Питання 4. Феноменологія та психоаналіз.

Величезний вплив на філософію ХХ століття, включаючи як сцієнтистський, так і антисцієнтистський типи філософствування, справила феноменологія Едмунда Гуссерля (1859-1938). Об'єктом філософського дослідження, за Гуссерлем, виступає наукове знання і пізнання; метою – побудова «науки про науку», універсального «науковчення». Головне у філософії Гуссерля – феноменологічний метод, спрямований на аналіз свідомості. Першим кроком цього методу виступає феноменологічна редукція як спосіб очищення свідомості від емпіричного змісту з метою сприйняття чистих значень предметів, затемнених суперечливими думками й оцінками. Ці значення переживаються в досвіді чистої свідомості й обробляються нею до рівня смислових структур.

Гуссерль відмовляється від виділення суб'єкта й об'єкта в гносеології. Феноменологія внутрішньо суперечлива: з одного боку, вона традиційно орієнтується на науку і наукове знання на противагу психологізму в логіці, що склався наприкінці ХIХ століття, а з іншого боку, вона орієнтована на розробку проблеми ірраціонального в культурі за допомогою таких понять як «життєвий світ» і «система».

Пограничне положення між сцієнтистським і антисцієнтистським типами філософствування займає також психоаналіз, який формально зародився як науковий напрямок, що змістовно вивчає несвідоме, тобто ірраціональне в людській психіці.

Засновником психоаналізу став австрійський лікар, психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939).Його увагу, зокрема, привернула та обставина, що деякі форми істерії, як, до речі, і багатьох інших психічних захворювань, не мали видимої матеріальної причини, «фізичної травми». Будучи, як і всякий природодослідник, детерміністом, Фрейд ані на хвилину не засумнівався в самому факті існування причини. Проте, міркував він, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то необхідно йти шляхом опосередкування: відтворити («реконструювати») цю причину за наслідками, досяжними для прямої фіксації. Назвавши цю гіпотетичну, «незриму» причину психічної патології «динамічною» (на відміну від «фізичної») травмою, Фрейд робить спробу її реконструкції, аналізуючи патологічну поведінку своїх пацієнтів. І тут він зіткнувся з добре відомою обставиною, що безпосереднім чинником людської дії (в тому числі, звичайно ж, і патологічної) є щось ідеальне – бажання, задум, мета тощо. Фрейд фактично ототожнює чинник з причиною і доходить висновку, що саме ідеальне і є детермінантою людської поведінки. Дійшовши такого ідеалістичного висновку, Фрейд, на противагу загальноприйнятій кваліфікації цих ідеальних чинників як раціональних за своєю природою, вважає їх ірраціональними.

Раціональне, «свідоме», за Фрейдом, це лише «поверхове» в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна «маска», яку ніби «надягають» внутрішні чинники нашої поведінки через їх принципову несумісність з вимогами зовнішнього (природного і особливо соціального) середовища. Якщо уважно вдуматись у смисл того, що нас безпосередньо спонукає до того чи іншого вчинку, міркує Фрейд; і зіставити цей смисл з раціональним поясненням вчиненого, то побачимо, що перше з другим абсолютно не збігаються. Наше пояснення завжди виявляється «вкладанням» у рамки встановлених і освячених існуючою системою моралі, релігії, права правил і норм поведінки, того, що спочатку до цих правил не мало аж ніякого відношення. Раціональна «маска» нашого вчинку – це завжди «виправдання». Справжній же зміст поведінки – досвідомий, або, як висловлюється Фрейд, «несвідомий». Оскільки ж несвідомі потяги аморальні та алогічні (ірраціональні), вони можуть реалізуватися лише прибираючи зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таки зміна форми несвідомих потягів – їх раціоналізація – іменується Фрейдом сублімацією. Сублімаціями Фрейд вважає всі (або майже всі) види людської діяльності, особливо творчої.

Психіку людини З. Фрейд тлумачив як систему, що складається з трьох поверхів: свідомого «Я», підсвідомого «Воно» і передсвідомого «Над-Я». Головне досягнення З. Фрейда полягало у відкритті підсвідомого – глибинного шару людської психіки, сукупності активних психічних станів і процесів, не усвідомлюваних у буденному досвіді особи.

