24. Поняття легальності та легітимності політичної влади; типи легітимності.

Легальність відповідає поняттю «законності» (Lex – в перекладі з латів. - закон), носить чисто юридичний характер і означає формальну відповідність владі закону, її юридичну правомірність. Але не завжди легальні держави є легітимними. Ці два поняття близькі, але не тотожні. Якщо перше носить формальний характер (юридичний) і виходить від самої влади в особі держави, що ухвалює закони, то друге носить оцінний етичний характер і виходить від громадян, виражає їх відношення.

Легітимність - це прийняття населенням влади, визнання її правомірності, право управляти і згода підкорятися. Таким чином легітимність і легальність не лише не тотожні, але можуть знаходитися і в стані конфлікту. (Наприклад, законно функціонуюча влада не визнавалося народом під час Помаранчевої революції)

Залежно від мотивів, по яких люди можуть добровільно підкорятися (інтерес, традиції, особиста схильність), Вебер виділив трьох типів легітимного панування (власті).

1 Раціонально-правовий тип легітимності(демократичний). Його втіленням є демократична правова держава. Вебер зіставляє легальне панування з приватним підприємництвом. Раціональна ринкова система функціонує ради задоволення повсякденних потреб інтересів. Аби функціонування не порушувалося, необхідні тверді гарантії. Таким чином при легальному типові панування джерелом легітимності виступає інтерес, що раціонально зрозумів, спонукаючий людей підкорятися не особі керівника, а праву, в рамках якого обираються і діють представники влади в демократичних державах. Таким чином це безособовий (деперсоніфікований) формально-правовий принцип, якому підкоряються не лише керовані, але і керівники (чиновники, бюрократія).

2 Традиційний тип легітимного панування заснований на вірі в звичай, в священну спрадавна існуючих порядків і властей. Такий тип схожий із стосунками в патріархальній сім'ї, де традиції добровільного підпорядкування старшим особливо міцні і стійкі. Традиційне панування характерне для феодальної Європи і Сходу, для монархічних форм правління. Але Вебер вважав, що і для Заходу, для стабільності демократії, корисне збереження монарха, що підкріплює авторитет держави багатовіковими традиціями шанування влади.

3. Харизматичний (від грак.charisma — божественний дар) тип влади грунтується на вірі у виняткові якості керівника, дані йому зверху — Богом або Природою. Харизматична легітимність базується на вірі і на емоційному, особовому відношенні вождя і маси. Цей тип організації політичної влади набуває широкого поширення в періоди революційних змін, особливо на Сході і в Східній Європі, де нова влада не може спертися на авторитет традицій або демократично вираженої волі більшості.

25. Криза легітимності політичної влади: ознаки і причини.

Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад.

Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування.

Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимности режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори:

· руйнація конституціонного порядку (С. Хантінгтон)

· присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі);

· неможливість органів влади здійснювати свої функціх або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі);

· неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман);

· відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень.

Основними причинами делегітимації є:

· Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти.

· Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації.

· Відсутність в політичній системі механізму для захиста інтересів народних мас.

· Зростання бюрократизації та коррумпованості.

· Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади.

· Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади.

Криза легітимності – типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

· Зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;

· Створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення;

· Використання харизматичних рис політичного лідера;

· Успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку.