Тема 8. Філософська думка України.

План:

1. Особливості становлення та етапи розвитку філософської думки в Україні.

2. Духовна культура Київської Русі – джерело української філософської думки.

3. Класичний період української філософії. Києво-Могилянська академія. Г.С. Сковорода.

4. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ-ХХІ ст.

Питання 1. Особливості становлення та етапи розвитку філософської думки в Україні.

Історія філософії на Україні вивчає не тільки результати, отримані філософською теорією, зафіксовані в системі певних категорій, а й продукти філософського мислення, філософської думки у вигляді філософських ідей, що у фрагментарній формі наявні в різноманітних здобутках духовної творчості. Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку українського народу. Завдання, яке вона реалізує, – це відтворення цілісного образу філософії як складової частини української культури.

Зрозуміти специфіку української філософії неможливо без аналізу джерел світогляду протоукраїнського суспільства. На унікальність і неповторність українського типу філософування вплинули особливості української ментальності. У даному випадку під ментальністю слід розуміти особливий стиль світосприйняття, що відображає в знятому вигляді тривалий період спільного існування людей в схожих природно-географічних і соціокультурних умовах. Українській ментальності притаманні:

По-перше, антеїзм (від імені античного міфічного героя Антея, сина богині Землі, що був з нею нерозривно пов'язаний) як духовний зв'язок українців з середовищем їх проживання. «Прихильність до певних територій або місцевостям в їх межах ... – писав Е. Сміт, – носить міфічний і суб'єктивний характер. Для етнічної ідентифікації важливіші прихильність і асоціації, ніж життя на цій землі або володіння нею». Українська земля виступає для українців не як суто географічне, а й як духовне поняття. Маємо, таким чином, зв'язок історичної території, історичної пам’яті і міфології («Велесова книга») як духовний зв'язок.

По-друге, пріоритет індивідуалізму над колективізмом, що відзначають практично всі дослідники ментальності. Як писав О. Кульчицький, «наш персоналізм набагато більш, ніж у Західній Європі, був спрямований у бік інтровертного поглиблення, у внутрішній світ особистісного переживання. Українська культура запозичила і повністю адаптувала окцідентальний персоналізм, але надала йому дещо інший напрямок... напрямок вдосконалення особистості «вглиб» замість експансії «вшир». У своєму світосприйнятті українська культура, як сила, що формує національну психіку, здійснює, таким чином, «орієнтацію на Європу». Властивий українцям егоцентризм має свої позитивні і негативні, сильні і слабкі сторони, що залежить не від ментальності, а від історичного контексту.

По-третє, примат емоційності над раціональністю, почуття над інтелектом, «серця» над «головою» - так званий кордоцентризм (від лат. «кордос» - серце). У вузькому значенні український кордоцентризм є теорією тотожності людської і духовної реальності, людське зводиться до духовного. Кордоцентризм можна інтерпретувати як перевагу, по-перше, ірраціональної спільноти (населення села чи хутора) над раціональною спілкою (населенням міста), по-друге, духовного досвіду (містичного переживання, інтуїтивного осягнення) над логіко-дискурсивним мисленням. У більш широкому значенні український кордоцентризм є історичним типом філософування, якщо розглядати його у порівнянні з іншими історичними типами – античним космоцентризмом, юдейсько-християнсько-ісламським теоцентризмом, ренесансним антропоцентризмом, новоєвропейським натуроцентризмом, просвітницьким логоцентризмом, постмодерним семіоцентризмом, й, водночас, філософською парадигмою, якщо розглядати його окремо, ізольовано, поза зв’язками з іншими історичними типами. Ці дві форми філософування продовжують біблійну і патристичну традиції, що засновані на ототожненні істинної сутності людини – серця з духовною реальністю.

По-четверте, певний соціальний фаталізм, тобто віра в долю, в автоматичність історичного процесу, звідки випливає постійний догляд в малі групи, в сім'ю утримання від участі у вирішенні серйозних соціально-політичних проблем. (Клімат інтимності, звуженість життєвої активності колом малих угруповань).

По-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу в собі, яка поєднує, за О. Кульчицьким, авантюрно-козацький (активний) психологічний тип і тип «потаємного існування» (пасивний).

По-шосте, екзістенціально-плюралістичне бачення світу, звернення до внутрішнього, індивідуально-неповторного світу людини і множинність («поліфонія світобачень», наприклад, у Сковороди реальність складається з 3 світів, у гоголя – 2 світи, у Юркевича – 3 світи тощо).

Історія української філософської думки в тій чи іншій мірі перегукується з основними етапами розвитку європейської філософії. Разом з тим, сама українська філософія може бути сприйнята через самобутність свого ідейного змісту, що, у свою чергу, з'являється як раціональне вираження духовно-світоглядних пошуків народу України, його культурної самосвідомості. Сам історико-філософський процес в Україні доцільно диференціювати на три етапи:

- докласичний (ХI – XVII ст.);

- класичний (XVII- серед. XІХ ст.);

- посткласичний (серед. XІ – XХ ст.).

Вітчизняна філософія виникає у вигляді оригінального і слабо розчленованого сплаву світоглядних форм, характерного для докласичної фази розвитку будь-якої регіонально-етнічної філософії. Міф, релігія і світська мудрість перших філософів існували в культурній єдності життєвих проблем людини і суспільства язичеської і християнської епохи Київської Русі – першої держави східних слов'ян. Докласична вітчизняна філософія, як тип світогляду, що змінює давній міф («кощюну»), заявляє про себе в ході історико-культурної самоідентифікації предків українського етносу.