Підсвідоме, за Фрейдом, детермінує зміст нашої свідомості. У повсякденному житті людина змушена постійно вибирати між «принципом задоволення» і «принципом реальності», що складає основу внутрішньо-особистісного конфлікту і причину сублімації особистості. Розроблена З. Фрейдом техніка психоаналізу спрямована на оволодіння підсвідомим, перекладі його змісту в усвідомлені поняття й образи. Пізнання в психоаналізі розуміється як пізнання підсвідомого, що виявляється нічим іншим, як пригадуванням, поновленням у пам'яті людини давно забутих, витіснених у підсвідоме знань.

В області соціальної філософії З. Фрейд доходить до висновку, що культура веде до зменшення людського щастя і посилення почуття провини через зростаюче обмеження реалізації, природних бажань, виражає песимістичні погляди на можливості людського суспільства. Раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до соціокультурного середовища, не відображенням його, а скоріше своєрідним «механізмом захисту» від нього. Адже, міркує Фрейд, для живого організму захист від подразнення важливішим завданням, ніж сприйняття подразнення.

Соціальне середовище відіграє в концепції Фрейда негативну роль, воно є «світом тіл», заряджених величезними руйнівними енергіями. Важливо тому лише виробити ефективнізасоби захисту від середовища. Саме їх і дає «сублімація». Інакше кажучи, свідомість, виконуючи функції «механізму захисту», є чимось другорядним щодо «несвідомого», хоч, на перший погляд, провідна роль і належить свідомості. Несвідоме є лише тим, що постійно приборкується. Проте насправді, міркує Фрейд, можна порівняти відношення між «Я» і «Воно» з відношенням між вершником та його конем. Кінь дає рушійну енергію, а вершник має право на визначення мети і напрямку руху свого коня до цієї мети. Та надто часто у відношеннях між «Я» і «Воно» спостерігаємо картину менш ідеальної ситуації, коли вершник буває змушений спрямовувати коня у напрямку, в якому той сам хоче йти.

Таким чином, філософія психоаналіза ґрунтується на новій міфології, якій притаманні такі характерні для міфологічної побудови компоненти, як байдужість до змісту самої реальності, принципово символічний характер змісту і, нарешті, приписування суб'єктивно психологічним елементам якостей реальності, які є рівнопорядковими з якостями реальності навколишнього середовища. Проте фрейдівська концепція міфологічна не тільки за своєю структурою. Вона спирається на міф і змістовно. При цьому міф, зокрема, давньогрецький, розглядається Фрейдом як реальність у тому розумінні, що є символічним відтворенням реальних подій, що відбувалися в глибокій давнині. Міф, збережений у «родовій пам'яті» людства, дає можливість переживати в онтогенезі (індивідуальному розвитку людської істоти) філогенез (історію людства). На цій підставі Фрейд і вводить до своєї теорії (у статусі вихідних принципів) міфи. Загальновідомо, яку роль відіграють у фрейдизмі міфи про Едіпа (так званий «Едіпів комплекс»), міф про Прометея, міф про первісну орду і т. п.

Вплив психоаналізу на сучасну західну, зокрема, американську філософію важко переоцінити. Послідовниками фрейдизму були К.-Г.Юнг, А.Адлер, Г.Маркузе, В.Райх, Е.Фромм, К.Хорні,які піддали класичний фрейдизм критиці за абсолютизацію біологічного начала в житті суспільства і людини.

Підводячи підсумки, зазначимо, що сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення. В центрі її стоять насущні проблеми життя – і головна серед них звичайно ж, проблема людини. З жодним пропонованим тією або іншою філософською групою розв'язанням проблеми не можна, мабуть, погодитися цілком; хоча кожне з них містить цінні моменти.

Короткий огляд основних напрямків західної філософії демонструє, по-перше, що філософія розвивається в контексті основних проблем сучасності, таких як проблеми розвитку науки, методології наукового пізнання, сутності науково-технічної революції, ролі техніки і місця людини в технізованому світі, соціальних і політичних проблем; по-друге, названі школи не ізольовані, а взаємодоповнюють, уточнюють положення одна одної.

Історія філософії в ХХ столітті свідчить, що сучасний багатомірний світ не може бути досліджений лише одним універсальним методом, необхідний методологічний синтез результатів пошуків різних філософських напрямків. Можна прогнозувати, що саме ця тенденція отримає свій подальший розвиток й у нашому, ХХІ столітті.