16. Види і функції політики.

Функції політології :

Методологічна: висновки політичної науки можуть служити основою для більш приватних політичних теорій, що вивчають окремі суспільні явища.

Теоретико-пізнавальна: політологія формує знання про політику, її ролі в суспільстві.

Світоглядна: політологія сприяє формуванню певного бачення політичної дійсності.

Регулятивна: засвоєння політичних знань безпосередньо впливає на політичну поведінку.

Прогностична: розкриваючи тенденції розвитку політичних процесів, політологія об'єктивно виконує функцію прогнозу.

Аксіологічна: політологія дає оцінку політичним інститутам, будую, політичної поведінки людей, політичним подіям.

Таким чином, політологія - самостійна наука про закони функціонування і розвитку політичної влади, політичного процесу в цілому. Вона має свої специфічні, притаманні їй, об'єкт, предмет, зміст, методи, закономірності, категорії, функції.

Провідні види політики:

Правова політика

Під правовою політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досягнення певними політичними інститутами, насамперед — державою у правовій сфері суспільства.

Здійснюється правова політика головним чином через органи держави, закони та інші правові акти.

У широкому розумінні будь-які зміни законодавства є змінами у правовій сфері. Але з погляду політології нас цікавлять лише такі закони і правові акти, які суттєво змінюють правовий статус суб'єктів і об'єктів політики, індивіда по відношенню до держави і суспільства.

До таких фундаментальних змін можна зарахувати конституційні зміни прав і свобод, реформи виборчого законодавства, сімейного і карного права тощо.

Правову політику варто розглядати насамперед в контексті правової держави, яка є організаційно-юридичним механізмом управління функціонування суспільної сфери. В такій державі система права покликана захищати громадян, їхнє життя, свободу, власність, особисте достоїнство від будь-якого утиску згаданих вище прав і свобод.

Економічна політика

Під економічною політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досяг нення певними політичними інститутами та економічними організаціями (переважно міжнародними) в економічній сфері суспільства.

Те, що взаємодія політики і економіки має визначний характер в суспільному житті, цілком зрозуміло. Глибинний базис політичних відносин детермінується економічними інтересами, економічним становищем держави, станів, груп, індивідів. У свою чергу політична діяльність не може не впливати на економічні відносини в суспільстві та економічну роль держави.

Вперше теза залежності політичних процесів від соціального та матеріального положення громадян прозвучала у Арістотеля ("Політика").

Новий час на перші позиції висунув свободу й індивідуальні властивості людини як окремої одиниці соціальної та економічної дії.

За таких умов економічна влада поступово обмежувала абсолютний характер влади політичної. Саме тому такі представники ліберальної економіки як Адам Сміт (1723-1790) виступали на захист індивідуальної свободи і приватної власності.

Соціальна політика

Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення по літичними і державними інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства, соціальних відносин відповідно до сукупності політичних установок, принципів, рішень та ідей, спрямованих на задоволення соціальних інтересів і потреб особистостей, соціальних груп, класів та ін.

Ефективність соціальної політики визначається ступенем задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Зрозуміло, що соціальна політика великою мірою залежить від результатів здійснення економічної політики.

Суб'єктами соціальної політики виступають спеціалізовані установи і організації, які реалізують соціальну функцію держави.

У соціальній державі, окрім державних інституцій, цією проблематикою опікуються корпорації, підприємства, профспілки, релігійні та благодійні організації.

Об'єктом соціальної політики є суспільство, його класи, соціальні спільноти, окремі особистості.

Водночас ті ж самі соціальні спільноти є носіями соціальної політики, її суб'єктом.

Державна влада формує соціальну політику шляхом визначення завдань суспільного розвитку, законотворчою діяльністю, бюджетними асигнуваннями на соціальні цілі.

Соціальна політика — явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий, культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та етнічними групами.

Соціальна політика встановлює відносини між суспільством і особистістю переважно через регулювання відносин між особистістю і соціальними групами, приналежність до яких визначає зміст соціальних інтересів людини.

Гуманітарна політика

Якщо соціальна політика опікується А забезпеченням прав людей, насамперед через соціальні групи, до яких вони належать, то гуманітарна політика має розглядатися як система цілей і засобів їх досягнення політичними і державними інститутами з управління та регулювання духовною сферою суспільства.

Тут мова йде про культурну, етнонаціональну, освітню, наукову, інформаційну та інші види політики, спрямовані на всебічний розвиток людини як особистості, забезпечення її конституційних прав і свобод.

Зрозуміло, що гуманітарна політика тісно пов'язана з правовою, економічною та соціальною політикою держави.

Скажімо, якщо ми говоримо про забезпечення культурних та освітніх потреб окремих особистостей, соціальних, етнічних, демографічних та інших груп, ми повинні розуміти, що ця діяльність мусить регулюватися відповідними законами, мати матеріальне та інформаційне забезпечення тощо.

Гуманітарна політика розрізняється за цілями, змістом, спрямованістю, формами і методами здійснення, результатами.

Цілями гуманітарної політики можуть бути консолідація титульної нації та національних меншин, усіх соціальних груп на засадах гуманізму, всебічного розвитку людини та забезпечення її культурних, національних, освітніх потреб. Це в демократичній, правовій державі.

У тоталітарному суспільстві, навпаки, гуманітарна політика спрямована на атомізацію суспільства, підкорення особистості панівній ідеологічній доктрині (комуністичній, фашистській, націонал-соціалістичній, сіоністській, фундаменталістській тощо).