26. Влада й опозиція: український варіант.

Традиційно влада розглядається як центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики, здатність, право і можливість суб’єкта політики нав’язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами, державами за допомогою авторитету, закону, примусу й інших методів. Проблема влади, за М. Фуко, набуває рис фатальної неминучості, яка однаково спроможна слугувати як злу, так і добру, оскільки може бути і силою, яка пригнічує та подавляє, і силою, що вивільняє та вдосконалює.

Будучи покликаною обслуговувати потреби суспільства, влада парадоксальним чином, буває, опиняється в конфлікті з ним та з інтересами людей і громад.

Досить часто влада вступає в протиріччя з потребами й очікуваннями суспільства через дію таких причин, як суб’єктивне бачення урядовцями проблем і способів їх подолання. Внутрішнє відчуття необхідності зміни влади породжує в суспільстві пошук альтернативної владі сили. Таку альтернативу в західній демократичній традиції зазвичай становить опозиція.

Зміна влади за цих обставин відбувається через інститут демократичних виборів. Справжня соціальна роль і призначення політичної опозиції виходять з того, що вона постає інституціональним знаряддям розв’язання контроверзи спільноти та влади, узгодження протиріч у стосунках між ними, породжених відмінністю єства кожної з цих взаємопов’язаних царин суспільного життя.

Тому прихильники опозиції в західних демократіях ставлять собі за мету не тільки зміну однієї влади на іншу. Голосувати чи підтримувати опозицію означає поліпшувати демократію з середини, а не заміняти її, чи ставити під загрозу демократичні принципи.

Опозиція також гарантує більш ширшу участь громадян у політичних процесах, опозиція тисне на уряд для того щоб той не зациклювався лише на своєму бюрократичному егоїзмі, а для того щоб уряд і правителі ставали у своїй діяльності більш чутливим до потреб тих хто їх обрав.

27. Поняття „політична система суспільства”; теорії політичних систем д. Істона й г. Алмонда.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

• суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;

• політичні норми і принципи;

• політичні відносини;

• політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5. Комунікативна — интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.

Д. Істон розглядав політичну систему як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході -- це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході -- рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність .

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій -- входу і виходу. Є чотири функції входу і три -- виходу. Функції входу -- це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу -- це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями -- політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу -- державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодавчої влади, функцію застосування норм -- органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм -- судові органи. Дві функції входу -- політична соціалізація і політична комунікація -- передбачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії "політична система суспільства" було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі -- це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури.