт) надавали перевагу поняттю “природне право”: тоді як перше має штучний, умовний, мінливий характер, друге є дійсно необхідним велінням і відповідає поняттям “потреби” і “свобода” людини. Софіст Лікофрон розглядав державний порядок, що виявляється у формі писаного закону, як певний договір між людьми з метою забезпечення їхніх особистих (природних) прав.

Сократ не належав до школи софістів. Він також розрізняв природне право і позитивне законодавство, але вважав, що їхні сутності не протистоять, а доповнюють одна одну. Смисл і природного, і писаного права полягає в понятті “справедливість”. Законність і справедливість були для Сократа абсолютними і тотожними цінностями та своєю чергою асоціювалися з поняттями “правда”, “мудрість”, “моральність”, “благочестя” тощо. “Мірою всіх речей” Сократ вважав не людину, а Бога. Оскільки уніфікувати смаки, думки і погляди всіх людей неможливо, то наблизитися до божественного начала, тобто забезпечити справедливість, можна лише через обов’язкове дотримання законів. У цьому виявляється “однодумство” громадян як неодмінна умова існування суспільства. Вітчизна і закони – понад усе, вважав філософ. За людиною, однак, залишається право вибору. Якщо комусь з повнолітніх громадян не до вподоби закони полісу, він може залишити його межі. Такий підхід відображає демократизм і гуманізм позиції Сократа, розуміння ним доцільності встановлення договірних відносин між державою та її громадянами.

Усю Сократову філософію пронизує думка про визначальну роль знання для будь-якого виду діяльності людини, насамперед пов’язаної з державним управлінням. Розум має панувати над свавіллям волі. Розробку морально-політичної та правової тематики Сократ підніс на рівень раціонально-логічних понять і визначень, заклавши тим самим підвалини теоретичних досліджень політики.

Платон – абсолютизував поняття держави та її ролі в житті суспільства і окремих його членів. Він заперечував Сократову ідею про можливість виявлення індивідуальної самосвідомості як основи справедливого порядку. Справедливість виявляється не в окремому, а в загальному. “Загальне” – це світ ідей (ідеальних, неземних сутностей), а “окреме” – світ речей, конкретні явища суспільного життя, що є спотвореними копіями (тінями) ідей. Найголовнішою, таким чином, є ідея загального блага, втілена в державі. Отже, не держава має існувати для людини, а людина (з її індивідуальними й корпоративними інтересами) для держави. Особа повинна повністю підкоритися державі, розчинитися в ній.

Аби суспільство усвідомило справедливість такого порядку, філософ-ідеаліст намагався теоретично обґрунтувати проект “ідеальної” держави. Її образом для нього служила людська душа – як певна ідеальна сутність, що складається з трьох основних начал: розуму, волі і пристрасті (бажання). Залежно від того, яка з означених сторін душі сильніша, формуються здібності та моральні якості людини і вона тяжіє (належить) до одного з трьох основних станів суспільства – відповідно може бути управлінцем, воїном або виробником матеріальних продуктів (ремісником, землеробом).

Проект “ідеальної” держави Платона включав такі ідеї:

– чіткий розподіл праці; кожен має “робити своє”, щоб “ніхто не привласнив чужого і не втратив свого”: філософи повинні правити, воїни – захищати державу, ремісники і землероби – створювати матеріальні блага;

– егалітаризм (франц. égalité – рівність); відсутність надмірного багатства і надмірної бідності;

– відміна приватної власності для правителів і воїнів, усуспільнення їхнього майна та заборона мати окремі сім’ї з метою звільнити цих людей від особистих пристрастей, котрі відволікали б їх від державних справ;

– держава займається відтворенням населення шляхом ретельного відбору пар; народжене при цьому потомство переходить під її опіку;

– всебічна регламентація життя громадян з боку держави, оскільки більшість людей не розуміють переваг загального, піддаються велінням власної душі, люблять тільки себе, тому коять зло для інших, але самі ж від нього потерпають.

Від комбінацій і співвідношення між розумом, волею і бажаннями та почергового переважання цих начал у суспільно-політичній сфері залежить конкретна форма державного правління. Називаючи основні форми, Платон поділяє їх на “законні” і “незаконні”: 1) монархія (грец. μοναρχία – єдиновладдя): законна – царська влад, незаконна – тиранія; 2) аристократія: законна – влада кращих, розумних і компетентних, незаконна – олігархія ( грец. όλίγος – нечисленний і άρχή – влада) , влада небагатьох багатих і жадібних; 3) демократія – законне правління більшості або незаконна демократія – охлократія (грец. όχλος – натовп, юрба), влада натовпу, безладдя. Філософ згадує також плутократію і тимократію (грец. τίμος – ціни, честь) – схожі форми правління, основані на багатстві, честолюбстві та егоїзмі частини населення. Ідеальною формою він бачив царську владу, але найбільш вірогідним і прийнятним в реальних умовах вважав аристократичне правління, що спирається на закони.

“Amīcus Plato, sed magis amīca verĭtas” (“Платон мені друг, але істина дорожча”) – у такому латиномовному варіанті дійшли до нас слова видатного грецького філософа Аристотеля. У цій афористичній фразі відображена критика Аристотелем поглядів свого вчителя, який доводив існування двох протилежностей: “світу ідей” і “світу речей”, на основі чого обстоював думку про необхідність повного підпорядкування “уречевленого світу людини” (реалій земного життя) ідеї “досконалої держави”. За Аристотелем, навпаки, існує єдність “матерії” і “форми”. “Форма” нематеріальна, але вона не є відірваною від “матерії” сутністю. Можливий також послідовний перехід від “матерії” до співвідносної їй “форми” та від “форми” – до співвідносної їй “матерії”.

Загальнофілософське вчення Аристотеля про взаємозалежність матерії і форми виявилося і в його суспільно-політичних та правових поглядах, що були викладені у таких працях, як “Політика”, “Афінська політія”, “Етика”, “Риторика” та ін.

Розглядаючи людину як первинний елемент держави, Аристотель наголошував, що політичне правління – це правління закону, а не людей (“демосу”). У формі закону виявляється “урівноважений розум”, тоді як душа людини поділяється на “розумну” і “нерозумну” частини, кожна з яких може переважати іншу, схиляючи людину до вчинення як добра, так і зла. Розумність закону має доповнюватися його силою, щоб утримувати людські пристрасті в межах етики і моралі, бо “пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі”..

Проти вчення Епікура вела боротьбу школа стоїків (засновник Зенон). Якщо епікурійці намагалися визволити людину з “лещат” необхідності, то для стоїків поняття “долі” було незаперечним. Сила необхідності є непереборною і постійно діючою в усіх випадках. Від людини залежить тільки те, добровільно чи примусово вона виконує невідворотні веління долі. Того, хто з нею згоден, доля веде, а того, хто чинить спротив, – волочить. Оскільки людина – істота суспільна і разом з тим – частина світу, то властиве їй відчуття самозбереження має розвинутися до турботи про благо держави, заради якої мудрий не повинен шкодувати навіть власного життя.

Полібій своєю працею “Історія в сорока книгах” (“Загальна історія”) започаткував політичну історію як науку. Він аналізував циклічний процес перетворень одна в одну “законних ” і “незаконних ” форм держави, запропонованих Платоном (царство, тиранія, аристократія і т. ін.). Причинами негативних змін в державному правлінні Полібій вважав спадковість влади, розкоші, егоїзм, зажерливість, честолюбство тощо, а серед чинників, які допомагають утвердити справедливе правління, називав розум, відвагу, шляхетність, рівність, підпорядкування законам, пошану до богів і звичаїв, повагу до старших. Найраціональніша форма влади, за Полібієм, – змішане правління царя, аристократії й демократії. Ця думка віддалено нагадує концепцію поділу владних функцій за принципом стримувань і противаг між окремими “гілками” державної влади.